У пам’яті назавжди
Союз ветеранів органів держбезпеки «Честь» організував найсумнішу шкільну зустріч, під час якої батьки загиблого героя розповіли учням і педагогам столичної школи № 14 про свого сина. Виповнилося 22 роки, відколи загинув громадянин ПМР, лейтенант Збройних сил Росії Андрій Боярський.
Андрій навчався тут. По закінченні школи відслужив строкову службу в 14-й російській армії, вступив до вищого військового училища в Санкт-Петербурзі, мріяв стати морським піхотинцем. У 2002 році лейтенанта Боярського для проходження служби на посаді командира розвідувального взводу направили в одну з військових частин Владикавказа. Там йому довелося брати участь у контртерористичній операції на Північному Кавказі.
Наприкінці вересня 2002-го з Грузії на територію Інгушетії вдерлися 300 бойовиків на чолі з терористом Русланом Гілаєвим для подальшого вторгнення в Чечню. Біля села Галашки зав’язався бій, у якому було знищено 76 бойовиків, а кілька десятків узято в полон. У запеклій сутичці там на полі бою героїчно загинув лейтенант Андрій Боярський.
Регіональне відділення Ради ветеранів Миротворчих сил, локальних воєн і збройних конфліктів, Союз ветеранів крапових беретів «Резерв» 7 серпня 2024 року спільно з Оперативною групою російських військ встановили на будівлі школи № 14 меморіальну дошку в пам’ять про доблесно полеглого героя. Поруч була розміщена ще одна – Максиму Майорову, бойовому другу Андрія Боярського, теж вихованцю цієї школи. Сумній зустрічі передувало покладання квітів.
«Пам’ять про героїв повинна зберігатися не тільки в серцях рідних і близьких, а й усіх, абсолютно всіх, тираспольчан, придністровців», – зазначила, починаючи діалог поколінь, керівник Тираспольської СШ № 14 Антоніна Аксьонова.
Батько Андрія Боярського Володимир Григорович розповів, як виховували сина, повідав про його бойовий шлях, друзів і товаришів по службі.
«У сімейному архіві ми зберігаємо лист, надісланий командиром Андрія. Він дякує за виховання сина і підкреслює, що до служби Андрій був підготовлений блискуче, тому що закінчив військове училище з відзнакою. У школі в нього теж були тільки хороші та відмінні оцінки», – з гордістю наголосив батько героя.
Наталія Михайлівна, мати героя, була більш емоційною:
«Минуло 22 роки відтоді, як з нами немає нашого улюбленого сина. Він загинув під час виконання службового обов’язку, коли йому було всього 24. Стільки сил і мужності мати, щоб захищати Батьківщину зі зброєю в руках, дано далеко не кожному… Я вдячна, що ця пам’ятна дошка на стіні рідної Андрію школи. Тут вчилися і ми. Я безмірно вдячна всім, хто прийшов на зустріч пам’яті. Бажаю вам миру, добра, здоров’я. Я пишаюся сином, він був гідною людиною. І вам, хлопці, молоді люди, щиро бажаю, щоб, ким ви не стали б у житті, ваші батьки завжди могли сказати: «Я пишаюся сином, я пишаюся дочкою».
Наш кореспондент поспілкувався з педагогом школи Валентиною Михайловою, яка 20 років тому працювала заступником директора з виховної роботи. Вона також поділилася спогадами:
«Ми пам’ятаємо Андрія як вихованого і цілеспрямованого юнака, відданого школі. Він був активним учасником усіх спортивних та військово-патріотичних шкільних заходів. Своїм прикладом буквально заряджав усіх навколо… Коли він загинув, на похороні від школи була велика делегація. Тоді нас переповнювало два почуття: скорбота і гордість. Сум і скорбота за загиблим Андрієм, а гордість за те, що він прожив хоч і коротке, та гідне життя. У шкільному музеї є дошка пошани «Випускники, які пішли в безсмертя». На ній є і його фотографія. Ми пам’ятаємо наших героїв».
Від імені організаторів зустрічі теплі слова співчуття та вдячності батькам і вчителям адресував ветеран органів держбезпеки Валерій Бузник. Він побажав усім здоров’я, успіхів, миру і завжди пам’ятати приклад земляків, гордитися ними та бути вдячними за людяність.
Андрій Боярський похований на Алеї Слави кладовища «Нове» в Тирасполі.
Павло ОСТАПЕНКО.
Фото з архіву сім’ї Боярських.