Життя людське недаремно порівнюють зі шляхом. Він буває простим і звивистим, торуючи й долаючи його, ми дивуємося та сумуємо, квапимося на допомогу людям і приймаємо підтримку від них. І чим довша життєва дорога, тим більше на ній зустрічей і розставань, радісних і сумних подій. Доля Мирона Григоровича Саєвського, який відзначив 100-річний ювілей, – показове тому підтвердження.
«Ваша біографія – це сторінка історії Придністров’я, на якій є подвиги самопожертвування та безмежна любов до Батьківщини, – зазначив у вітанні, адресованому ветеранові війни та праці, Президент Вадим Красносельський. – Після пережитого страшного періоду окупації краю, в лавах Червоної Армії Ви зробили свій внесок у звільнення Молдавії, Румунії, Болгарії, Югославії та Угорщини від нацизму, боролися за мир і свободу. Ваші ратні подвиги відзначені багатьма орденами та медалями. Ці нагороди – свідчення Вашої відваги та відданості своєму народові. Всупереч випробуванням і труднощам, які довелося подолати, Ви залишилися вірним своїм ідеалам. Ваша стійкість і життєва мудрість є прикладом для всіх нас».
ВОЄННЕ ЛИХОЛІТТЯ
Коли Велика Вітчизняна чорною тінню накрила радянську країну, Мирону Саєвському не було ще і 17 років. Встиг закінчити школу та нафантазувати щасливе майбутнє в рідному селі, а тут німці та услід за ними й румуни заявилися в Слобода-Рашків зі своїми порядками. З липня 1941-го й аж до березня 1944-го жив, як і інші люди, що опинилися під окупацією, під страхом смерті. Після звільнення краю від фашистських загарбників, понад 150 чоловіків попрямували в Кам’янський районний військовий комісаріат.
«Мобілізаційну комісію проходили швидко. Нас, мешканців Слободи, крім іншого, запитували про національність. У селі відвіку живуть у добросусідстві українці та поляки, тому слободянам пропонували вибір: служити в Червоній Армії або у Війську Польському. Розділилися односельці майже порівну. Мені ж – хоч розірвися надвоє: батько – українець, мати – полячка, – розпо-
вів про події 80-річної давнини Мирон Григорович. – Зробив я тоді крок услід за батьком».
Так і пройшли Саєвські в рядах 382-го стрілецького полку 84-ої Харківської Червонопрапорної дивізії разом від Кам’янки до угорської землі. Григорій Романович – солдатом-автоматником, а син після курсу молодого бійця – у званні сержанта з протитанковою рушницею. Бойове хрещення бійців відбулося під час легендарної Яссько-Кишинівської операції, в результаті якої була повністю звільнена Молдавська РСР.
Фронтові дороги довели їх від Дністра до Дунаю. З боями форсували річку, брали участь у Будапештській наступальній операції, що відіграла ключову роль у виведенні з війни Угорщини та в розвалі блоку фашистських держав. У жорстоких боях за місто Секешфехервар батько і син дістали важкі поранення. Григорія Романовича посікло осколками 22 грудня, а через два дні фашистський снайпер вицілив і Мирона. Полював саме за розрахунком ПТР, який перед цим підбив бронетранспортер і подавив дві кулеметні точки противника, завдяки чому атакуюча рота змогла зайняти ворожі траншеї.
За той бій сержант Саєвський був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня. Однак, це пізніше, а 24 грудня 1944-го, діставши снайперську кулю в ліву ногу, він до вечора пролежав на позиції. Лише в сутінках до пораненого зуміли підібратися санітари, щоб надати першу допомогу.
БОРОТЬБА ЗА ЖИТТЯ
В операційній фронтового госпіталю стояли чотири столи, і до кожного з них була черга. Хірурга, який взявся за його рану, сержант Саєвський благав про одне – зберегти ногу. Лікар пожалів молодого бійця і постарався виконати його прохання. Проте рана була важкою: куля зачепила кістку, роздрібнила її, крові Мирон втратив теж дуже багато, та і час був упущений. Незабаром почалася газова гангрена і ногу все-таки ампутували.
У різних госпіталях Мирону Саєвському довелося пережити низку операцій, лікування після них і реампутацію, необхідну для правильного формування кукси, щоб можна було користуватися протезом. Біль став його постійним супутником. Він відступав лише після ін’єкції морфію, але персонал госпіталю застерігав від частого вживання цього засобу. Та й сам парубок не раз бачив, на що перетворюються сусіди по палаті, що «підсіли» на знеболюючий засіб. Він терпів, виконував призначення медиків, заліковував куксу, вчився жити без ноги.
Реабілітація тривала до 1946-го. Додому Мирон Саєвський повернувся останнім з усіх мобілізованих слободян. Батьки, побачивши його на порозі, розплакалися – від радості, що живий, і горюючи через каліцтво єдиного сина.
У Кам’янському відділі соціального забезпечення 22-річного інваліда, що спирався на милиці, поставили на облік і призначили пенсію – 26 рублів і 60 копійок: ні професії, ні трудового стажу він до окупації не мав. Однак Мирон не збирався все життя просидіти утриманцем. Дізнавшись, що у Ліпканах при Будинку інвалідів діють бухгалтерські курси, за півроку освоїв професію. Повернувшись додому, влаштувався на роботу в бухгалтерію місцевого колективного господарства.
ПІВСТОЛІТТЯ СУМЛІННОЇ ПРАЦІ
Саме такий трудовий стаж у Мирона Григоровича. Упродовж усіх цих років його відрізняла уважність до кожної цифри, адже за ними стояли реальні люди – його земляки, що працювали в полях і садах.
«У нашому селі багато не просто однофамільців – повних тезок. Щоб не заплутатися у трудоднях, нарахуванні та видачі заробітку, потрібний не тільки ретельний облік, важливо ще й знати кожну людину, – згадує тонкощі бухгалтерської справи фахівець. – Інакше можна роботу, виконану одним колгоспником, записати його однофамільцеві».
Випадки такі бували, але не в Мирона Григоровича.
Стаж і досвід рахівника зростали разом із колгоспом, так і дійшов до посади головного бухгалтера. За серйозне ставлення до справи його цінували в рідному селі та в господарстві. Коли сім’я Саєвських суттєво збільшилася, Мирон Григорович задумав на місці батьківської хати поставити простору сучасну, будувати її допомагали не тільки родичі та друзі, а і колеги, сусіди, просто знайомі. У цьому будинку Мирон Григорович із дружиною виростив трьох дітей, радів успіхам онуків, діждався п’ятьох правнуків.
У ЮВІЛЕЙНИЙ ДЕНЬ
Не всі представники роду Саєвських змогли приїхати у Слобода-Рашків на сотий день наро-
дження Мирона Григоровича – життя розкидало їх по світу. Проте сільський двір був повний гостей. Ювіляра привітали керівники Кам’янського району, представники ветеранського руху і молодь, багато односельців (на фото).
За дорученням Президента Придністровської Молдавської Республіки глава держадміністрації Сергій Сокирка вручив Мирону Григоровичу орден Пошани – нагороду за багаторічну добросовісну працю, великий внесок у військово-патріотичне виховання молодого покоління.
Подарункам, букетам квітів і найщирішим побажанням, здавалося, не буде кінця. Адже ювілей ветерана став знаменною подією для всіх, хто знайомий із Мироном Саєвським і знає історію його непростого життя, сповненого мужності та стійкості.
Ніна ПАНАЇДА.
Фото автора.