ТИРАСПОЛЮ – 232!
Місто – це не територія, не просто населений пункт. Місто – це насамперед люди. Немов квіти, численні людські долі органічно вплітаються у строкатий і різноголосий міський вінок. Хто, як не музейний працівник може краще за інших пізнати душу міста, відчути його пульс. Напередодні чергового дня народження головного міста республіки наш кореспондент зустрівся з директором муніципальної установи «Тираспольський об’єднаний музей» Аллою Мельничук і записав її розповідь про те, що спільного у Тирасполя і головного хранителя його історії.
– Якщо село Кременчук вважати Тирасполем, а на сьогодні так воно і є, то життя моє пов’язане з цим містом, що стало мені до болю рідним, з 10-річного віку. У 1962-му батька, молдаванина за національністю, як тоді говорили «партія кинула у прорив» – з України його перевели директором Кременчуцької восьмирічної школи для піднесення народної освіти.
І хоч спочатку я вчилася в середній школі № 2 у Слободзеї, згодом – в Одеському університеті, працювала у школі, де свого часу навчався відомий гуморист Жванецький, нарешті таки пустила коріння саме в Тирасполі, куди чоловіка-військовослужбовця перевели до місця служби. Це те, що називається доля. У свідоцтвах про народження моїх сина і дочки записано: «місто Тирасполь». Тож не дарма кажуть, що можна змінити ім’я, прізвище, а зробити це з батьками та місцем народження неможливо, це назавжди з тобою.
У музеї я працюю з 1976-го, 30 років зокрема на посаді директора. Я застала ще стару будівлю, що розташовувалася в будинку № 53 на вул. 25 Октября. А нову ми самі й обживали, й ремонтували, й насичували, в прямому розумінні слова лазячи по сараях і горищах, по крихтах збираючи історичні раритети.
Адже завдання будь-якого музею – показати історію через предметний ряд, просіяти, немов через сито, безліч предметів, щоб відібрати ті, які яскраво характеризують епоху. Ми зберігаємо історію, ми збираємо її уречевлені (матеріалізовані) моменти навіть не для сьогодення, а для завтрашнього дня.
Нас часто запитують: «Невже ви так любите свою професію, що готові працювати за мізерну платню?» Важко відповідати на таке запитання. Говорити, що ми подвижники, що не плати нам зарплату взагалі, ми все одно прийдемо на роботу, що нашим життєвим кредо вже давно стали хрестоматійні слова академіка Лихачова «Периферійні музейники – останні святі на Русі», якось не хочеться, можуть звинуватити в зайвій патетиці. Та якщо відкинути її в сторону, то так воно і є. Тут усім музейникам пощастило: наші особисті долі тісно переплелися з долею рідного міста, ми причетні до його минулого, сьогодення і майбутнього. А в майбутньому наше рідне місто матиме не просто музей, і не один, а цілий музейний квартал, причому, в самому центрі, в самому серці Тирасполя.
І взагалі я щаслива людина. Працюючи в музеї, ми, немов на машині часу, впродовж дня «переносимося» з одного століття в інше, з однієї епохи – в іншу.
Ще з улюбленим Тирасполем я поєднана якимось провидінням: іменини ми святкуємо в один день – 14 жовтня, ювілеї теж відзначаємо разом. Усю свою непереборну любов до рідного міста я спробувала висловити у словах, що стали його гімном. І в цьому конкретному випадку мимоволі відчуваєш себе не тільки хранителем історії, а також і її творцем.
P. S. Напередодні 232-ї річниці заснованого Суворовим граду власними поетичними рядками Алла Мельничук уже вкотре освідчилася в любові до рідного Тирасполя.
Листве осенней, медью новой
Не замести сугробом клятв…
Под Богородичным покровом
Спокойно мне и светел взгляд.
Віктор ЗАРЕЙЧУК.
Фото: pridnestrovie-tourism.com.