В атмосфері вдячності людям, які обрали вчительську професію – одну з найважливіших у світі, минуло професійне свято освітян. Поздоровляти педагогів почали заздалегідь: у робочі дні їх зупиняли на вулицях випускники та батьки нинішніх учнів – підносили букети, говорили щирі слова подяки. На перервах між уроками вітали школярі: обіймали та освідчувалися в почуттях до улюбленої дисципліни й до того, хто її викладає. Телефонували, писали добрі слова наставникам у соцмережах у суботу, коли Придністров’я разом із усім світом відзначало День учителя, та в неділю – за старою радянською звичкою.
У святковому марафоні віршів і подарунків, побажань і квітів особливе місце належало урочистостям, що відбулися повсюдно – у великих містах і маленьких сільських школах. У Кам’янці героями дня стали сім’ї, які присвятили життя педагогіці. Розповіді про деяких із них продовжують газетний цикл публікацій, присвячених Року родинних цінностей.
Завжди й усюди разом
З Оксаною Iвасівою постійні читачі «Гомону» заочно знайомі вже п’ять років. Понад 20 статей підготувала вчитель Кам’янської СШ № 2 для тематичної сторінки «Джерело». У них – величезна особиста любов до української мови та літератури й глибокі знання з цього предмета, узагальнення 30-річного педагогічного досвіду та новаторський погляд на навчально-виховний процес у сучасних умовах, щирий інтерес до краєзнавчих досліджень і прагнення занурити підлітків у самобутній світ народних традицій.
Відповідь на вічне запитання «Ким бути?» Оксана знайшла в ранній юності. Вона зачитувалася книгами, легко писала твори й намагалася передати свої думки та почуття в римованих рядках. Наслідувати приклад наставників, які допомогли зрозуміти власні таланти й розвинути їх, – таку життєву дорогу обрала дівчина.
Отже, в педагогіку її привела любов до рідного слова, а в Кам’янку – кохання. У 2001-му вийшла заміж за статного парубка з Придністров’я, і з тих пір укорінилася в цьому благодатному краю, де нарівні з російською та молдавською лунає українська мова. Оксана немов і не переїжджала нікуди. Як раніше, квапилася вранці до школи, де навчала найменших правильно говорити та писати, розуміти художнє слово. Зростала разом із учнями: від ранків із легкими віршиками – до тематичних вечорів, на яких розігрували цілі спектаклі.
Особисту захопленість українською культурою Оксана Василівна змогла передати багатьом учням, і вони прагнули вивчити предмет глибше, прочитати більше, обговорити та зрозуміти те, що залишається за межами програми. Результатом ставали не лише відмінні оцінки зі шкільного предмета, а і призові місця на олімпіадах, міжнародних конкурсах. Її учні, завдяки творчому ставленню О. Івасівої до роботи, відкривали в собі несподівані таланти: починали рукодільничати або співати, малювати чи творити, інші захоплювалися дослідницькою діяльністю. Головне ж – знаходили себе, життєву дорогу. Чимало випускників тепер із вдячністю згадують, що саме на уроках Оксани Василівни та на заходах, які вона проводила, формувалися їхні особисті якості.
Плідним було і родинне життя. Василь із Оксаною облаштували власний будинок. Разом пережили чимало щасливих моментів, труднощів (куди ж без них) і навіть утрат. Завжди в усьому підтримували одне одного. Ніжна Оксанина турбота допомагала чоловікові справлятися з тяготами правоохоронної служби, якій присвячено декілька десятиліть, і розуміти, як перевиховувати підлітків, що порушили закон. Василь підтримував дружину справою: майстрував декорації для заходів, вирішував організаційні питання, возив учнів на конкурси.
Коли середня школа № 2 залишилася без викладача початкової військової підготовки, В. Івасів відгукнувся на прохання дирекції виручити колектив. Офіцер у відставці вирішив, що тимчасово попрацює зі старшокласниками, поки знайдеться на цю посаду фахівець. А ще сподівався Василь Іванович бачити дружину і вдень, бо вона вже років 10 як стала заступником директора з навчально-виховної роботи та й пропадала у школі від зорі до зорі.
Тепер такий режим праці – в обох. Василь Іванович після уроків тренує загін юнармійців. Виучує майбутніх захисників Батьківщини не тільки військовій справі, а і виховує в патріотичному дусі. Торік його учні стали призерами республіканського молодіжного конкурсу творчих робіт «Росії вірні сини», навесні відзначилися в республіканській військово-спортивній грі «Юний патріот Придністров’я»: посіли друге місце в розбиранні та збиранні автомата, треті місця в метанні гранати та кросі на 500 м, в історико-краєзнавчому і творчому конкурсах.
Непомітно для себе В. Івасів повністю занурився в педагогічну роботу, а також на власному досвіді переконався: немає нічого більш постійного, ніж тимчасове. Та й як залишити без підтримки улюблену дружину, яка цей навчальний рік розпочала вже на посаді директора Кам’янської СШ № 2.
Приклад для земляків
Історію сім’ї Подорожнюків теж започаткували студентські роки. Захоплення точними науками привело випускників Хрустовської та Подоймської шкіл Василя й Олену на фізико-математичний факультет Придністровського держуніверситету. Спільне навчання і дозвілля, схожість інтересів і поглядів на життя зближували молодих людей. Самі не помітили, як стали парою.
Прогулянки перетворилися на побачення, за освідченнями в почуттях з’явилися й плани на майбутнє. Ще не знали, в якому з сіл житимуть, а вже розуміли, що працювати будуть в одній школі. Тому Василь вирішив здобути додаткову спеціальність – «Інформатика й обчислювальна техніка». На останньому курсі зіграли весілля, і в 1996-му молоді фахівці поповнили колектив Подоймської середньої школи.
Директор цього закладу Ніна Мазур зазначає, що з перших робочих днів Василь і Олена Подорожнюки вміло застосовували на практиці університетські знання й охоче переймали досвід старших товаришів. Учням подобалися заняття, і результати проявилися відмінними оцінками, призовими місцями на предметних олімпіадах, бажанням випускників здобути профільну освіту: фізико-математичну чи у складній, але вельми затребуваній галузі комп’ютерних технологій.
Уже 28 років крокують Подорожнюки знайомою стежиною від хати до школи. Олена Михайлівна викладає ті ж предмети, за якими спеціалізувалася в ПДУ. Особливо цінують колеги її талант класного керівника, вміння порозумітися з кожною дитиною, об’єднати різних за характерами, темпераментами, захопленнями учнів у єдиний дружний колектив. Нині О. Подорожнюк працює з шестикласниками, а прикладом для них служить попередній випуск, у якому було 6 медалістів!
В Олени Михайлівни налагоджений гарний контакт із батьками учнів. Вони активно беруть участь у житті школи, допомагають у вирішенні різних життєвих проблем. Навіть ті сім’ї, чиї діти давно вже стали дорослими, до цих пір із повагою та вдячністю згадують класного керівника, що вивчив і виховав їх.
Василь Васильович викладає школярам інформатику. Предмет цей – один з улюбленіших, не лише тому, що без уміння поводитися з комп’ютерною технікою сучасній людині ніяк не обійтися, а і завдяки грамотному педагогічному ставленню наставника.
У Подоймській СШ він також є методистом-організатором з інформатизації освіти. Тобто в зоні відповідальності В. Подорожнюка перебуває вся сучасна техніка, програмне забезпечення до неї, електронні ресурси. Цифровізація освітнього процесу, широко впроваджувана у Придністров’ї, поставила перед учителями нові завдання, і Василь Васильович допомагає колегам освоїти модернові технології.
П’ять років тому до чималого його педагогічного навантаження додалися і заняття з початкової військової підготовки. Ґрунтовний підхід до дорученої справи, що відзначає цього вчителя, допомагає не тільки готувати старшокласників до військової служби, а і прищеплювати їм щиру любов до Батьківщини.
Школярі захопилися історією та краєзнавством, ведуть пошукову роботу й прагнуть увічнити пам’ять про знаменитих земляків, шефствують над могилами ветеранів і меморіалами захисників Вітчизни. А з республіканських патріотичних змагань, де визначають найбільш влучних стрільців із пневматичної рушниці, не повертаються без призів.
І в школі, й у Подоймі родину Василя Васильовича та Олени Михайлівни вважають гідним прикладом для наслідування. Цінують ту працьовитість, з якою доглядають акуратний сад і город, худобину та птицю. Поважають за гармонійні стосунки в сім’ї, за трепетну турботу про літніх батьків. Самі Подорожнюки гордяться донькою Валерією, яка закінчила ординатуру і перший рік працює акушером-гінекологом у столиці республіки. Мріють про внуків, яким передадуть естафету родинних цінностей.
«Музика нас зв’язала»
Саме так відповідають на запитання, з чого почалася їхня сім’я, Світлана Леонідівна й Олександр Васильович. Обоє були захоплені інструментальною музикою з дитячих років. Свєта почала вчитися грати на баяні у приватному порядку. Потім переїхала з рідного села до родичів у Рибницю, бо там була найближча доступна для сім’ї музична школа.
Сашко на одному з концертів у районному Будинку культури почув, як дзвенять під умілими пальцями гітарні струни, та зрозумів: дорога у вокально-інструментальний ансамбль, грати в якому мріяло тоді чимало хлопців, лежить через спеціалізовану школу. Самостійно записався в «музикалку». У загальноосвітній школі вступив у духовий оркестр. Грав не на гітарі – на кларнеті. До цих пір згадує першу нагороду за перемогу на республіканському конкурсі. Юних оркестрантів (Сашко був на той час всього лиш шестикласником) відправили у двотижневу поїздку по Україні – від Чорного моря до Карпат, із зупинками в усіх великих містах.
Зустрілися двоє закоханих у мелодію в Бельцькому музичному училищі. Він уже другокурсник, вона тільки-но поступила на навчання. Прекрасний роман, що майже завжди супроводжувався музикою, завершився маршем Мендельсона. Студентські будні та невлаштований побут, тяготи, що раптом з’явилися після народження первістка, і розлука, коли Олександра призвали в армію, – ніщо не могло затьмарити щастя молодого подружжя. У всьому вони знаходили позитив.
Чоловік повернувся в училище після служби – і стали вони на відділенні народних інструментів однокурсниками. Разом готувалися до державних іспитів, разом отримали дипломи. А на роботу попросилися в рідну для Олександра Кам’янську музичну школу.
Тепер це дитяча школа мистецтв. Сім’я Лисих присвятила їй без малого 40 років плідної праці. Разом випустили близько 400 учнів. Багато хто з них здобули профільну освіту і працюють у галузі культури. Проте й ті, хто вибрали іншу професію, щиро люблять музику і йдуть з нею життям. З педагогами підтримують зв’язок, тому Олександр Васильович і Світлана Леонідівна знають: наспіви, що народилися на Кам’янщині, лунають по всьому світу, допомагають запускати ракети на високотехнологічному Байконурі чи то заколисувати немовлят у затишних будинках.
Нині О. Лисий навчає хлопців грати на гітарі. З кожним із 13 учнів працює індивідуально, пояснює важливість будь-якої ноти, будь-якого акорду. Уміння Олександра Васильовича грати (крім уже згаданих інструментів) на цимбалах, саксофоні, контрабасі, баяні й акордеоні, привертає увагу учнів з інших класів. Під керівництвом талановитого мультиінструменталіста вони об’єдналися в естрадний ансамбль і радують глядачів яскравим виконанням пісень і мелодій.
Світлана Леонідівна передає кам’янським підліткам майстерність гри на баяні й акордеоні, керує оркестром російських народних інструментів. Разом з учнями успішно виступає на концертах.
■ «Подружжя Лисих – професіонали високого рівня. Вони гармонійно доповнюють одне одного в усьому. Переплетення двох виконавських шкіл, притаманних кожному з родини, дає прекрасний результат у педагогічній роботі та під час виступів на сцені. Учні Світлани Леонідівни й Олександра Васильовича виборюють призові місця в республіканських і міжнародних конкурсах», – зазначила директор Кам’янської ДШМ Лариса Маракуца.
Лад, без якого немислима мелодія, панує і в сім’ї Лисих. Виростили, поставили на ноги двох синів. Молодший знайшов своє щастя далеко від рідної Кам’янки, а старший – завжди поруч. Євген створив сім’ю за батьківським прикладом. Він уважний татусь двох красивих і розумних дівчаток, дбайливий господар із золотими руками. У житті керується принципом: хочеш, щоб було зроблено добре, – зроби сам. Так і чинить – і в облаштуванні побуту, і в підприємницькій діяльності. Турбот у нього багато, а коли в батьків важливі заходи, завжди знаходить можливість бути з ними поруч. Підтримати оплесками на концерті, обійняти після й обов’язково подарувати матусі квіти. От і на нашому знімку Світлана в оточенні дорогих людей – чоловіка та сина.
Ніна ПАНАЇДА.
Фото автора.