Минуло 135 років відтоді, як пізньої осені 13 листопада 1889 року на Полтавщині народився український письменник, гуморист Остап Вишня, справжнє прізвище якого Павло Михайлович Губенко. Його твори відомі багатьом із нас з дитинства. Як присвяту до дня народження, розкриємо деякі таємниці його життя.
Звернімо увагу на портрет письменника
Що найбільше привертає в його зовнішності? Що можна сказати про таку людину? Ми бачимо лагідну посмішку, мудрі очі, в яких випромінюється добра й весела душа життєлюба. Він був середнього росту, широкоплечий, сутулуватий, а до того ж чуйний, скромний і простий. Очевидці згадують, що таким він був і в житті: ласкавий, щирий, люблячий, завжди усміхнений. Таким він запам’ятався рідним, друзям, усім, хто його знав.
«Остап Вишня світив, як сонце, до нього люди тягнулись, як до сонця. Він умів гриміти як грім, і того грому боялися всі плазуни й негідники», – так сказав про письменника Максим Рильський.
А втім життя не балувало гумориста
Хлопчик народився в поміщицькому маєтку, але не належав він ні до дворянського, ні до поміщицького роду. Вперше його голос пролунав не в розкішних хоромах, а в селянській хаті, де жив його батько Михайло Кіндратович Губенко – колишній солдат царської армії.
В автобіографії він писав, що за 24 роки спільного життя Бог дав батькам 17 дітей (вижило 13). Павло був другою дитиною, схожим на матір – рудим і гострим на язик. Родину Губенків не назвати заможною. «Злидні злиденні», – пригадуватиме згодом письменник. Павло Михайлович записав у своєму «Щоденнику»: «Я, такий собі Павлушка, селянський син, бігав без штанів, швиряв картоплею, била мене мати віником і навіть горнятками в слід кидала».
І все ж батько мріяв дати освіту всім дітям. Шести років Павлуша пішов до місцевої початкової школи. Він дуже рано навчився читати. Його рідна сестра, заслужена вчителька України Катерина Даценко, згадує, що читав він багато, а потім довго ходив задуманий. Брав книжки з собою, коли бігав із хлопцями до лісу, на річку, в поле і вмів гарно розповідати їм прочитане. Вона написала у спогадах: «У школі він учився охоче, любив товаришів, учителів. Розпочав і мене вчити грамоти. Вчився Павло на круглі «дванадцять» (у школі була дванадцятибальна система). На канікулах брав участь у виставах. У селі діяв драмгурток, а він був у ньому «коміком».
Після двокласної школи хлопця відвезли в Київську військово-фельдшерську школу, де вже навчався Василь. Брати, як діти колишнього солдата, утримувалися там на державний кошт, лише по закінченні треба було відпрацювати у військовому госпіталі. Вчився Павло охоче і добре. Писав додому якісь надзвичайні листи – вся родина сміялася, читаючи їх. На канікули часом приїздив із другом-сиротою. Грав у сільському драмгуртку комічні ролі. Глядачі радо йшли на вистави, бо там був Павло Губенко.
Після навчання аж до 1917 року працював він фельдшером у Київській залізничній лікарні. Там його полюбили всі: і персонал, і хворі, які чекали його чергувань, наче свята. Бо умів поговорити з ними, підбадьорити, розвеселити історіями, що їх тут же придумував. Однак, не судилося Павлові Губенкові бути лікарем, хоча і в цій галузі мав би успіх, бо від природи був талановитою людиною.
Доля спрямувала його іншим шляхом
Екстерном склав Павло іспити за гімназію і вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет, якого закінчити так і не довелося, бо були то роки розрухи, революції, громадянської війни та голоду. Хіба тоді було до навчання? Доля привела майбутнього письменника до Кам’янця-Подільського. Там у газеті «Народна воля» за підписом П. Грунський був опублікований його перший сатиричний твір «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)». Автор працював у редакції газети «Трудова громада». Водночас писав і друкував дописи, фейлетони, гуморески, часто виступав перед селянами.
Відтоді й почався довгий шлях Остапа Вишні в літературі. Журналістська діяльність у газеті стала для нього своєрідним джерелом щоденної школи життя. Молодому сатирикові не бракувало життєвих спостережень, тому він мало не щодня міг виступати на сторінках різних видань з усмішками, фейлетонами чи з лаконічними ущипливими відгуками на ту чи іншу подію.
Слово гумориста мало дедалі все більшу популярність. Одна за одною виходили з друку збірки його усмішок: «Діли небесні», «Кому веселе, а кому й сумне», «Реп’яшки», «Вишневі усмішки (сільські)», «Вишневі усмішки кримські», «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Українізуємось», «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки театральні», «Ну, й народ», «Вишневі усмішки закордонні». Загалом упродовж 10 років українською мовою (якщо брати до уваги й численні перевидання) з’явилося близько 100 книжок вишнівської сатири й гумору. Твори гумориста виходили в перекладах російською та мовами братніх народів СРСР.
У «Селянській правді» 22 липня 1921 року з’явилася усмішка «Чудака, їй-богу!», вперше підписана псевдонімом Остап Вишня. Автор часто виступав зі своїми творами. Без його усмішок не обходився жоден літературний вечір. Розповідають, що на виступах Остап Вишня читав абсолютно рівним тоном, без мінімальної акторської гри, але аудиторія однаково реготала до сліз.
Своєрідність творчої спадщини
У літературу Остап Вишня прийшов уже цілком зрілою і сформованою людиною – йому вже було за тридцять. Це письменник, який у 20-х роках ХХ ст. заохотив мільйонні маси до читання української літератури. Він був «королем українського тиражу». За життя побачило світ понад 100 збірок його творів, деякі з них неодноразово перевидавалися.
Письменник Б. Гжицький згадує: «Слава Остапа Вишні росла з кожним днем. Люди сміялися, тільки-но побачивши його підпис під фейлетоном чи гуморескою, наперед смакуючи її зміст. У ті часи Павло Михайлович писав дуже багато. Щодня було щось нове. Його фейлетони й гуморески забезпечували великі тиражі газетам, у яких друкувались».
Тематика творів Остапа Вишні завжди пов’язана зі злободенними проблемами народу. Трапляються різні типи селян-хліборобів, старих, чоловіків, жінок у несподіваних життєвих ситуаціях, їхня мова колоритна, жива, побут передано з допомогою яскравих, найприкметніших деталей. Письменник застосовує часто вживані народні вислови, прислів’я, приказки. Показує, як люди тягнуться до нового життя, до світла, прагнуть стати кращими. Вони мовби придивляються до вад одне одного і хочуть їх позбутися. До того ж це не було придумане в кабінетній тиші, а почуте, спостережене, вихоплене з реального життя.
Остап Вишня ніколи не цурався звичайних людей. Його брат пригадує: «У ранній період життя в Харкові, і в останні роки життя в Києві я завжди заставав у нього різних людей. Приходили колгоспники, робітники, студенти, молоді літератори, артисти. Приходили зі скаргами, з радощами, з творчими задумами, приходили просто розповісти якийсь факт із життя, і всіх він приймав, з усіма говорив».
Він писав також на злободенні суспільно-політичні теми, бо ж був Остап Вишня дитям свого часу. Його цікавив розвиток української культури, особливо літератури й театру.
Сміх Остапа Вишні – сміх крізь сльози
Він висміював і дрібні вади своїх сучасників: хуліганство і грубість, ледарство і консерватизм, браконьєрство, легковажність у шлюбі, безвідповідальність у родині. Певно, немає тем, що їх не торкнувся б у своїй творчості Остап Вишня.
Жанрова своєрідність творів
У великому творчому доробку письменника представлені різноманітні жанри малої прози, але скрізь присутній іронічно усміхнений автор у ролі мудрого, дотепного оповідача. Він мовби сам усміхається, розповідаючи. Остап Вишня ввів і утвердив в українській літературі різновид гумористичного оповідання, що сам же і назвав усмішкою. У нього є тематичні цикли усмішок: сільських, кримських, закордонних, київських, мисливських тощо.
Писав він і гуморески – невеликі оповіді про якусь смішну пригоду чи рису характеру людини. Власне, це різновид тих же усмішок.
Писав він і автобіографічні оповідання: «Моя автобіографія», «Отак і пишу», «Великомученик Остап Вишня», «Все життя з Гоголем», «Панська ялинка», в яких намагався посміхнутися над своїм життям, іронічно подивитися на себе збоку.
Сюжетами, взятими з самого життя, злободенною тематикою, простотою й доступністю широкому загалу Остап Вишня заслужив популярність і глибоке визнання народу. В його усмішках знаходимо і типовий український пейзаж, і український характер, і українську поетичність, і український гумор – «лукавий і добродушний».
Творчість Остапа Вишні багата і різноманітна за жанрами та стилем. Він писав сатиричні вірші, оповідання, фейлетони, анекдоти, жарти. Письменник часто звертався до жанру дитячого оповідання, щедро змальовуючи епізоди з дитинства. Іноді навіть важко встановити, де закінчується автобіографічне і починається художнє. Тільки після війни для юного читача видано низку гумористичних оповідань, серед яких найвідоміші «Молоді будьмо», «Великі ростіть», «Дітям», «Перший диктант».
Усе, що письменник написав за своє життя, ввійшло до золотої скарбниці української літератури. Творчість була для нього такою ж органічною потребою, як повітря, як вода, як хліб. Зустрічі з читачами, поїздки країною приносили письменнику багато радості й творчого хвилювання.
Гумореска «Моя автобіографія»
Композиція твору відповідає формі ділового паперу – автобіографії. У «вступному» розділі автор розповідає про те, де й коли народився, про батьків і дідів. Другий і третій розділи присвячені навчанню, формуванню світогляду майбутнього художника слова.
Гумореска скомпонована з невеликих розділів – «фресок». Автор вихоплює найяскравіші, найхарактерніші епізоди та події. Саркастично ставиться він до літературознавчих і критичних публікацій, у яких йшлося про впливи, нахили, формування письменника («Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа – картопля, коноплі, бур’яни»).
Мова героїв колоритна, жива, а побут переданий за допомогою яскравих, найприкметніших деталей: «Піди, подивись, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хіба на них наперешся?!».
Сміх Вишні доброзичливий, загальна тональність його гуморески – світла і сонячна. Комізм ситуації базується на контрасті. Твір вражає людяністю і щирістю.
Гумор і сатира в «Мисливських усмішках»
В оповіданнях відтворюються веселі та смішні пригоди, що їх переживають персонажі, над ними доброзичливо кепкують рідні та знайомі.
Письменник поетично змальовує природу в різні пори року, особливо вражає опис осіннього лісу в усмішці «Вальдшнеп». Оспівуючи довкілля, письменник закликає охороняти його від забруднення та руйнування. Він мовою сатири говорить про браконьєрів – «дуже несимпатичну породу роду людського, що ганьбить почесне звання мисливця-людини». Ці усмішки начебто й «мисливські», але навчають не полювати на звірину, а берегти її, дбати про наступні покоління. В розповідях можна виділити порушені автором проблеми: «людина і природа», «людина і пам’ять», «людина і вічність земного буття».
Селяни найбільше відчували в О. Вишні свого друга. Вони розуміли гумориста, який сам народився і виріс у сільській родині. Народ відчував, що працював він чесно й нагородив чародія сміху щирою любов’ю.
Вшанування пам’яті письменника
Пам’ять про Остапа Вишню живе в серцях українців. На його честь у Києві та інших містах названі вулиці, встановлені пам’ятники. Байкове кладовище, де похований письменник, стало місцем вшанування його пам’яті.
У Києві, в будинку, де він мешкав останні роки, відкрито літературно-меморіальний музей (2004), в якому зібрано численні матеріали про його життя і творчість. У Полтаві, на малій батьківщині письменника, також є музей, присвячений його пам’яті.
У 1991 році Український національний культурний фонд заснував Літературну премію імені Остапа Вишні, якою нагороджують за найкращі твори в жанрі сатири та гумору. Щорічно в Україні проводяться літературні читання і фестивалі, присвячені гумористу Вишні, що свідчить про його популярність і вплив на сучасну культуру. І сьогодні його твори видаються, а також адаптуються для театральних вистав і кінофільмів.
Творчість письменника сповнена любові до народу та його мови, вона розважає, навчає і змушує думати. Його ім’я є символом українського гумору і сатири, що зберігають свою актуальність і сьогодні. Остап Вишня показав у своїх творах красу і мудрість простого українця, висміював недоліки суспільства і закликав до доброти та взаємоповаги.
Світлана ЗОЗУЛЯ.
Фото m-necropol.ru