Сьогодні і птах, і звір, і дерево, і кущ – всі підпорядковані єдиному закону: вижити у важких умовах, не загинути. Як складно. Навіть страшно. Бо ніхто не знає, якою буде вона – зима.
Бір уже спить. Дивиться свої солодкі сни. І тільки дятел продовжує вистукувати у свої барабани, ніби намагається розбудити його.
– Як справи, Михасю? – піднявшись на задні лапки, дивлячись угору, запитує Вухастик.
– Справи? – поглянувши униз, перепитує птах. – Добре! Дякую! А ти?
– У мене новий кожушок. Поглянь, – відповідає Вухастик і, повернувшись навколо себе, знову дивиться угору.
– Красивий. Дуже.
– Головне, теплий, – весело усміхаючись, доповнює зайчик. – Давай прогуляємось?
– Н-не можу. У мене справи, – Михась розводить крильми, показуючи на ліс. – Їх потрібно обов’язково виконати.
– Так. Виконати, – підтверджуючи слова птаха, вигукує Вухастик. – Тоді до зустрічі.
– До зустрічі, – відповів птах і, перелетівши на сусіднє дерево, продовжив огляд лісу.
Осінь. Тиша. Здавалось, ніби все за-
вмерло. Нікого не видно. Відлетіли в теплі краї солов’ї, немає ластівок. Позасинали й комашки, яких так любили вони. Навіть мурашки поховались у своїй хатинці. І тепер вона схожа на маленький забутий пагорбок серед великої галявини.
Вухастик любив порозмовляти з цими незвичайними, працьовитими комашками. Його постійно дивувала їхня любов до праці. А сьогодні вони відпочивають.
Вухастик хотів уже іти, як десь неподалік раптово пролунав голосок. Він спочатку подумав, що йому причулося, але голосок повторився знову.
– Я тут, я повертаюсь. Зачекайте мене, – кричав маленький мурашка, швидко біжучи до своєї хатинки.
Це був останній серед усіх тих, хто вже закрився у своїх кімнатках, – мандрівник.
– Ти що, заблукав? – дивлячись на малого, запитав зайчик.
– Ні, я подорожував, – зупинившись, гордо відповів мурашка, – бував я ого-го-го-го.
– Зрозумів. Подорожував, а про осінь забув?!
– Пробач, – схиливши голову, пробурмотів малий.
– Нічого. Я допоможу тобі, – промовив Вухастик, і простягнув свою лапку, – вилазь.
Коли мурашка нарешті викарабкався, зайчик повільно підніс її до мурашника.
– Ось ти і вдома.
– Спасибі, – голосно вигукнув мурашка, –
сподіваюсь, мене почують.
Стрибнувши вниз, він повернувся і, усміхаючись, помахав лапкою.
– Бувай. Зустрінемось навесні, – сказав Вухастик, і пострибав у ліс.
Осінь. Скоро зима. Про неї слід пам’ятати і заздалегідь повертатися назад, до свого рідного дому.
Олег ПОГИНАЙКО