Якось уранці Сашко виглянув у вікно й побачив, що на дорозі вже не гурчать натужно вантажівки. Тільки коли-не-коли проторохкотить яка порожняком і лінькувато відбіжать до дворів обважнілі за літо кури, що шукають собі всяку поживу. І городину всю вже позбирали. Тільки картоплиння та гарбузове гудиння полишилося маленькими острівцями серед незвично чорної землі. І сонечко стало ніби трохи лінькувате – і сходить пізніше, і гріє начебто неохоче. І дощі стали частіше перепадати.
– От і на зиму йдеться, – сказав батько матері. – Треба б навідатися до діда Степана. Збігло літо, а ми за роботою до нього ні разу й не вибралися. Добре, що сьогодні неділя.
– Тату, візьми мене з собою, – попрохав Сашко.
– А як же я без тебе? Візьму. Ти ж у нас завжди за помічника.
Сіли вони удвох у машину і хутко помчали за село, за високу гору серед спорожнілих, занімілих полів. Там, біля тихої річки з задумливими вербами, притулився до лісу колгоспний сад.
Спинилися біля дерев’яних воріт, батько посигналив, а Сашко виліз із кабіни й вистрибом помчав до воріт. Він скучив за дідом і радів, що його побачить.
Назустріч йому з-під багряних яблуневих крон виступив дід Степан – високий, усміхнений, з білою – аж до грудей – бородою. І такий добрий, лагідний, такий спокійний, як оця річка біля саду.
– А підріс же ти, як з води, – мовив дід після привітань. Скуйовдив Сашкового чуба й пригорнув онука.
– Скоро, голубе, будеш зовсім козаком.
Підійшов батько, поцілувався з дідом і спитав:
– То чи добре яблука вродили?
– А вродили. І рясно, і великі, наче кавуни.
І вони втрьох пішли в сад.
У прохолодній тиші чутно, як шелестить під ногами жухла трава і гупають об землю яблука.
– Он антонівка, яка налилася, – показує дід на крислате дерево. На ньому поміж листя, гнучи долу гілля, висять великі жовті яблука.
Сашко зірвав одне й підніс його проти сонця.
Запахуще яблуко просвічувалося. Видно було навіть зернятка всередині і тінь його пальців з другого боку.
– Вже час їх і зривати, – сказав дід, – бо скоро вдарять морози, а там, не зоглядишся, як і сніг випаде.
І Сашкові уявилося, як тихо висівається на зчорнілі, присмирнілі поля і дерева перший сніг, як густа біла пороша вкриває все навкруг, і сад засинає на зиму, немов ведмідь. А поміж дерев скрадаються, сторожко пантруючи на всі боки, довговухі зайці, яких привела сюди з лісу цікавість. Може, й лисиця протягне тут по глибокому снігу свій пухнастий хвіст.
– Дивися, онуче, яка щедра наша земля, – відриває його від уявленої картини дід Степан. – Усе, що хочеш, чого душа забажає, на ній родить. Щасливі ми, бо живемо на такій землі.
А й справді, думає Сашко, щедра земля. Як його мама. І нікого не обійде тією щедрістю. Він примружив очі й спробував уявити все, що родить земля: яблука, груші, картоплю, сливи, помідори, буряки, абрикоси, кавуни, смородину, полуниці… Хіба все одразу й згадаєш!
Коли виходили з саду до воріт, дід простягнув Сашкові кілька антонівок:
– Почастуєш своїх друзів. Ви ж прийдете на поміч, як збиратимем яблука?
– Ти ще й питаєш, діду! Прийдемо всією вулицею. Хто ж може відмовитися збирати яблука?!
Коли вони від’їжджали, біля воріт іще довго стояв дід Степан. Він думав про щось тільки йому відоме і тихо всміхався в розкошлану вітром білу бороду. А позаду діда врочистий сад наслуховував, як десь здалеку наближається до нього дощ. Тулилася до дерев уже притихла на зиму, ніби аж соннувата, річка. Вона, мабуть, теж думала про недалекі сніги й морози.
В кабіні пахли, мов подих осіннього саду, великі жовті антонівки. А обабіч дороги бігли назустріч машині прив’ялі або присохлі трави.
Над полями подавали хрипкі голоси заклопотані галки.
І Сашкові подумалося: мабуть, усе на світі знає, що скоро прийде зима, що осінь кожного ранку вже виглядає її. Якогось дня вони нарешті зустрінуться там, у тихому саду біля річки й лісу. І зима подякує осені за її щедрі плоди. А потім аж до весни стерегтиме, щоб ніхто не сполохав сон стомленої землі…
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ