Здається, що чую ці слова з її вуст… Ніна Іванівна Дегтярьова понад 20 років співала в народному хорі «Родные напевы», була солісткою відомого колективу. Вона кожною клітинкою свого єства любила життя і пісню, яка супроводжує нас від колиски. Можливо тому, що народилася у травні, коли, вже зігріта, обласкана сонцем, земля буяє вишневим цвітом, і не дають спати солов’ї…
Маємо гарний привід згадати прекрасну людину, яка першою брала на руки немовля, щоб показати щасливій матері, яка всією сім’єю стала на захист краю, в якому жила, який славила своєю піснею. Народилася вона 70 років тому, 20 травня 1948 року в козацькій станиці Олександрійська Ставропольського краю. А виросла в Україні. Увесь рід (і з боку батька, і з боку матері) – українці. Дід був козаком, батько – офіцером, пораненим у бою у Велику Вітчизняну війну. «Дитинство та юність мої пройшли з розповідями та піснями бабусі-козачки та батька-фронтовика, – розповідала Ніна Іванівна. – Зі срібною медаллю закінчила Шаповалівську середню школу Борзнянського району Чернігівської області. Вступила до Чернігівського медичного училища на акушерське відділення, а трудовий шлях розпочала у Центральній районній лікарні м. Городня разом із чоловіком». Володимир Трохимович тоді щойно закінчив Харківський медінститут, здобув диплом хірурга і був направлений на роботу.
У 1972 році за сімейними обставинами сім’я переїхала до батьків чоловіка в Тирасполь. На новому місці Володимир, хоча і був молодим спеціалістом, працював хірургом у лікувальному містечку та в медучилищі, викладав хірургію, а Ніна Іванівна влаштувалася акушеркою в пологовий будинок.
Сім’я Дегтярьових жила в Тирасполі, як більшість радянських сімей: квартиру спочатку наймали, а згодом отримали житло у новобудові мікрорайону «Октябрьский». Сини – Руслан і Дмитро – навчалися у СШ № 19 і особливими клопотами батьків не обтяжували: коли стало зрозуміло, що з музичною школою, скрипкою та віолончеллю їм не подружитися, вони кардинально змінили свої уподобання. Старший вибрав водний туризм, а молодший – бокс (досить екстремальні види спорту). Вихідні та канікули всією сім’єю проводили на природі, у парку, а літо – у піонерських таборах і спортивних зборах. Прийшов час, і юнаки Дегтярьові чесно та достойно віддали Батьківщині військовий обов’язок.
Зі спогадів Ніни Іванівни: «Нас виховували патріотами в школі, перед очима у нас був приклад батьків та дідів – учасників Великої Вітчизняної війни, і по-іншому думати ми не могли. Ми – «совки», я пишаюся цим!»
Але біда прийшла, як завжди, несподівано. Небезпеку найбільш гостро відчули жінки, матері, адже націоналісти Молдови хотіли відняти у нас і наших дітей найсвятіше – духовні скарби: рідну мову, пісню колискову, дружбу, нашу віру, мир. Старший син Ніни Іванівни Руслан розповів: «На захист Придністров’я в 1992 році стала вся наша сім’я. Батька терміново, як хірурга, викликали у військкомат і направили в ополчення. Я працював на меблевій фабриці № 5, пройшов спеціальну військову підготовку та чекав умовного сигналу. Молодший брат тільки-но повернувся з армії, відслужив строкову в Німеччині, де в той час ламали Берлінську стіну. Відслуживши, працював на Бавовняному комбінаті за себе та «за того хлопця», тому що робітники підприємства були в ополченні, до якого пізніше, не роздумуючи, пішов і він теж. Бабуся й та не хотіла їхати до брата в Україну, щоб бути разом із нами в радості та в горі».
Єдиний порив придністровського патріотизму охопив і Ніну Дегтярьову: «Я стала членом першого Жіночого страйкового комітету (ЖЗК), що був обраний на рейках. В ту лиху годину народ згуртувався: в Тирасполі, Дубоссарах, інших населених пунктах збирали продукти, медикаменти, готували їжу для захисників на позиціях.
Втомлювалися ми від такого життя: день на роботі, ніч в окопах. Вдома молилася за мене мама. Чоловік і сини мовчали, оскільки знали, що мене все одно не зупинити. Було кілька випадків, коли життя, здавалося, висіло на волосині, але мій Ангел мене оберігав. Одного разу пішла на правий фланг до козаків, і прямо перед ногами, як камінь об камінь, щось почало блискати. Я забарилася, зупинилася, не відразу зрозуміла, що це. Почула крик козаків: «Тікай! Снайпер по тобі стріляє!» Рвонула, а за собою почула ще кілька клацань, боковим зором побачила іскри від дотику кулі до каменя. Хлопці мене заспокоїли, й тільки через деякий час до мене дійшло, що могло трапитися…
Наші жінки – це символ жінок-трудівниць. Так, ми витримували неймовірну напругу, але завжди залишалися красивими, турботливими, душевними, добрими. Все нам було по силі. Коли в окопах нас обстрілювали румуни, ми ставали як камінь – не проб’єш! – пекельно божественні. Під час обстрілу одна жінка під автоматну чергу притулилася до дерева і від переляку шепотіла: «Ой, бля…бля…» Якщо ми при ній згадували про це, вона соромилася, червоніла, а всі від душі сміялися, досі пам’ятаємо цей випадок. Ще згадує Валентина Корнілова, коли вона з Галиною Дудкою приїхали в окопи. Почався обстріл, а Валя побігла за танк. Жінки її потім запитують: «Що ти там робила?» Вона відповіла: «Фарбувала губи. Щоб, якщо вб’ють, з нафарбованими губами була, а то не впізнають»…
Війна війною, але кожна з нас привозила в окопи тепло своєї душі. Різні за характером, але розумні, дружелюбні й безкорисливі. Окопи нас здружили до кінця життя».
Багаторічною сумлінною працею Ніна Іванівна заслужила почесне звання відмінника охорони здоров’я, здобула вищу кваліфікаційну фахову категорію, стала почесним донором, відзначена державними нагородами: медаллю «За трудовую доблесть», орденом «Почета», багатьма ювілейними та почесними нагородами громадських організацій та об’єднань Придністров’я, наприклад, з нагоди 10-ї та 15-ї річниць Жіночого руху в ПМР, 15-річчя ОРТК тощо.
Але не хлібом єдиним живе людина. 1995 року наша героїня стала солісткою хору російської пісні «Родные напевы» й поєднала з ним своє життя на 20 років. «У людях люблю чесність, порядність, працьовитість. Віддаю належне громадській роботі: очолюю «Союз жінок на захист Придністров’я». Разом з цією організацією беру участь в усіх акціях та заходах, що відбуваються в місті та республіці, – згадувала Ніна Дегтярьова. – 18 жовтня 2014 року в Придністров’ї відбувся конкурс козацької пісні, в якому «Родные напевы» взяли участь. У нашому виконанні прозвучали дві пісні: «Отаман» і «Трава, моя трава». Яка ж це сила – народна пісня! Стали дипломантами конкурсу, й ікону Пресвятої Богородиці нам вручили», – ділилася своєю радістю у соцмережі солістка.
Проте життя готує нам і неприємні сюрпризи: у січні 2015-го Ніна Іванівна перенесла інсульт. Вона вперто боролася з наслідками хвороби, вправлялася по господарству, на клумбах і біля своїх кіз. Водночас писала книжку-спогади про жінок, організацію, що очолювала. Хвороба розлучила її з піснею – жінка навіть розмовляти не могла, але продовжувала ходити на репетиції, зустрічатися зі своїми друзями, часом просила їх заспівати з нею. За словами Наталії Петрунової, яка керує творчим колективом останні 2 роки, Ніна Дегтярьова брала участь у звітному концерті 19 червня 2016 року, так вона попрощалася зі сценою. Учасниця хору Людмила Коломієць пригадує: «Завдяки голосу провідної солістки – її називали придністровська Зикіна – у репертуарі співочого гурту були такі популярні пісні як: «Степом, степом», «Волгоградская березка», «Ты Россия моя», «Снег седины» та «Подвиг матери». Ще одна хористка Наталя Львівна підхопила думку: «Кажуть, що незамінних людей нема, а от заміни нашій солістці ми не знайшли. Нині прекрасні пісні втрачені для репертуару». Близька подруга і соратниця Ніни Іванівни Юлія Гуртовенко говорить, що вони часто згадують свою солістку, адже вона була організатором і лідером, гарною господинею, доброю, чуйною жінкою, без якої вони осиротіли.
Щоб довершити образ нашої героїні, доречно буде закінчити розповідь її ж словами: «Я люблю землю й природу, рано встаю і пізно лягаю – боюся, що раптом не встигну… доспівати. Невгамовна у своїх бажаннях і планах – ніщо людське мені не чуже. Живу за принципом: «А хто ж, коли не я?». Філософія «Моя хата скраю» – то не про мене. Тому в окопах, на рейках – у перших рядах, завжди і всюди».
Такою вона була, такою ми її пам’ятаємо.
Валентина ОСАДЧУК.