Для мешканців Дубоссар Ганни Андріївни та Олександра Микитовича Бугаєнків газета «Гомін» – це зв’язок з їхньою батьківщиною, Україною. Подружжя є одним із перших передплатників придністровського видання українською мовою.
Нагадаємо, що республіканську газету «Гомін» було зареєстровано 5 березня 1991 р., а перший номер надійшов до читачів у перші ж дні нового 1992 року. І весь цей час газета розвивалася, ставала все більш популярною, передусім серед придністровських українців, для яких мелодійна українська є рідною. З її сторінок можна дізнатися офіційні новини органів державної влади та місцевого самоврядування, ознайомитися з діяльністю товариств української культури, з творчістю поетів і письменників, які пишуть мовою Шевченка та Лесі Українки, й іншими важливими подіями, що відбуваються в містах і районах Придністров’я.
З перших номерів передплачує «Гомін» і 87-річна мешканка Дубоссар Ганна Андріївна Бугаєнко. Примітно, що ще за радянських часів, перебуваючи за тисячі й тисячі кілометрів від України, працюючи разом із чоловіком у Казахській РСР, подружжя також передплачувало друковані видання українською мовою. Їх доставляли поштою прямо з Києва. То була «Робітнича газета» та літературно-художній журнал для дітей молодшого та середнього віку «Барвінок».
«Дуже люблю газету «Гомін», читаю її від першого до останнього рядка. Я ж українка і дуже рада, що завжди можу читати рідною мовою. В газеті багато корисної інформації. У ній є все – й офіційні повідомлення, і нариси про придністровців, і про сад/город, і реклама, і гороскоп, і прогноз погоди. Вірші беруть за душу, хвилюють. Дякую журналістам за роботу. Добре, що в нашій республіці є газети, які видаються трьома офіційними мовами», – розповіла нашому кореспондентові активна й віддана передплатниця Ганна Бугаєнко.
Ганна Андріївна настільки захоплюється читанням газети, що інколи в телефонній розмові з донькою, яка живе за кордоном, і їй розповідає про важливі події, про які дізналася з «Гомону», ділиться корисною інформацією, яку почерпнула в публікаціях улюбленої газети.
Є у нашої прихильниці ще одне захоплення з національним колоритом: вона вшановує і зберігає давні українські традиції створення прикрас. Жінка плете різнокольорові гердани з бісеру. Елементи візерунка для цього застосовує різні – ромби, кільця, хрести. Прикраси ручної роботи дійсно унікальні, під час їх виготовлення використовується матеріал найширшої палітри кольорів.
Рукоділлям Ганна Андріївна захопилася в дитинстві, коли жила з родиною у Львівській області, в мальовничому містечку, де бере початок Дністер. Через роки, вже на заслуженому відпочинку, живучи в Дубоссарах, вона повернулася до улюбленого хобі. Тоді з’явився час для створення герданів, в’язання та вишивання. Вироби майстриня дарує рідним, близьким та знайомим.
«У нашій сім’ї золоті руки були й у мами, й у батька. Мами-рукодільниці, на жаль, не стало дуже рано, вона померла під час війни. Мене разом із молодшим братом виховувала бабуся. Батько воював, брав Берлін. На згадку про маму в мене зберігся старовинний український візерунок… За старих часів у кожній українській родині дівчатка навчалися цього ремесла. Коли ставали дорослішими, брали участь у вечорницях, де пряли, шили та вишивали», – поділилася спогадами Ганна Андріївна.
Її чоловік – Олександр Микитович Бугаєнко – родом з Одеської області, з селища Орлівка Красноокнянського району. Народився у великій родині. Коли звільнили Радянську Україну та Молдавію від фашистських окупантів, 16-річний юнак приїхав у Дубоссари на будівництво першої на Дністрі гідроелектростанції. За його плечима вже була семирічна школа.
Олександр Микитович згадує, що участь у всесоюзному будівництві запам’яталася на все життя. Молодому чоловікові доводилося вчитися буквально всьому: працював і різноробом, і слюсарем, і кранівником на крані 50-метрової висоти. Допомагали дорослі колеги-наставники, професіонали, які теж приїхали в Дубоссари, щоб звести стратегічно важливий енергетичний об’єкт. Завдяки їхній невтомній, героїчній і самовідданій праці електрика стала реальністю для міських і сільських мешканців Молдавії через дев’ять років після закінчення Великої Вітчизняної війни.
Три роки відпрацював юнак на будівництві Дубоссарської ГЕС, потім був призваний до лав Радянської Армії. Після служби друг запропонував поїхати в Казахстан, на Джезказганське родовище, де видобували мідну руду.
Сюди з усього Радянського Союзу йшли ешелони зі збірно-щитовими будинками, сільськогосподарською технікою, пересувними електростанціями, вантажним автотранспортом. Це вже був другий, і як виявилося, доленосний екзамен для Олександра Микитовича. Тут, за тисячі кілометрів від малої батьківщини, він зустрів свою долю, кохання всього життя – Ганночку, Ганнусю.
Ганна Андріївна за сімейними обставинами разом із рідними в цей же час опинилась у Казахстані. Побачивши молодого та симпатичного водія БелАЗу, закохалася з першого погляду.
«Він був худенький і спритний. Приходив під час перерви до мене на роботу, пожартує та їде далі. Попри важку працю, Сашко завжди був охайним, любив гарно одягатися. Ця звичка збереглася на все життя, – з розчуленням розповідає Ганна Андріївна про супутника всього життя. – Раз у раз запрошував мене в кіно, на прогулянку до парку. Тоді до Казахстану приїжджали люди різних національностей, але я полюбила українця з багатодітної родини. Коли побралися, до нас потім приїжджали рідні – брати та сестри, мої та чоловіка. І ми допомагали їм влаштовувати їхнє життя – продовжувати вчитися, працювати, створювати сім’ї. Підтримували, скільки могли, й цим були щасливі».
Олександр Микитович працював на відкритій розробці мідної руди. Вдень працював, увечері навчався в гірничому технікумі, здобув спеціальність автомеханіка. Там же в Казахстані на світ з’явилися і двоє дітей Ганни Андріївни та Олександра Микитовича.
Згодом родина Бугаєнків переїхала жити в Дубоссари. Упродовж багатьох років Ганна Андріївна працювала на швейній фабриці, а Олександр Микитович – в автотранспортному підприємстві. У подружжя вже троє дорослих онуків та четверо правнуків. Наступного року 5 травня виповниться 65 років їхнього спільного життя. Щастя та здоров’я вам, земляки!
Надія ДОБРЯНСЬКА.