В українській історії відомо чимало історій успіху, коли працьовитість приносила шалене багатство. Але випадок з родиною Симиренків просто унікальний. Життєвий шлях її був прокладений від злиденного кріпацтва до статусу мільйонерів. За два століття кілька поколінь цієї родини дали Україні стільки видатних імен, що про них можна було б написати цілу історичну хроніку становлення національної еліти в підприємництві, науці, культурі та меценатстві. Згадати про таких діячів є обов’язком кожного українця. До того ж цікаві та надзвичайно трагічні сторінки історії славетного роду почали відкриватися для нас не так давно.
Віхи історії
Це славний рід, коріння якого сягає часів козаччини, а закінчується в далекій еміграції. Розпочинається ж його історія на Черкащині.
Найстарший із роду – Степан Андрійович. Упродовж 20 років він був відчайдушним запорізьким козаком, який боронив українську землю від турецьких яничарів, громив кримського хана та польську шляхту, перепливав човнами Чорне море, визволяючи з кайданів братів-невільників, але після відмови присягати Катерині II його позбавили власного маєтку і всіх козацьких привілеїв. Тоді непокірний Степан подався з волами чумакувати й десь там у дорозі помер, а його дружину і дітей віддали в кріпацтво.
Синові Степана Федору, нащадку запорізьких козаків, теж довелося багато й тяжко працювати в неволі. І шансів змінити свою долю майже не було, тому що за часів кріпосного права людина повністю позбавлена прав і повинна була сліпо виконувати накази поміщика. Проте підприємливому Федору вдалося вмовити свого поміщика графа Воронцова здати йому в оренду млини на річці Вільшанці. Справи пішли так добре, що за кілька років він викупив ті млини, а зароблених грошей вистачило на мрію життя – звільнити себе і своїх синів із кріпацтва. Згодом Федір одружився з Анастасією Яхненко, і десь між 1815 та 1820 роками з її трьома братами (Михайлом, Кіндратом, Степаном) утворив у Млієві спілку «Брати Яхненки й Симиренко». Вони розгорнули торгівлю борошном, зерном і полотном. В управлінні компанією було розподілено обов’язки: Федір Симиренко та Степан Яхненко були письменними й вели діловодство і бухгалтерію, а брати Кіндрат і Терентій Яхненки читати й писати не вміли, а тому займалися практичними справами – купівлею-продажем. Згодом компанія відкрила шість магазинів в Одесі, володіла складами у Миколаєві та Севастополі. Федір Симиренко й брати Яхненки стали дуже поважними особами й набули статусу купців Першої гільдії.
Талант колишніх кріпаків
Талант колишніх кріпаків проявився ще й у тому, що вони добре орієнтувалися в тодішній економічній ситуації країни й почали одержувати чималі прибутки від свого бізнесу.
Уже в 30-і роки їхня фірма мала багато крамниць по всій Україні й називалася вона на той час «Торговий дім Яхненків і Симиренка», а борошно вони продавали навіть за кордон. Компанія відкрила навіть грошову касу, подібну до сучасних банків, де від населення приймалися депозитні та видавалися кредитні грошові кошти під відсотки.
Грошей від торгівлі борошном, м’ясом та шкірою стало настільки багато, що родина наважилася відкрити цукровий завод. Для поглиблення знань із цукрового виробництва молодий підприємець Платон Симиренко (син Федора) неодноразово бував у Німеччині, Франції, Бельгії, вивчаючи досвід кращих цукрових заводів. Він закінчив найпрестижніший у Європі політехнічний інститут у Парижі, де здобув прекрасну технічну освіту. Крім технології виробництва цукру, допитливий юнак детально вивчав машинобудування, економіку і право. Тоді це була нова галузь у промисловості. І поки на інших подібних заводах працівники на сковорідках випарювали цукор з бурякового соку, завод Симиренків вражав технічними новаціями. Річ у тім, що Платон привіз на батьківщину креслення парового двигуна, який утричі збільшив потужність виробництва. Без перебільшення можна стверджувати, що цукровий буряк став провідною промисловою культурою у Європі після того, як його почали вирощувати в Україні. Цукрові заводи в Україні стали годувальниками сотень тисяч робітників, де вчорашні безземельні селяни з різних куточків України та Росії знаходили собі заробіток. На підприємствах компанії працювали тільки вільнонаймані працівники.
Пам’ятаючи свою недавню скруту, новоспечені «цукрові» королі побудували для своїх працівників ціле містечко з лікарнею, крамницями з помірними цінами, гуртожитками для самотніх робітників, школами, церквою й навіть театром. Для службовців за кошт компанії було споруджено цілий житловий квартал у Млієві, плануванням якого займалися французькі архітектори. Тобто, брати Яхненки та Симиренко створили свою мініатюрну державу, яка базувалася на вільній праці, повазі прав і свобод особистості. Вона гарантувала і забезпечувала нормальні умови життя і праці для робочої людини. А загалом фірма братів Яхненків-Симиренків сприяла індустріалізації всієї землеробської України. А коли почалася Кримська війна, вони постачали в лікарні харчові продукти та хліб, і на військові потреби регулярно виділяли чималі суми.
Капітал повинен служити суспільству
Світ, мабуть, ніколи не дізнається про повний перелік добродійств членів цієї родини, бо вони були надто скромними людьми, допомагали часто анонімно – так, «щоб ліва рука не знала, що робить права». Є свідчення, що саме ця родина організувала першу благодійну акцію: в пам’ятний голодний 1830 рік упродовж місяця колишні кріпаки безкоштовно годували 10 тисяч бідних селян.
Доступні для нас джерела засвідчують, що вони активно підтримували багатьох діячів української культури, зокрема композитора Миколу Лисенка, письменника Михайла Коцюбинського, історика Михайла Грушевського. Василь Симиренко говорив: «Кожен мусить робити те, до чого вдатний. Вони тямляться на громадських справах, хай їх і роблять, а я тямлю зароблять гроші, то й мушу заробляти їх для України… Якби для України не були потрібні гроші, я б стільки не працював».
У 1859 році у Мліїв приїжджав Тарас Григорович Шевченко, який був вражений побаченим. Зі сльозами на очах він обійняв Яхненка, поцілував і зворушено промовив: «Батьку! Що ти тут наробив!»
Знайомство Тараса Шевченка з найбільшим українським підприємцем переросло в міцну і щиру дружбу. Пізніше Платон Федорович став спонсором першого видання «Кобзаря», вартість якого оцінювалася значною на ті часи сумою –
1100 рублів. Цікаво, що в 1860 році Симиренко своїм коштом видав ще два варіанти Шевченківського «Кобзаря», один з яких пройшов чиновницьку цензуру, а другий був поширений серед вузького кола людей. Тож, можливо, якби не родина Симиренків, світ так ніколи й не дізнався б про талант Тараса Шевченка. Адже його вірші не наважувалося друкувати жодне видавництво, поет був на межі відчаю. А Платон Симиренко, до речі, вважав, що капітал повинен служити суспільству в цілому, а не тільки своєму власнику. Тому щедро допомагав розвитку української культури, підтримуючи її найталановитіших представників. Платон Симиренко надав допомогу і у виданні «Букваря», підготовленого Шевченком для заводських шкіл. Тарас Григорович і Платон Федорович планували також видання для сільських шкіл підручників з арифметики, географії, астрономії та історії України. Однак передчасна і майже одночасна смерть Шевченка і мецената (помер Платон Симиренко в 1863 році) перешкодила здійсненню планів.
Молодшому синові Федора Василю вдалося модернізувати завод і налагодити виробництво першого українського мармеладу, який успішно експортували за кордон і прописували хворим у місцевій лікарні. Василь профінансував також будівництво першого в Україні залізного пароплава, який назвав «Українець». Цей унікальний красень багато років був окрасою Дніпровської флотилії.
У Сидорівці Василь Симиренко побудував за власним проектом будинок, заклав дендропарк та посадив перший плодовий сад. До будинку та цукрового заводу підприємець виклав бруківку. Будинок і бруківка, яка пролягала через всю Сидорівку, збереглася й донині. Упродовж 40 років це мальовниче село й садиба Василя Симиренка була справжньою духовною столицею України. Підтримуючи родинні традиції, Василь вирішує виділяти на розвиток української науки й культури щорічно 10 % зі свого прибутку.
Племінник Василя – Левко – став провідним садівником. Йому вдалося зібрати найбагатшу у Європі колекцію плодових дерев (яблунь було 900 сортів і ще стільки ж груш). За якість колекції він був нагороджений у Франції, а його самого називали «королем садів у всій Російській імперії». Внесок відомого українського вченого-плодовода Левка Платоновича Симиренка у розвиток садівництва – безцінний. Упродовж трьох десятиліть він був не тільки найвизначнішим садівничим авторитетом у світі, а й заслужено носив почесний титул «короля садівництва». Це ім’я пам’ятатимуть нащадки доти, доки шумітимуть, квітуватимуть і даватимуть плоди створені ним сорти плодових культур, доки смакуватимуть люди запашні яблука «Ренет Симиренка». У назві цього українського плоду втілена немеркнуча велич цього прізвища.
У 1877 році фірма Яхненків-Симиренків надала приміщення під шпиталь для поранених військовослужбовців нижчих чинів. Адже тоді Російська імперія воювала з Туреччиною, і коли військові дії відбувалися на території Болгарії, поранених відправляли на видужування в Україну. Адміністрація фірми надала ресорні екіпажі для перевезення поранених із Черкас та виділила кошти для їх потреб на весь час війни.
Родина Симиренків зробила значний внесок у розвиток Товариства Червоного Хреста.
Фірма в скруті
Успішну роботу підприємства підірвали смерть засновників, несприятливі обставини, конкуренти. Фірма опинилася в скруті через борги. Тому вирішили продати підприємство, доки воно ще перебувало на плаву.
Завод припинив існування 1887 року. У 1889 році виробничі споруди придбали поміщики Балашові. Обладнання вони перепродали, приміщення перебудували під казарми, які здали в оренду артилерійській бригаді. Пізніше взагалі все розібрали на цеглу, яка, до речі, була такою міцною, що сусідні поміщики та євреї охоче купували її й зводили собі будинки. На жаль, сьогодні навіть складно знайти місце, де колись вирувало життя великого і взірцевого заводського містечка.
Життя ніби завмерло
Так славетна фірма українських підприємців припинила своє існування. Для економіки, культури та науки України це була величезна втрата. Без роботи залишилося кілька тисяч високопрофесійних робітників і службовців. Припинили свою діяльність заводське технічне училище, школа, лікарня, робітнича їдальня, гуртожитки та крамниця. Життя там ніби завмерло.
Підприємці були великими патріотами України. Українська мова домінувала на всіх Симиренківсько-Яхненківських підприємствах, нею користувалися не лише робітники, але й заводські службовці та викладачі школи й технічного училища. Її використовували навіть у діловодстві.
Різні політичні процеси негативно позначилися на цій родині. Чимало фактів з їхньої біографії було перекручено або викреслено з історії.
Сьогодні нащадки славного роду проживають в Україні, США, Канаді, Німеччині, Австралії.
А в селі Млієві відкрито меморіальний музей родини Симиренків. Приміщення для нього було вибрано не випадково: будівлю збудували в 1850 році Платон та Федір. У ній свого часу гостював Тарас Шевченко під час своєї останньої подорожі Україною. В історії України подібної родини не було. Хотілося б, щоб у свідомості нашого суспільства вони посіли належне їм місце.
Любов ФЕТІСОВА.