Село Шипка Григоріопольського району виділяється з-поміж інших своїм багатонаціональним колоритом, українським говором та неперевершеною самобутністю. Історію свого села там знає кожен місцевий житель, бо збереглася вона не лише документально, на папері, а завдяки місцевим краєзнавцям відтворена історично через музейні експонати.
У шкільному приміщенні старої школи з 2009 року почав діяти краєзнавчий музей українського побуту, де кожен може торкнутися думкою і серцем безцінних скарбів минулого.
Писемні спогади про село Шипка відносяться до 1790 року. Досить тривалий час село Шипка було розташоване в межах Фрунзівського району Одеської області, й до 1946 року тут діяла українська школа. Давні предки-українці залишили у спадок шипчанам свою українську народну пісню, святкові звичаї та обряди, українську мову з притаманним їй місцевим діалектом. Тож і не дивно, що найбільша кількість українськомовних дітей навчається в Шипській загальноосвітній середній школі. Вчить дітей української мови та літератури Дяченко Ольга Василівна, вона ж і завідує шкільним краєзнавчим музеєм.
– Ольго Василівно, скажіть, будь ласка, що для Вас означає українська мова?
О. Д.: Українська мова стала для мене рідною ще з раннього дитинства. Від своєї бабусі Мотрі я чула багато віршів та казок, а мати дуже любила співати українські народні пісні. І, взагалі, вся моя родина розмовляє українською мовою, в селі теж більшість жителів спілкуються українською, щоправда, вона в нас зі своїм місцевим діалектом. Багато дітей чують мову вдома, і тому вона їм дається легко, вивчається з задоволенням. Дуже цікаво у школі проходять Тижні української мови та літератури. Кожного року учні нашої школи посідають призові місця на районних конкурсах читців та олімпіадах з української мови. На святкових заходах у сільському Будинку культури вони виступають у національних костюмах: танцюють, співають українські пісні, розказують гуморески.
– А як виникла думка про створення музею? Хто був ініціатором і як взагалі починалася ця робота?
О. Д.: Інтерес до краєзнавства останнім часом почав значно зростати. В сучасному ритмі життя відходить у минуле колишній сільський устрій, його старовинні знаряддя праці, предмети побуту, одягу тощо. Викинути таке майно в наших односельців рука не підіймалася, от і приносили всі ці старі речі нам до школи. За останні роки цінного матеріалу зібралося чимало, от тоді й виник задум у нашого педагогічного колективу: обладнати приміщення, систематизувати весь різноманітний краєзнавчий матеріал і надати йому статус навчально-педагогічного. Охоче до цієї справи взялася наша колишня колега, вчителька української мови та літератури Тетяна Григорівна Черненко, яка розпочинала цю роботу разом зі своїм чоловіком Олегом Володимировичем Черненком. До творчої роботи вони залучили всіх: і учнів, і вчителів, і жителів села. У дітей ця пізнавально-пошукова робота викликала великий інтерес. За досить короткий час було зібрано багато цікавих експонатів: глиняний посуд, старовинні праски, різьблена дерев’яна лавка, націо-
нальна вишивка, домотканий одяг, ікони, фотографії, монети, документи тощо. Є в нас навіть кужіль і ткацький станок, до того ж у робочому стані.
– Який найцінніший експонат у Вашому музеї?
О. Д.: Найцінніший – це, як правило, найстаріший. У нас – це дерев’яна кружка з металевим ободком без ручки та вишиті домоткані рушники. Ці речі збереглися в селі з початку XIX сторіччя.
– Ольго Василівно, на яких уроках застосовується Ваш музейний фонд?
О. Д.: Шкільний музей розвиває в учнів активність, співтворчість, сприяє розширенню світогляду й вихованню пізнавальних інтересів і здібностей у дітей, тому в практиці нашого музею утвердились такі форми навчально-виховної роботи, як: екскурсії, виставки, бесіди, години пам’яті. В нашому музеї є куточок, присвячений незабутній трагедії – Великій Вітчизняній війні, де зберігаються матеріали про ветеранів-шипчан, які боролись та загинули в ім’я Великої Перемоги. Тут у нас проходять уроки історії, літератури, географії. В центрі нашого музею відтворені фрагменти української світлиці, де поряд зі столом дерев’яна лава, ліжко, мисник, скриня, образи, національне вбрання, посуд, знаряддя праці. В учнів є можливість ознайомитися з колишнім побутом селян, дізнатися про те, як жили, працювали та відпочивали наші земляки. Діти порівнюють, яким нелегким було життя раніше без електрики, технічних засобів та побутової техніки. Під час екскурсій ми не тільки пізнаємо історію села, а ще маємо можливість взяти в руки деякі експонати й відчути голос історії. Все це дуже допомагає учням краще сприймати навчальний матеріал, виховує культуру і повагу до традицій та історії свого народу.
– Ольго Василівно, Ваша розповідь ще раз переконує, що діяльність шкільних краєзнавчих музеїв відіграє дуже важливу роль у навчанні та вихованні молодого покоління. Які Ваші плани на майбутнє?
О. Д.: Музей – це своєрідна «машина часу», яка, якщо є бажання, повертає нас у будь-яку епоху, і ми пізнаємо там багато цікавого. Я дуже люблю своє рідне село, і тому мені дуже хочеться максимально зберегти його історичний вигляд. У наших творчих планах – продовжувати роботу, підтримувати та розвивати й надалі діяльність нашого музею, бо тільки так ми зможемо передати дітям та онукам історичне надбання наших предків.
Світлана МОРОЗ.