18 травня в нашій республіці святкували Міжнародний день музеїв. Протягом багатьох років у провідному закладі мистецтва нашої держави – Придністровському державному художньому музеї організовуються і демонструються не лише персональні виставки придністровських майстрів пензля, а й творчі роботи художників Росії, Білорусії, України, збірки репродукцій визнаних західних майстрів, проводяться різноманітні заходи з популяризації мистецтва, навчання молоді та дітей основ живопису, ведеться копіткий пошук молодих придністровських талантів.
Про історію, сьогодення і творчі плани працівників закладу моя бесіда з директором Наталією Володимирівною Єгоровою.
– Наталіє Володимирівно, кілька слів про історію та перші кроки становлення музею.
Н. Є.: Бендерська картинна галерея була утворена в 1971 році згідно з Розпорядженням Ради міністрів МРСР. На сьогодні музей пережив три реструктуризації. Згідно з останньою, додалась функція «фотомистецтво». Неоціненного практичного досвіду я набула, навчаючись і працюючи в Третьяковській галереї, Московському державному музеї образотворчого мистецтва ім. О. С. Пушкіна, Державному російському музеї Санкт-Петербурга. Звичайно, нам ніколи не досягти рівня Ермітажу, ми не маємо таких перлин світового рівня, якими володіє зазначений музей. Наш музей був задуманий за радянських часів як культурний центр і призначався для демонстрації творів сучасних художників, наших співвітчизників.
– А як формувались і як формуються запасники музею сьогодні?
Н. Є.: Раніше для цього систематично виділялися кошти з державного бюджету. Ми часто їздили до Москви, де закуповували художні полотна відомих радянських художників. У колекції музею представлені майстри пензля майже зі всіх колишніх республік Радянського Союзу. Сьогодні колекція музею поповнюються завдяки нашим меценатам, благодійним подарункам окремих талановитих авторів. Також з 2000 року в столиці один раз на п’ять років проводиться міжнародний художній симпозіум «Тирас-пленер». З вернісажів цього творчого заходу на державні кошти ми закуповуємо картини відомих сучасних майстрів. Сьогодні в нашій колекції присутні картини з Китаю, Монголії, інших країн світу.
– Наталіє Володимирівно, на Ваш погляд, музей у наш час – це храм мистецтва чи в певному значенні публічний кінотеатр?
Н. Є: Музей – і не храм, і не кінотеатр, а якщо хочете, структура, що перебуває в більш виграшному становищі. Сучасний кінотеатр використовує засоби демонстрації кіно, його рекламу та популяризацію, він більш демократичний стосовно до глядача, інколи дозволяє останньому публічну імпровізацію. Православний храм – канонічна, строго консервативна християнська установа зі своїми особливими багатовіковими традиціями. А от музей – це місце, де нашого співвітчизника знайомлять з основами культурної спадщини, сучасним мистецтвом, вчать дотримуватися моральних норм. Ми ж не будемо звинувачувати людину, що слухає, скажімо, «Лунную сонату» Бетховена і при цьому хихикає та лузає насіння. Свого часу її не навчили розуміти прекрасне. І звинувачувати ми повинні самі себе. У певному сенсі музей зберіг споріднені з храмом традиції. Як і в храмі, в музеї не можна лихословити, палити, з’ясовувати міжособистісні стосунки тощо. Тому музей – більшою мірою храм мистецтва, ніж публічний кінотеатр.
– Інколи від споглядання окремої творчої роботи автора і роздумів над нею отримуєш справжню духовну насолоду. В чому сила образотворчого мистецтва і його відмінність від, скажімо, художньої літератури?
Н. Є.: Почнемо з середини запитання. Відмінність цих двох творчих напрямків криється в різних художніх способах впливу на свідомість людини. Практично неможливо зрозуміти мову кольору мовою літератури. Цю мову можна лише спостерігати. І це велике щастя – бачити та розуміти палітру кольорів у розмаїтті природи, тим більш, побачити цю вихоплену застиглу мить чи явище на художньому полотні. Першість швидкості сприйняття прекрасного не відняти в образотворчого мистецтва.
– З цим можна посперечатися. Наскільки відомо, одним із корифеїв неперевершеного художнього опису природи та навколишнього середовища в літературі був відомий російський письменник Костянтин Паустовський.
Н. Є.: Згодна, але швидкість!.. Я ні в якому разі не принижую художній талант Паустовського, тим більш що я була знайома з іншим видатним російським письменником Даниїлом Граніним, теж великим майстром опису природи. Та все ж, більш точно на цей предмет відносно творчого осередку майстрів пензля сказав знаменитий Міхай Греку: «Образотворче мистецтво – це те, що зображує природу. Її потрібно відчувати душею і серцем, що називається, пробувати на смак, як страву». Ось як.
– Ми поринули кудись дуже глибоко. А як на те, що для Вас ближче – класика чи авангард?
Н. Є.: Не слід так поляризувати. Особисто для мене – класика. Та авангардне мистецтво неможливе без класичного. Авангард забезпечує якісний перехід до нових стилів творчого написання в образотворчому мистецтві. Це його позитивна функція.
– Тоді розкажіть про щось особливе з Вашої трудової біографії.
Н. Є: Одного разу у своєму житті я дуже хвилювалась. І знаєте, в чому ховався предмет мого хвилювання? У сімдесятих роках мені довелося супроводжувати в Бендери оригінали художніх творів видатного італійського живописця – графіка, майстра архітектурного пейзажу Джованні Баттіста Піранезі. Художник творив у XVIII сторіччі. Чотири альбоми його картин я сховала під матрац на своєму місці в купе швидкого поїзда Москва – Кишинів і всю дорогу тремтіла від страху. Зате потім, упродовж двох місяців, любителі мистецтва з Бендер і Тирасполя, гості міста милувалися творами італійського класика.
– Тоді останнє прохання: розкажіть про себе і про колектив музею.
Н. Є.: За освітою я – педагог, закінчила вищий навчальний заклад у місті Глазов Удмуртської АРСР. Потім працювала в Ленінграді. З 1971 року мешкаю в Бендерах. Майже 16 років віддала роботі в Управлінні культури та в Міністерстві просвіти Придністров’я. З 2011 року – в музеї.
Творчий колектив цього осередку культури – сплав досвіду працівників старшого покоління та сучасних знань молодих науковців. За чисельністю у нас повний паритет: 50 на 50. Основа взаємовідносин – наступність. Головне в праці кожного – підтримання статусу нашого музею. Завдання для кожного співробітника – пробуджувати у відвідувачів нашого закладу любов до мистецтва, до музею. Музей – це не атавізм. Зі святом!
Володимир ПУКЛІЧ.