Настав період значних змін і пошуків як у літературних формах, так і у виразних засобах. Письменники активно експериментували з жанрами та стилями, шукали нові способи вираження в поезії, прозі та драматургії.
Поети цього періоду відмовлялися від традиційних метрів і ритмів, вдавалися до дослідів зі стилістичними прийомами. Проза цього періоду також характеризувалася відмовою від класичних літературних форм на користь нових спроб і підходів.
Літературний процес ХХ ст. у 1960–1990 роки був ознаменований творчістю Л. Костенко, В. Си-
моненка, І. Драча, Г. Тютюнника, В. Стуса, А. Горської, І. Світличного, С. Параджанова, В. Івасюка.
У шістдесяті роки ХХ ст. в українську літературу увійшов молодий, талановитий поет, поезія якого зазнала чимало випробувань. Це Василь Симоненко. Не судилося його таланту розкритися вповні, а те, що він створив, і досі сяє всіма мальовничими гранями. Як в епоху 60-х, так і нині, його гострі рядки та лірика не втрачають актуальності.
Творчий шлях поета
Василь Симоненко народився 8 січня 1935 р. «У мене була лиш мати, та був ще сивий дід, – нікому не мовив «тату». І вірив, «що так і слід», – згадував він із часом про свої дитячі роки. Батько залишив родину, зате хлопець ніколи не був обділений материнською любов’ю та ласкою. Від матері, Ганни Трохимівни, та діда Федора малий Василько брав перші уроки життя та доброти, любові, невтомну жагу знань. Дід був неписьменним, але навчився грамоти самостійно, багато читав, розповідав онукові про минуле, давав йому корисні поради.
До школи дорога була не близька – 9 км,
однак закінчив він її з золотою медаллю. «Скільки б не судилося страждати, Все одно благословлю завжди День, коли мене родила мати Для життя, для щастя, для біди», – згадував Симоненко.
Писати Василь почав ще у шкільні роки – віршував для шкільної стіннівки.
У 1952 році він вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Саме там у нього зародилося бажання до творчості та поезії зокрема. Симоненко продовжував писати, але з друком своїх творів не поспішав. Згодом він уже активно працював в університетській літературній студії.
По закінченні університету Василь продовжив трудовий шлях у газетах Черкащини. Його замітки, нариси, репортажі, статті відзначалися глибоким змістом, гостротою та безкомпро місністю.
За словами дослідників творчості поета, за все коротке життя Василя Симоненка (всього 28 років) встигли побачити світ лише дві книги – «Тиша і грім» (збірка поезій) та «Цар Плаксій і Лоскотрон». Решта праць була опублікована вже після смерті поета за допомогою його друзів.
Iдейно-художній аналіз поезії
«ТИ ЗНАЄШ, ЩО ТИ – ЛЮДИНА»
Тема: роздуми письменника про швидкоплинність життя, протягом якого кожний повинен встигнути покохати й зробити добрі справи.
Iдея: заклик раціонально використовувати час, відведений на життя, поспішати жити.
Основна думка: людина – велике створіння на землі, вмій з гордістю носити це ім’я, кожна людина неповторна.
КОМПОЗИЦIЯ
Поезія починається з риторичних запитань, після чого В. Симоненко вмотивовано пояснює смисл і призначення людини на землі, швидкоплинність її життя.
Вірш складається з чотирьох куплетів, кожний з яких містить по п’ять рядків.
ПРОБЛЕМАТИКА ТВОРУ
> Людина і суспільство (призначення людини на землі);
> індивідуальність кожної людини;
> швидкоплинність часу і життя.
ХУДОЖНI ОСОБЛИВОСТI
Повтори: Усмішка твоя – єдина, Мука твоя – єдина, Очі твої – одні.
Риторичні запитання: «Ти знаєш, що ти – людина?» «Ти знаєш про це чи ні?»
Риторичний оклик: «Гляди ж не проспи!»
Епітети: «люди добрі, ласкаві, злі», «усмішка, мука єдина».
IДЕЙНИЙ ЗМIСТ ПОЕЗIЇ
Вірш «Ти знаєш, що ти – людина?» простий і доступний для учнів. Та за філософським змістом він належить до найвищих досягнень не тільки поезії Василя Симоненка, а й усієї української літератури. Людина повинна знати, що вона – не бездушний гвинтик і має право на свободу, на визначення своєї людської гідності, на можливість жити так, як хоче, і, нарешті, право на щастя.
Ось на такі роздуми наводить вірш, у якому, на перший погляд, немає нічого складного. І саме його простота й доступність і зумовлюють силу ідейно-художнього впливу твору на читача, змушують його переглянути своє ставлення до життя, до свого місця в ньому.
Ти знаєш, що ти – людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої – одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди –
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе –
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба –
Гляди ж не проспи!..
Новела «Кривда»
В Івася немає тата.
Не питайте тільки чому.
Лиш від матері ласку знати
Довелося хлопчині цьому.
Він росте, як і інші діти,
І вистрибує, як усі.
Любить босим прогоготіти
По ранковій колючій росі.
Любить квіти на луках рвати,
Майструвати лука в лозі,
По городу галопом промчати
На обуреній, гнівній козі.
Але в грудях жаринка стука,
Є завітне в Івася одно –
Хоче він, щоб узяв за руку
І повів його тато в кіно.
Ну, нехай би смикнув за вухо,
Хай нагримав би раз чи два, –
Все одно він би тата слухав
І ловив би його слова…
Раз Івась на толоці грався,
Раптом глянув – сусіда йде.
– Ти пустуєш тута, – озвався, –
А тебе дома батько жде.
Біг Івасик, немов на свято,
І вибрикував, як лоша,
І, напевне, була у п’ятах
Пелюсткова його душа.
На порозі закляк винувато,
Але в хаті – мама сама.
– Дядько кажуть, приїхав тато,
Тільки чому ж його нема?..
Раптом стало Івасю стидно,
Раптом хлопець увесь поблід –
Догадався, чому єхидно
Захихикав сусіда вслід.
Він допізна сидів у коноплях,
Мов уперше вступив у гидь,
З оченят, від плачу промоклих,
Рукавом витирав блакить.
А вночі шугнув через грядку,
Де сусідів паркан стирчав,
Вибив шибку одну з рогатки
І додому спати помчав…
Бо ж немає тим іншої кари,
Хто дотепи свої в іржі
Заганяє бездумно в рани,
У болючі рани чужі…
Горе хлопчика зрозуміле, бо чоловіче, батьківське, виховання йому необхідне, щоб стати сильним і мужнім. А врешті став він бешкетником. Люди можуть це зрозуміти, бо росте ж без батька… Івась у сусіда «вибив шибку одну з рогатки».
Автор розкриває нам справжні причини такої поведінки хлопчика. Горе без батька ще ж не таке вже й болюче, як від глузувань людей, які щодня поруч, які розуміють беззахисність дитини й «…дотепи свої в іржі заганяють в рани, у болючі рани чужі…» Якою ще повинна була бути відповідь маленького хлопчика дорослому, зачерствілому душею, сусідові? Звичайно, розбите скло, скельця від якого символізують частинки обікраденого серця Івася.
Аналіз поезії
«ЛЕБЕДI МАТЕРИНСТВА»
Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві…
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину…
Жанрова своєрідність: вірш нагадує колискову.
Тема: материнська любов до дитини, турбота про її долю.
Iдея: можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину.
ПРОБЛЕМНЕ ЗАПИТАННЯ
Чому поет дав саме таку назву поезії? Такими яскравими образами В. Симоненко передав глибину любові до рідної матері й до України.
«Лебеді рожеві» – рожевий колір символізує ставлення до життя як до казки.
«Зорі сургучеві». Епітет «сургучеві» допомагає уявити не лише темно-брунатний колір; можливо, автор використовує такий епітет, щоб описати картину дитячого сну.
«Приспані тривоги». Тривоги, проблеми для дитини поки що не існують, і тому вони приспані.
«Тихі зорі». Зорі не можуть бути іншими, вони не вміють видавати жодних звуків. Епітет «тихі» підкреслює, що коли дитина засинає, усе навкруги затихає, щоб у неї був спокійний сон.
Письменник застосовує чимало уособлень та метафор: «Заглядає в шибу казка сивими очима», «Завше будуть мандрувати очі материнські і білява хата». (Таке уособ-
лення доводить, що мати завжди поруч із дитиною, відчуває її проблеми, готова допомогти).
НАРОД МIЙ Є!
НАРОД МIЙ ЗАВЖДИ БУДЕ!
ПОКИ ЖИВИЙ ВIН БУДЕ –
ЖИТИМУ I Я
«Двадцять вісім – це дуже мало.
Двадцять вісім – це наче й не жив.
І поклали поета в хмари –
І до хмари немає стежин», – так про Василя Симоненка сказав дніпропетровський поет Анатолій Кравченко.
У Біївцях на Полтавщині збереглася хата, де народився Василь. У Черкасах є вулиця Василя Симоненка. Є музей Симоненка в Тарандинцівській середній школі, яка тепер носить його ім’я. Серед експонатів – парта, за якою сидів майбутній поет, його табелі успішності, класні журнали, зошити з творами з літератури, збірки віршів, фотографії, газети й журнали з публікаціями про нього. Екскурсії для школярів-новачків та гостей школи проводять учні старших класів.
Анастасія КАСИМ.
Фото uk.wikipedia.org