З усіх свят людям найбільше подобаються Новий рік та Різдво. Чому? Мабуть, тому, що всі полюбляють подарунки, увагу, смачні страви. Новорічні та різдвяні світлі дні приносять в наші душі добро, так необхідне кожному. Англійський письменник Чарльз Діккенс писав: «Це радісні дні милосердя, доброти, всепрощення. Це єдині дні в усьому календарі, коли люди, наче з мовчазної згоди, вільно розкривають одне одному серця і бачать у своїх ближніх (навіть у тих, хто не має ні грошей, ні долі) таких самих людей, як вони самі».
Тема Різдва, а разом із нею сюжети перемоги добра над злом, світла над темрявою, віри над зневірою, – одна з найбільш вдячних тем у світовій літературі. Історії про різдвяні дива, примирення та прощення щоразу торкаються найглибших струн наших душ – і письменникам гріх цим інструментом не скористатися. Різдвяних текстів літературі не бракує.
Різдвя́не чи свя́точне оповіда́ння – літературний жанр, що належить до категорії календарної літератури та характеризується певною специфікою порівняно з традиційним жанром оповідання.
Походження жанру
Традиція різдвяного оповідання бере свій початок у середньовічних містеріях. Це були драми на Біблійні теми. З містерії в різдвяне оповідання перейшла трирівнева організація простору (пекло – земля – рай) і загальна чудесна атмосфера зміни світу чи героя, що проходить в сюжеті оповідання через усі три рівні світобудови.
В Україні існувала вертепна (різдвяна) драма, на зразок середньовічних західноєвропейських містерій. Вертепна драма (вертеп) гралася за мотивами євангельських оповідань про наро-дження Ісуса Христа. Широке визнання вертеп здобув через простоту та доступність сюжету, природність мови, соціальні й побутові мотиви, комедійні ситуації та народні персонажі. І дотепер у містах і селах України можна побачити ватаги, які розігрують вертепні драми біля церков.
Тексти вертепної драми, що дійшли до нашого часу, належать до другої половини XVIII століття. Текст вертепної драми – це цікаве поєднання книжних елементів з елементами народними. Вертепна драма складається з двох частин: різдвяної драми за мотивами євангельських оповідань про народження Ісуса Христа та сатирично-побутової інтермедії. Перша частина вертепу більш-менш стійка і в народі називалася «святою», а друга, «народна», змінювалася залежно від місцевих умов та історичних періодів.
На Русі попередниками літературного різдвяного оповідання були усні історії, чи билинки, що розповідалися зазвичай в селах у святочні вечори. Нерідко це були страшні історії – про ворожіння, що збулося, про зворотне ворожіння на судженого, про зустрічі з нечистою силою. Похилі, досвідчені жінки розповідали їх молоденьким ворожкам. Потім відголос подібних історій потрапив до літературного жанру.
Різдвяні оповідання в українській літературі
Українські письменники також долучилися до європейських традицій створення різдвяних оповідань. Від середини ХІХ – початку ХХ ст. у цьому жанрі активно працюють О. Пчілка, І. Франко, В. Стефаник, Л. Українка, С. Васильченко та інші. У різдвяному оповіданні талановиті митці знаходять нові цікаві можливості для втілення своїх творчих задумів.
Оповідання «Забавний вечір», «Маскарад», «Чад», «Три ялинки», «Збентежена вечеря», «Тарасове свято» легко складаються в новорічно-різдвяний цикл. Перші три в 1907 році вийшли в Київській друкарні К. Милевського в книзі «Оповідання» з підзаголовком «Оповідання різдвяні».
Різдвяна тематика постає в оповіданнях Лесі Українки «Святий вечір! (образочки)» і Василя Стефаника «Святий вечір», Гната Хоткевича «Різдвяний вечір», Степана Васильченка «Мужицький ангел».
Особливості жанру
Святочні оповідання часто починаються з опису біди й труднощів людського буття. Однак завжди трапляється вихід, долаються всі перешкоди, розсіюються страхи. Диво зовсім не обов’язково пов’язане з подіями надприродного характеру – відвідуванням янголів чи Христа (хоча зустрічається і таке), набагато частіше це диво побутове, яке може сприйматися просто: як вдалий збіг обставин, як щаслива випадковість.
Степан Васильченко
«Мужицький ангел»
«Був собі в небесах ангелик у білосніжних шатах. Та вирішив він погуляти з мужицькими дітьми. Гуляв із ними, працював – пас овечок, сіяв – та й замастив свої білі шати. Засмучений, опустився він на коліна в молитві – і стоятиме, доки не покличе його з неба Бог. А покличе Він, коли всі ангели небесні заспівають, віншуючи новонародженого Христа.
І була собі бідна селянська родина – мати та син, без батька, який не повернувся з війни.
Наближалося Різдво, та хлопчик ходив сумний: не було меду для куті. Пішов він до церкви молитися Богу, і біля ікони ангелика побачив стіл із приношеннями. Став маленький молити ангелика, щоб дозволив узяти хоч пощерблене горнятко меду. Довго молився він, і нарешті почув тихе: «Візьми…»
У «Мужицькому ангелі» йдеться передусім про стосунки землі та неба, людини й вищих сил.
Твір присвячений темі дитини, дитинства. Та проблеми, порушені в ньому, – людина та її сім’я, людина і небо, Бог – дозволяють сприйняти образ дитини як символічний.
Прекрасно змальовує традиційно українське свято Михайло Стельмах у повісті «Щедрий вечір». Тут бачимо опис прикрашеної до Різдва оселі, причому в описі згадується і сіно на Покуті, й різдвяний стіл з дванадцятьма пісними стравами, й вишиті рушники. Однак на цьому Стельмах не зупиняється. Він поетично виписує колядницький гурт із «звіздоношею» на чолі. Стельмах яскраво й поетично описує різдвяні традиції.
«Хоч убога-убога наша хатина, та в цей вечiр i вона покращала, побагатшала. Її бiднiсть скрасили i вишитi рушники, i кетяги калини, i запашне сiно на покутi, й свят-вечiрнiй стiл. На ньому тепер лежать три хлiбини, грудка солi, височiє стос гречаних млинцiв i стоять з рiзними пiсними стравами тi святешнi мальованi полумиски, що бажають добрим людям i здоров’я, i щастя, i червоного цвiту.
Батько перший заходить за стiл, оглядає всi страви, вiд кутi з маком до миски з бобом, i поглядом дякує матерi за її старання… А який вiн поважний стає, навiть не посмiхнеться, коли виносить корiвчинi покуштувати кожної страви, зготованої на свят-вечiр. Ось вiн i бобу взяв у жменю та й з подивом сказав:
– Прямо не бiб, а срiбнi карбованцi.
Глянув я на миску, – i справдi лежав у нiй бiб срiбними монетами.
Та найбiльш урочиста хвилина прийшла тодi, як тато з бичем вiд цiпа став на порозi пiд гiллям ясенiв, на якi позлiталися зорi. Ось вiн поглянув у заснiжену далечiнь, що горбилася за селом, i тихо покликав мороза:
– Морозе, морозе, iди до нас кутю їсти!
Я застигаю бiля тата i не вiрю, але трохи й вiрю, що на дорозi, висвiчуючи туманом бороди, може об’явитися з мiшком за плечима Дiд Мороз i пiдiйти до нас…
…Батько ще й втретє покликав його, та вiн, мабуть, забарився на якiйсь лiсовiй чи степовiй дорозi. I тодi тато уже грiзно наказав йому:
– А не йдеш, морозе, то й не йди до нас, i не йди на жито-пшеницю, усяку пашницю: iди краще на крутi гори, на моря, на лiси, нам шкоди не роби!
Далi батько кликав сiрого вовка. Вiн теж не поспiшав, маючи свiй клопiт у лiсах. Не квапилися на кутю чорнi бурi та злi вiтри. I тато заклинав їх:
– А не йдете, чорнi бурi та злi вiтри, на вечерю, то йдiть собi в безвiсть, хлiба не здувайте, полукiпкiв не валяйте, стрiх не зривайте!
Потiм тато навстiж вiдчиняє нашi скрипливi ворота: а може, приб’ється яка добра людина з дороги, то й погрiє душу теплою стравою. I тiльки пiсля цього ми йдемо вечеряти.
Тепер за столом я й не писну, прислухаючись до мови-сподiвання батькiв. Отi великi надiї на хлiб новий, на рiй золотий, на щастя у дворi, на рогову й дрiбну худобу в оборi сходяться i сходяться в нашiй хатинi, що й справдi починаєш вiрити: настане той час, коли господар на току буде зорi вiяти, господиня в хатi золото прясти, а сивi срiбнорогi воли потягнуть за собою срiбнi плуги.
Аж ось на вулицi обiзвалися колядники. Я перший вибiгаю надвiр. Колядники вже пiдiйшли до хати тiтки Дарки – звiздоноша, «береза» й мiхоноша попереду, а «коза» й «дiд» у страшнiй машкарi позаду. I чого тiльки не виробляють ота «коза» й вертлявий «дiд», лякаючи дорослих i дiтей. Та ось задзвонив дзвонар – i всi притихли, з’юрмилися бiля вiкон, а зеленкуватими й синiми снiгами, скiльки свiту видно, покотилися, задзвенiли молодi голоси, проганяючи недолю з удовиної оселi:
А чи вдома, вдома та бiдна вдова?
Нема вдома – пiшла до бога,
Бога благати – щастя прохати:
– Ой, дай, боже, два лани жита,
Два лани жита ще й лан пшеницi,
Лан пшеницi – на паляницi.
А ще гречки – на варенички.
Яка не є убога наша хатинка, а i їй колядники наспiвали щастя, наспiвали, що в нашому дворi будуть стояти й мiсяць, i ясна зоря…».
Яскравим є опис Різдва у «Тінях забутих предків» Михайла Коцюбинського. Це – гуцульське Різдво. З його особливим колоритом і язичницькою вірою у злих духів і потойбічні сили.
«На Святий вечір Іван був завжди в дивнім настрої. Наче переповнений чимось таємничим і священним, він усе робив поважно, неначе службу Божу служив. Клав Палагні живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під столом і з повною вірою рикав при тім, як корова, блеяв вівцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошару, щоб одігнати звіра і відьом, а коли червона од метушні Палагна серед курива того ознаймляла, нарешті, що готові усі дванадцять страв, він, перше ніж сісти за стіл, ніс тайну вечерю худобі. Вона першою мусила скоштувати голубці, сливи, біб та логазу, які так старанно готувала для нього Палагна. Але се було не все. Ще годилося закликать на тайну вечерю усі ворожі сили, перед якими берігся через ціле життя…».
Іван нібито вшановує народження маленького Ісуса, але притому не забуває покликати до Святої вечері «всіх чорнокнижників, мольфарів, планетників усяких, вовків лісових та ведмедів». У «Тінях забутих предків» спостерігаємо дивовижне поєднання християнства та язичництва. І жодний гуцул не дивується з того, що у новорічно-різдвяні дні до його кошари навідується сам Бог. Ба – більше: цей бог сивий і босий. «На високому небі ясно горіли зорі, люто тріщав мороз, а сивий Бог йшов босоніж по пухкому снігу і тихо одхиляв двері кошари…».
Такого поетичного і водночас язичницького Різдва, як у «Тінях забутих предків» Михайла Коцюбинського, ще треба пошукати.
«Зачарована Десна» Олександра Довженка найменше асоціюється у нас з Різдвом, а воно там є. До того ж, у різних іпостасях. Від прозаїчних згадок традиційних бабиних прокльонів («побий тебе Святе Різдво») і аж до поетичних переказів старовинних колядок. Олександр Довженко описує Різдво дуже хитро: у «Зачарованій Десні» немає ретельних і довгих описів колядницьких традицій і навіть згадок про свято, з яким вони пов’язані. Натомість є деталізований опис того неймовірного урочистого настрою, який панує в оселі й серці лише на Різдво, а також не менш дивовижний переспів-переказ колядок, у яких Сашко «орав поле сизими орлами, засівав поле дрібним жемчугом, мостив мости все тесовії, застилав килими все шовковії».
Довженко пише про те, як ходили одна за одною колядувати дівочі ватаги (у Довженка колядують саме дівчата!), якого значення надавалося колядкам (на них чекали та вважали запорукою здоров’я й добробуту в новому році), якими давніми й прекрасними були ці тексти, та, як важко, згадуючи дитинство, оминути згадками Різдво.
«Зачарована Десна» Олександра Довженка – ідеальне різдвяне читання, оскільки кіноповість аж по самі вінця сповнена теплом і світлом.
З Новим роком! З Різдвом Христовим! Нехай Світло Різдва завжди зігріває нам душу і відкриває її для добра!
Володимир САМІЙЛЕНКО
Святий вечір
Свято веселеє нас привітало,
Свято найбільш укохане в народі,
Будьмо ж веселі, журитися годі,
На бік лихеє, кого що спіткало, –
В Святий вечір.
Будьмо веселі, всі клопоти киньмо,
Хто ма кохання, втішаймось коханням,
Даймо в нас волю всім добрим бажанням,
І без злоби проти ворогів стріньмо –
Святий вечір.
Стріньмо, як дітям народу годиться:
Серцем одвертим і чулості повним;
І цілий край свій любов’ю ми сповним,
І в злих серцях та любов заіскриться –
В Святий вечір.
Хто з нас був добрий, добріший ще буде,
Хто неприязний, щоб добрості вчився;
Не забуваймо: в сей день народився
Той, Хто кохання приніс на всі люде –
В Святий вечір.
Нумо ж, зберімось у купу тісніше,
Кожна родина, як звичай навчає,
А в кого зовсім родини немає,
Друга хай знайде, а смутком не дише –
В Святий вечір.
Галина КРИЖАНІВСЬКА.