До школи було з кілометр асфальтованою дорогою, якою рухалися автобуси та авто. Однак ми скорочували шлях, економлячи кілька сотень метрів. Спочатку повз сусідські хати, потім вузьким дерев’яним місточком через широку канаву, влітку порослу травами, до молодого парку, а там уже й наша нова світла будівля.
Хтось біг підтюпцем, хтось зовсім не поспішав, але до класу приходили вчасно. По-перше, за запізнення діставалося і від батьків, і від учителів. По-друге, попід парканами біля своїх хат із самого ранку збиралися дідусі, які неодмінно нагадували школярам, яка година. Тим самим примушували дітей та підлітків поспішати «на свою роботу», як вони говорили. Здавалося, вони там стояли вічно, все чули, все знали, всім давали поради.
Ми з друзями крокували вулицею та стежками, вчора ще по-осінньому похмурими, а нині злегка припорошеними білим снігом, і мружили очі від сліпучого блиску, що переливався під холодним ранковим сонцем.
Час від часу сонце затуляли тонкі, прозорі хмарки, з яких сипалися веселі, ніжні, м’які сніжинки, плавно кружляючи в повітрі. І хоч морозець пощипував щічки, він теж здавався приємним та веселим. Чудова зимова пора, так само, як весна, наповнювала груди хвилюючим почуттям. Усе навколо ніби пожвавішало, природа стала яскравішою та загадковою, пухнаті сніжинки, осідаючи на гілки дерев та кущів, надавали їм святковості та бадьорої свіжості. Так легко дихалося, так добре було на душі, що мимоволі на вустах з’являлася посмішка, і не було нікого, хто б не радів цій чудовій зимовій порі.
Попри божественну красу нам так хотілося, щоб почалася вже справжня зима: щоб заметіль, щоб на санках та лижах помчати з пагорбів, відчуваючи смак свіжого снігу.
От і рідна школа! Дзвоник, вітання з друзями, учителями, уроки…
Десь по обіді, поглянувши у вікно, біля якого ми з подружкою сиділи за партою, я весело сповістила однокласникам, що починається справжній снігопад. Однак, можна було й не сповіщати, бо в класі швидко стемніло, навіть світло довелося ввімкнути. Зате настрій у всіх покращився. Хоча до Андрія та до Нового року ще вистачало часу, передчуття свята розбурхало підлітків неабияк.
Дочекавшись, нарешті, дзвоника та похапцем накинувши на плечі пальта, хустки та шапки, ми вибігли у шкільний двір і завмерли.
Що то було за видовище! Кучугури, вищі нашого, семикласників, зросту, двірник не встигав розкидати. Ми ж, вийшовши за ворота, потрапили на територію парку. Сміючись, засипаючи одне одного жменями свіжого, чисто-білого снігу, реготали до нестями. Адже наша мрія збулася!
Дороги не було видно, однак ми, перебуваючи у збудженому настрої, пішли навмання, орієнтуючись на дерева, які знали напам’ять. Аж тут сталося непередбачуване: подолавши метрів із двісті, ми (а нас було шестеро хлопчиків та дівчаток, що сусідили на одній вулиці), провалилися в ту саму канаву по самі груди. Ми геть забули про місток, який зовсім зник під сніговою ковдрою. Портфелі підняли догори, так турбувалися про зошити та підручники, просунулися на кілька кроків уперед – сніг не пускає, хотіли повернутися назад, та сніг затягував усе глибше. Він потрапляв до рота, заважав дихати, а під вагою тіла осідав все глибше, підступивши вже під саму шию. Згори сипало без упину, вітер аж завивав, кружляючи над нашими головами сніговими вихорами. Нам стало страшно, вже було не до сміху. Тоді кожен із нас усвідомив, що в такому чистому снігу можна потонути, і почали щосили кричати, кликати на допомогу.
Темніло стрімко, зима ж бо. На щастя, крізь заметіль нас почули ті самі дідусі, які все завжди чули. Схвильовані довгою відсутністю школярів, вони ніби готувалися до пригоди. Тож схопили ключки (палиці з гачком на кінці, на які чіпляли відро, щоб дістати воду з криниці), прибігли до канави, навпомацки подавали їх кожному з нас по черзі, й витягли всіх з тієї смертельної снігової пастки.
Мокрі, захекані, налякані, побігли кожен до свого дому, не менше налякавши батьків. Мене не сварили, бо ще всі, окрім бабусі, були на роботі. Бабуся ж допомогла стягнути мокрі валянки, пальто та хустку, поклала все біля печі, розтерла мене чистим рушником, посадила під теплою грубкою, загорнувши м’яким пледом. Я тремтіла від пережитого як від холоду. Бабуся, заспокоюючи, подала мені велику філіжанку липового чаю з медом. Я пила той чай, присьорбуючи ще задубілими від холоду губами, щасливо посміхалася, і говорила, говорила…
За якусь годину, коли вже вся сім’я зібралася в хаті, – тато з мамою, старша сестра, дідусь, тітка з чоловіком та дочкою – бабуся, додаючи власних емоцій, розповіла про мою пригоду. От тоді вже насміялися всі донесхочу. Я теж реготала, мабуть, трохи ще збуджена пережитим. Родина щиро поспівчувала, а дідусь порадив надалі не ходити сумнівними стежками. Тим паче, за такої заметілі.
Уляна БОНДАРЧУК.
Фото razrisyika.ru