У 2025 році ми відзначатимемо знаменну дату – 80-річчя Перемоги народів нашої багатонаціональної Батьківщини у Великій Вітчизняній війні, перемоги, що дісталася країні ціною великих подвигів і неймовірних втрат.
Наша розповідь про Василя Дем’яновича Добрянського, учасника Великої Вітчизняної війни, про його бойові подвиги.
Народився він у 1919 році в селі Ближній Хутір, у селянській родині. Дитинство Василя було важким: доводилося терпіти й голод, і холод. Як і багато інших, родина мала своє господарство, що допомагало виживати в тяжких умовах. Підліток виконував усю найважчу хатню роботу, бо сім’я хазяйнувала без батька.
У 1938 році юнака призвали на строкову службу. Пощастило, що до армії Василь встиг навчитися майстерному керуванню машиною на курсах трактористів-машиністів, тож за ним закріпили вантажівку, відому в народі «полуторку». Там же солдат проявив інженерні здібності. Він вносив новаторські пропозиції стосовно того, як краще обслужити, обладнати автомобіль, щоб він менше виходив з ладу, зробити ремонт якіснішим, щоб їздити швидше, скорочуючи витрату пального.
Проходження строкової служби юнака в лавах Червоної Армії збіглося з початком війни. Василь одразу пішов воювати, причому разом зі своєю машиною.
Василь Добрянський розпочав свій солдатський шлях у складі 1-го Українського фронту, з 12 грудня 1942 року став помічником командира взводу з реставрації 418 польової автомобільно-ремонтної бази 33 гвардійського стрілецького корпусу. Бойове хрещення бійця відбулося під Воронежем 7 липня 1943-го.
У початковий період Великої Вітчизняної війни боєць возив боєприпаси, продукти харчування, поранених. За розповідями рідних, Василь Дем’янович згадував роки війни зі сльозами на очах. Він добре пам’ятав, як часом голодні солдати в холоді знаходили сили, щоб захищати Батьківщину:
«На війні було дуже важко, не порівняти з сучасними фільмами про ту війну. Не можна забути заповнені водою окопи, як хлопці облаштовувалися в них, вичерпували воду, підрівнювали стіни, що обсипалися, як витягували поранених товаришів з поля бою».
Під час Сталінградської, однієї з найбільших битв Великої Вітчизняної, яка стала переломним моментом всієї війни, наш земляк підвозив до Сталінграда продукти харчування, зокрема дорогоцінний хліб містянам, вивозив поранених. Він був сміливим, упевненим у перемозі, першим вів колону машин.
Потім Василю Дем’яновичу дали танк, на якому він уже визволяв окуповані території, гнав ворога на захід. Одного разу бойова машина спалахнула, членів екіпажу було поранено, і молодого танкіста терміново госпіталізували. Після одужання, вже старшому сержанту, Василю Добрянському дали інший танк, на якому він дійшов до Берліна.
Та війна закінчилася 9 травня 1945 року. Як і багато його товаришів, Василь прийшов додому не відразу, бойові завдання виконував на території країн Європи. Повернувся з війни герой нашого села влітку 1945 р., та не пішки, а приїхав на німецькому трофейному мотоциклі.
Вдома він, як і багато його односельців, взявся відновлювати господарство колгоспу ім. Мічуріна. Працював на тракторі, на комбайні. Маючи організаторські здібності та глибокі пізнання в техніці, він погодився стати бригадиром тракторної бригади.
Радянська держава не залишила подвиги солдата без уваги. За бойові заслуги його нагородили медалями «За відвагу», «За звільнення Сталінграда», «За звільнення Польщі», «За взяття Берліна» та багатьма іншими. Родичі розповідають, що парадний піджак Василя Дем’яновича сяяв і дзвенів численними нагородами.
Уже в повоєнний час Василь зустрів кохання всього свого життя. Разом із дружиною вони виростили двох чудових дітей, будучи для них гідним прикладом подружніх взаємин. Помер Василь Дем’янович на 70-му році життя.
У сім’ї Добрянських шанують пам’ять про свого родича і не забувають його солдатський подвиг, діляться спогадами з односельцями. Тому-то жителі села, зокрема молодь, і дізналися про героїчного земляка, його внесок у спільну перемогу над фашизмом.
Цю історію дослідила група учнів-пошуковців Ближньохутірської середньої школи під керівництвом учительки історії та суспільствознавства вищої кваліфікаційної категорії Марини Подкаури. Матеріали та фотографії з сімейного архіву запропонував правнук ветерана Вадим Санталов.
Матеріали до друку підготувала Олена СТЕФАНЮК.