Розповімо про наших земляків – ветеранів Великої Вітчизняної війни та педагогічної праці Георгія та Євдокію Данилевських, які все життя пройшли однією дорогою, дорогою любові до Батьківщини та одне до одного.
Георгій народився 3 січня 1912 року в місті Путивлі Сумської області. В армію був призваний у двадцятирічному віці, служив в авіації. Авіатор Георгій Данилевський брав участь у Сталінградській битві, визволяв Київ, Бухарест, Відень, територію Болгарії та Угорщини, дослужився до капітана. Відзначений медалями «За оборону Сталінграда», «За визволення Києва», за звільнення Бухареста, Відня та братньої Болгарії, «За Перемогу над Німеччиною». В запас вийшов 8 січня 1955 року.На фронті молодий офіцер знайшов свою долю: під час лікування в госпіталі познайомився з майбутньою дружиною Євдокією Мирошниченко, яка з перших днів війни потрапила на фронт.
Усе життя Євдокії з малих років нагадувало низку пригод: народилася в 1924 році в селищі міського типу Уразово Бєлгородської області, п’яти років залишилася сиротою та виховувалась у дитячому будинку. Під час навчання відвідувала різні секції: плавання, кінного спорту, аероклубу, стрибала з парашутом. Коли розпочалася війна, їй було лиш 16 років, на фронт не брали, тож із дівчатами-ровесницями допомагала в госпіталі доглядати поранених. Завдяки завзятості та величезному бажанню бути корисною людям, її зарахували до батальйону аеродромного обслуговування.
«Ким я тільки не була! Перебирати ж не доводилось, я прийшла добровольцем, бо дуже хотіла служити Батьківщині. Така є професія», – з гордістю згадувала вона.
Євдокії Пилипівні довелося бути комірником харчового, потім військового блоку, і кухарем, і радисткою, і мотористкою, споряджати снарядами літаки… Була й парашутисткою-розвідницею, вилітала на нові місця, щоб визначити, наскільки вони безпечні для можливої дислокації частини. Брала участь у будівництві хибних аеродромів, які дезорієнтували противника і викликали на себе вогонь, а треба було – і донором ставала для поранених льотчиків.
Зокрема цей епізод з її біографії особливо схожий на кіно. А вийшло так: дівчина напередодні останнього завдання в черговий раз стала донором, її кров переливали пораненому.
Наступного дня Євдокія Пилипівна пішла на завдання, а з нього потрапила прямо до госпіталю, в палату для особливо тяжкохворих. Однак той поранений, якого вона врятувала напередодні, почав шукати її. І знайшов. Зайшов у палату і, не знаючи ні імені, ні прізвища, заглядав усім в обличчя. І в одній хворій упізнав свою Дусю.
Привітався, представився і сказав, що вже повідомив своїй мамі, що одружується. Дівчина довго відмовляла його, пояснюючи, що вона, швидше за все, не ходитиме, мовляв, навіщо йому потрібна каліка. Проте юнак не відступав: часто відвідував дівчину. Незабаром закінчилася війна. І згодом, після нескінченних процедур та масажів, трапилося диво: Євдокія почала відчувати ноги. Лікарі вчили її ходити заново.
Воювала вона на кількох фронтах – Південно-Західному, Сталінградському, 3-му Українському. Дістала контузію та шість поранень, одне з яких – невдалий стрибок з парашутом, коли той не розкрився… Дякувати Богові, що падала на ліс: дерева та кущі врятували їй життя, але зачепило хребет, паралізувало нижню частину тіла, закувало її на вісім місяців у гіпс і назавжди зробило інвалідом. Війна для рядової Данилевської закінчилася 10 березня 1945 року на кордоні з Австрією та Угорщиною.
«Важко було, хай каліками на все життя залишилися, але ми вижили. Я не бачила перемоги, бо непорушно лежала у шпиталі», – згадувала ветеран.
Євдокія Пилипівна нагороджена орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня та медалями, зокрема «За перемогу над Німеччиною». Особливо цінною для неї була відзнака «За оборону Сталінграда».
Через деякий час вони з майбутнім чоловіком вирушили до Румунії, де в госпіталі вона проходила подальшу реабілітацію. Там пара 17 березня 1947 р. й розписалася в Посольстві СРСР, ставши все ж таки чоловіком і дружиною. І жили молоді душа в душу. Набували мирних професій, працювали, мріяли, любили. Але ніколи не забували тієї війни, яка забрала так багато життів, яка неодноразово залишала їх на краю життя і смерті. Яка подарувала їх одне одному. В альбомі Євдокії Пилипівни збереглися фотографії, з яких дивляться молоді та красиві обличчя: її та чоловіка. Люди на фото закохані в життя та одне в одного.
Настав час, коли вже у мирні дні батальйон, де вони з чоловіком служили, розформували, а їх направили до Тирасполя. Тут подружжя прожили щасливо 20 років разом. Попри всі тяготи війни та пережите, Євдокія Пилипівна з ностальгією згадувала, як разом з рідним чоловіком докладали сил, щоб здобути перемогу над фашизмом, як переживали, коли втрачали тих, із ким пліч-о-пліч пройшли всі роки війни, хто залишився в пам’яті назавжди. Після війни вже у мирний час вона очолювала Раду ветеранів, організувала хор «Бойові подруги».
Євдокія Пилипівна 37 років пропрацювала вчителем у Тираспольській СШ № 7, де викладала домоводство. Працювала також у Будинку вчителя: вела курси крою та шиття, гурток художньої вишивки, створила музей.
Офіцер авіації, капітан Данилевський закінчив курси і став членом добровільного товариства пожежників, відповідав за пожежну безпеку театру. Він завідував Будинком учителя, що містився поряд з театром, був директором Будинку піонерів. Однак фронтові поранення далися взнаки, після важкої хвороби та лікування в Ленінграді ветеран у березні 1967 р. пішов із життя.
У роки становлення Придністровської Молдавської Республіки Євдокія Данилевська брала активну участь у мітингах, входила до складу Спілки жінок Придністров’я, «сиділа на рейках» та блокувала залізницю, нагороджена знаком «За оборону Придністров’я». 2004 року за військово-патріотичне виховання молоді удостоєна звання «Людина року». Вона завжди відвідувала заходи в клубі «Ветеран», «Землянку» і паради на площі Суворова.
Через бойові поранення та стан здоров’я подружжя не мало своїх дітей, тому всю енергію та батьківську любов спрямовували на своїх вихованців. Діти завжди любили Євдокію Пилипівну, а вона прагнула виховати дівчаток справжніми господинями та вмілими чуйними матусями: навчала смачно готувати, вчила плести та шити-вишивати, тримати дім у чистоті та порядку.
Вчителька і активістка, вона сама була гарною і привітною господинею, любила приймати гостей. Пенсіонеркою, сидячи під черешнею на подвір’ї своєї оселі, вона радо зустрічала учнів, які влаштовували для неї концерти, а вона пригощала юних артистів чаєм з варенням, а восени (на День знань та у свято вчителів) – кавунами та виноградом з присадибної ділянки. Євдокія Пилипівна любила слухати скрипку, а вірші не тільки слухала, а й сама декламувала, особливо рядки Р. Рождественського, і співала разом з хлопчиками та дівчатками. Вона пишалася, що вони називали її «справжньою бабусею».
На дні народження та в День Перемоги у неї збиралися подруги, обов’язково «забігали привітати» учні шкіл та ліцеїв (молдавського та ТЗОТЛ). Євдокія Пилипівна шанувала пам’ять чоловіка – дозволяла вихованцям ліцею крокувати з його портретом у лавах Безсмертного полку.
От і нині пролунали їхні імена на повірці в переддень 80-річчя Великої Перемоги, однієї на двох, у здобуття якої вони зробили свій вагомий внесок.
Олена СТЕФАНЮК.
Фото з архіву сім’ї.