На світі є безліч місць, які надихають, дарують дивне відчуття, коли перехоплює подих, а наше око прагне сфотографувати, зафіксувати все те, що ми бачимо. Мальовничі краєвиди, незабутні картини дарує нам навколишня природа.
Головне тільки – навчитися все помічати, адже це можуть бути зовсім, здавалося б, звичайні речі: захід сонця, останній танок опалого листя, весняний пташиний ґвалт чи навіть просто маленьке кошеня, що тихо спить у куточку. І якщо ми це все-таки помічаємо, то дуже часто у нас виникає бажання зафіксувати таку мить. Звичайно, сьогодні це досить легко зробити: можна все швидко сфотографувати та зберегти, та ще й поділитися знімком із друзями.
Однак, у світі завжди були й нині є люди, які володіють мистецтвом відтворення, зображення чудової миті у слові. Це справжні митці. Вони вміють передати свої почуття, емоції та думки за допомогою поезії, про яку видатний німецький поет Йоганн Вольфґанґ Ґете говорив, що це «щоденник стану душі» людини. Часто вірші називають «музикою у словах», «очима серця» або «голосом почуттів» – і це не випадково. Слова в поезії, наче перлинки, нанизані майстерними руками митців на одну нитку, чарують і захоплюють нас, і здається, що співає сама душа…
Пропонуємо вам насолодитися картинами природи, створеними Павлом Григоровичем Тичиною – відомим українським поетом, який дуже любив природу рідного краю й намагався передати свої почуття в рядках прекрасних поезій.
ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ
Павло Тичина народився в селі Піски на Чернігівщині в родині сільського дяка і вчителя «школи грамоти». Дитинство його минало у злиднях і нестатках. У сім’ї росло дев’ятеро дітей, тому Павлусеві з малих літ довелося заробляти на кусок хліба.
Початкову освіту хлопчик здобув у сільській школі. Від своїх однокласників відрізнявся музичними та вокальними здібностями. Після земської початкової школи хлопця віддали на навчання в один із монастирських хорів Чернігова.
Пізніше він закінчив духовне училище та семінарію. Вступив на економічний факультет Київського комерційного інституту (який так і не встиг закінчити через революційні події), одночасно працював редактором відділу оголошень газети «Рада» і технічним секретарем редакції журналу «Світло», помічником хормейстера українського театру Миколи Садовського, підробляв у статистичному бюро чернігівського земства.
Друкуватися почав ще в 1912 році. Працював у журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідував літературною частиною в Київському театрі імені Шевченка, політкомісаром якого був Олександр Довженко. У 1923 році опинився в Харкові, тодішній столиці УРСР, та почав працювати в журналі «Червоний шлях».
З 1929 року він – дійсний член Академії наук Української РСР, очолював Інститут літератури АН УРСР, став доктором філології, був міністром освіти УРСР, обирався депутатом і навіть Головою Верховної Ради УРСР, був заступником голови Ради Національностей Верховної Ради УРСР, членом багатьох товариств, комітетів, президій, кавалером орденів і медалей.
Помер 16 вересня 1967 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.
Гімн природі
Творчість Павла Тичини – це гімн життю, весні, природі та людині. Він увійшов у літературу передзвоном своїх «Сонячних кларнетів», музику яких не почути було неможливо. Перша збірка поета відображала найоптимістичніші настрої молодої людини, життя якої тільки починається; ввібрала в себе музику серця і музику Всесвіту, космосу, природи, що злилися в ній в унісон, як зливається, поєднується життя людини та природи.
Павло Тичина сприймав довкілля як величний храм, як сонцесяйний собор, до якого ставився з обожнюванням і поклонінням. Саме в природі вбачав поет джерела життя й любові, через її образи відтворював у своїх віршах настрої людини, свої настрої.
Природа в поезіях Павла Григоровича змальована з особливою ніжністю, вона в нього оточена незримим космосом і продовжена в нескінченність, у вічність: «Отак роки, отак без краю на струнах вічності перебираю я, одинокая верба».
«Гаї шумлять»
Гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи відчуваємо у цьому вірші. Він пронизаний молодечою жагою до життя, щасливими сподіваннями, що розцвітають на тлі чарівної природи. Ліричний герой захоплений красою рідної землі, щасливий від почуття єднос-
ті з цим гармонійним світом, що сповнений благодатних почуттів:
Гаї шумлять –
Я слухаю.
Хмарки біжать –
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
Так весело.
Дуже вміло, поетично добирає поет слухові та зорові образи: гаї шумлять, дзвін гуде, хмарки біжать, трави тихо шепотять.
Аналіз твору:
Тема: оспівування краси гаїв України.
Iдея: заклик до творення добра й краси.
Основна думка: кожна людина відчуває природний світ своєрідно.
Художні засоби:
Порівняння: «купаючи мене, мов ластівку», «ген неба край – як золото», «ріка мов золото-поколото», «ріка, як музика».
Епітети: «шепіт трав голублячий», «іду зворушений», «душі весело».
Метафори: «гаї шумлять», «хмарки біжать», «дзвін гуде», «думки пряде», «шепіт трав», «мріє гай», «горить-тремтить ріка».
Повтори: милуюся-дивуюся, нивами-приливами, співаючи-кохаючи, золото-поколото, горить-тремтить.
Віршований розмір: двостопний ямб.
«Де тополя росте»
У всій своїй чарівній красі постає перед нами велична природа в цій поезії. Читаєш її та відчуваєш, що потрапив у розкішні степові простори, де вже достигає й хитається на вітрі золоте колосся, стиха віє вітерець і співає жито свою мудру прекрасну пісню – пісню життя.
Шумить жито, співа,
Заохочує жить.
Вітерець повіва,
Жито хилить, п’янить…
З висоти дивиться на цю красу висока струнка тополя, і тремтить вдалині виднокруг, а ліски за обрієм здаються затягненими ріденьким туманцем. Оригінальна образність вірша, його виняткова музичність зробили поезію однією з найпопулярніших творів.
Аналіз вірша:
Тема: поетичне оспівування своєрідної краси житньої ниви.
Головна думка: уславлення житньої ниви, що заохочує до життя, бо дає хліб, який усьому голова.
Художні засоби:
Епітети: «тиха думка свята».
Уособлення: жито шумить, співа думку свою, заохочує жить, шепче; вітерець жито хилить, п’янить; тремтить й потопа виднокруг.
Метафори: «любо-мило землі», «колоски всі в золоті-сріблі», «колоски проти сонця блись-блись».
Порівняння: «ліски, ніби дим, простяглись».
Повтори: «любо-мило», «злоті-сріблі», «блись-блись», «все, все», «колоски, колоски».
«Хор лісових дзвіночків»
Де ж беруть митці оті барви, щоб змалювати поетичний образ землі? Адже описувати природу брався кожен художник, композитор, письменник! І всі вони знаходили щось особливе, надзвичайне. Так і Павло Тичина не зміг залишити поза увагою чудові картини рідної природи. Поет був музично обдарованою людиною, він тонко відчував різні звуки в природі й умів відтворити їх у своїх віршах. Однією з найбільш милозвучних у творчому доробку письменника є поезія «Хор лісових дзвіночків».
Сонце, вітер, дерева, житні колосочки ніби грають і співають у природі, зливаючись в одну прекрасну мелодію лісів і полів – музику рідної землі. Люблять квіти сонце, що панує над усім живим, і тінь, і прохолоду. Славлять дзвіночки кожну днину. Коли над землею спека, вони запрошують хмари окропити землю живлющою вологою, бо бажають, щоб новий день починався з повної гармонії в природі. Кожна рослинка може розвиватися й квітнути лише завдяки сонцю та дощу, який несуть хмарки.
Співають квіти про ніжність і любов, що повинні огортати людське серце, замилуване красою рідної землі. Коли вслухаєшся у звучання поезії, вчувається дзвінка мелодія:
Ми дзвіночки,
лісові дзвіночки,
славим день.
Ми співаєм,
дзвоном зустрічаєм:
день!
День!
Автор не описує квіти. Вони нагадують йому маленький хор, що славить піснею життя, світлий день, сонце, хмарки в небі й радіє їм. Павло Тичина щедро наділяє лісові дзвіночки рисами живих істот. Вони, ніби люди, закохані у велич і нескінченне розмаїття рідної природи, виявляють радість, любов, доб роту, щедрість, привітність.
Автор говорить про лісові дзвіночки, як про живі істоти. На думку поета, така краса не може бути неживою. Тому багата фантазія та любов Тичини до природи персоніфікують квіти, примушують їх промовляти до людей.
У цій поезії про людину не згадується, але відчувається її незрима присутність. Наприклад, «золоте поле» – результат людської праці. Поле буває золотим лише тоді, коли на ньому колосяться й достигають жита та пшениці. Жито у вірші «усміхається», дякуючи людям за їхню працю й турботу, сонцю, хмаркам і вітерцю – за ласку.
Вірш «Хор лісових дзвіночків» схожий на пісню. Музикальності йому надають повтори в кінці строф, добір певних приголосних та голосних звуків, які передають звуки природи, наприклад, шум колосся від вітру.
Аналіз твору:
Тема: поетичне оспівування дзвіночків – квітів, що славлять день на лісовій галявині.
Iдея: уславлення неповторної краси природи.
Художні засоби:
Повтори: «день, день», «тінь, тінь».
Епітети: «лісові дзвіночки», «світлу тінь», «сни розкішні», «гаї затишні», «ясний день», «золотому полю».
Уособлення: дзвіночки, «славим день», «ми співаєм, дзвоном зустрічаєм»; «хмари прилиньте»; «ляже тінь»; «жито усміхнеться».
Творчість Павла Тичини сповнена замилуванням українськими степами, нивами, гаями, тополями, озерами та струмками, радістю від життя серед чарівної української природи, відчуттям гармонії з нею. Тому й називають поета «сонцепоклонником», бо його творчість – це гімн сонцю, а отже, і всьому живому на Землі.
КРОСВОРД ЗА ЗМІСТОМ ПОЕЗІЇ П. ТИЧИНИ «ДЕ ТОПОЛЯ РОСТЕ»
1. Воно шумить і співа думку свою.
2. Де не глянь, – вони в злоті-сріблі проти сонця блись-блись.
3. Серед чого стоїть ліричний герой?
4. Він потопа й тремтить вдалині.
5. Вони скраю, ніби дим, простяглись.
6. Їй любо-мило.
ВІДПОВІДЬ ЗАПИСАТИ В НАЗИВНОМУ ВІДМІНКУ ОДНИНИ.
(1. Жито. 2. Колосок. 3. Поле. 4. Виднокруг. 5. Лісок. 6. Земля)
Лариса ПАНАЇДА,
вчитель української мови та літератури Кам’янської СШ № 2.