Кожна людина несе в собі відбиток того середовища, де вона проводить більшу частину часу. А якщо її ремесло – театр, то який він, сучасний актор? Чи можна в ньому розпізнати людину творчої професії, зустрівши випадково?
У молодому акторові Дмитрові Джуринському під час першого знайомства впадає у вічі високий зріст, статура, а слух приваблює його оксамитовий баритон, бо ж, погодьтеся, кожна людина «звучить» по-своєму неповторно. До речі, так і не вдалося з’ясувати: його зовнішність це є «внесок театру» чи його особисте природне обдарування? Дмитро стверджує, що голос, тембр, вокал, пластика, акторська майстерність – це ті речі, над якими треба щодня працювати:
«Тренуєшся заново ходити, розмовляти в контексті ролі. Це цікаво і нелегко. Це безперервний процес навчання».
Актор розпочав свій творчий шлях із гуртожитку ПДУ ім. Шевченка, вступивши на інженерно-технічний факультет після школи:
«Навчаючись на інженерному факультеті й щоранку проходячи повз театр, я відчував, що маю бути тут. Мріяв, що колись опинюся тут».
Нарешті грянув необхідний зигзаг долі: армія! Потім був вступ у Придністровський державний інститут мистецтв ім. А. Г. Рубінштейна. У театрі Дмитро грає з першого курсу, а це вже восьмий рік. Чимало!
Дивовижна річ – пам’ять. Дивишся на людину, думаєш, що бачиш її вперше. А він раптом зізнається, що спектакль минулого тижня «Гидке каченя» відбувався за його участю. «Хореографічно сильний» танець лебедів був виконаний Дмитром Джуринським та Євою Остапенко. На очах ретроспектива оживає: так це до вас, пани-актори в білому вбранні, були прикуті очі маленьких глядачів. Роль у виставі була не головна, але ж смислотворча. До речі, про масштаби ролей. Актори, зізнається Дмитро, не цураються другорядних ролей:
«У якійсь виставі ти граєш головну роль, а в іншій – третій гриб у другому ряду».
Якщо вас цікавлять грані таланту нашого героя, можна подивитися виставу за п’єсою Леонарда Герша «Кастинг на кохання» (режисер – заслужений артист РМ Дмитро Коєв, хореограф – Дмитро Ахмадієв); психологічну драму «Іванов»; «Русалочку»; «Леді Макбет Мценського повіту» (головна роль Сергія належить Дмитрові); «Очима клоуна» за твором Генріха Белля. І така одіозна «Спокуса Доріана Грея» – з Дмитром у головній ролі.
Природними є запитання до актора про улюбленого героя, роль і виставу, в яких він почувається найбільш комфортно. Але таких, як з’ясувалося, немає. Тому спробуємо розбудити інтерес сучасного читача до особистості Доріана Грея. Адже минає якихось кілька років і людина забуває прочитаний сюжет – час стирає його, якщо останній не несе практичної користі, пам’ятає тільки, що Доріан Грей – загальне ім’я з відтінком самозамилування.
Отже, рекомендуємо почитати оригінал автора Оскара Уальда і подивитися «нашу» версію режисера Дениса Бабуріна, а також поміркувати про їхні відмінності. Адже так чудово читати «Кармен» Проспера Меріме та дивитися її ж у режисера Олександра Хвана; чи читати Е. М. Ремарка «Тріумфальна арка», а потім дивитися екранізацію роману.
Дмитрові близькі переживання та мотиви Доріана Грея. До речі, на просторах Інтернету існує «синдром Доріана Грея» – це культ молодості, збереження способу життя, властивого молодому поколінню. Герой відчуває страх перед фізичним в’яненням і старінням. За словами актора, в кожному персонажі є щось від нього самого. Він співчуває і співпереживає героям, яких грає на сцені та намагається передати глядачеві всі відтінки.
Постановка «Очима клоуна» передає погляд та прочитання Дмитром Ахмадієвим роману Генріха Белля з Дмитром у головні ролі.
Жора Ландис, чоловік, який пройшов війну (за повістю Бориса Васильєва «Завтра була війна» в постановці Дениса Бабуріна) ожив знову-таки в особі Дмитра. Про цю роль детальніше:
«У наших ДНК вихованням закладене відчуття небезпеки. Нам досить близькі всі пристрасті, що відбуваються, ми занурюємося в них легко та емоційно. У школі та вдома ми чули про подвиги дідів. Інформації багато: ми її вивчаємо, поринаємо в неї, читаємо історичні свідчення. Якщо і глядач поринає в цю атмосферу, ми радіємо, що вийшло. Нам від цього теж відрадно».
Дуже цікаво було дізнатися, що ж на думку нашого героя несе театр. Адже глядач приходить на зустріч з акторами, ніби виринаючи з повсякденного життя, й обидві сторони перебувають кожна у своєму настрої.
«Якщо узагальнювати за репертуарною політикою, всі наші вистави транслюють глядачеві фундаментальні цінності людини: любов до ближнього, любов до себе, доброту, честь, гідність. Вони вчать не засуджувати. Можна по кожній виставі пройтися і виділити окрему думку, посил. Важливо взаємодіяти з залом «тут і зараз». Протягом усієї вистави артист працює на сцені, а глядач, у свою чергу, співпереживає тому, що відбувається, та проживає різні стани. Це досить важлива праця. Кожною людиною по-різному сприймається персонаж і головний посил вистави. І в цьому моменті – зустрічі актора і глядача – є певна хімія».
Заступник директора театру з адміністративних та організаційних питань Ольга Ткаченко так охарактеризувала молодого актора:
«Дмитро Джуринський – улюбленець усього театру. Йому під силу найскладніші завдання. На сьогодні він поєднує акторську діяльність із посадою завідувача художньо-постановочної частини та є «правою рукою» Дмитра Ахмадієва. Він також допомагає студентам з їхнім репертуаром, підбирає музику та декорації як художник. Як людина він дуже добрий і щедрий».
Тож нехай талановитий і перспективний актор Дмитро Джуринський розкриває нові грані свого таланту. А ми попрямуємо до театру на найближчу виставу, адже він та його колеги ніколи не будуть розгадані й до кінця зрозумілі. Завдяки людям, закоханим у професію, театр живе, трансформується, росте та відкривається нам по-новому.
Світлана МАТРЮК.
Фото з особистого архіву Д. Джуринського.