Вчора, 3 листопада, в День народної єдності, на головній площі Придністров’я відбулася знаменна подія – з ніші історичної трибуни дістали капсулу з Посланням наших батьків та дідів з далекого 1967 року і закладене нове Послання – сучасних придністровців нащадкам 2040 року, присвячене 50-річчю утворення ПМР.
Цю подію ми детально висвітлили в попередньому матеріалі. А тепер – зворушлива передісторія. Валентина Федорівна Новікова – людина похилого віку. Не будемо уточнювати, скільки їй років, скажемо лише одне – чимало. Але пам’ять у неї дай, Боже, кожному – відмінна. Дуже багато вона знає і пам’ятає: і роки, і людей, і події.
Валентина Федорівна дістала списаний дрібним почерком аркуш зі шкільного зошита. Це була оповідь про те, як 50 років тому, 7 листопада, в Тирасполі проходила демонстрація, а потім і мітинг з приводу закладання в нішу трибуни головної міської площі того самого Послання, текст якого всі з нетерпінням хотіли дізнатися. «А чи знаєте ви, як писався цей лист нащадкам?» – запитує вона, розуміючи, що навряд чи мені це відомо. І тут же додає: «А я знаю. Сама в його підготовці не брала участі, а от опосередковано – так».
Тоді в місті напередодні свята Великого Жовтня серед школярів був оголошений конкурс на кращий твір на тему: «Яким ти бачиш Тирасполь через півстоліття?». І конкурс малюнків теж проводився. Кращі роботи ретельно вивчалися комісією, яку очолювала директор середньої школи № 3 Ганна Найман. До комісії входили піонерські, комсомольські та партійні активісти, і, звичайно ж, самі школярі-конкурсанти. Усе було демократично. Вони вибирали кращі твори, які разом із малюнками були покладені в нішу поруч із капсулою. «А от хто писав саме Послання, – каже ветеран, – не знаю. Припускаю, що це був колективний труд все тієї ж комісії».
У нас виникло природне запитання: а як склалася доля багатьох школярів, які жили тоді в Тирасполі й були присутні на урочистому мітингу 7 листопада 1967 року? Адже це їм, їхнім братам і сестрам, однокласникам та друзям було написане півстоліття тому Послання старшого покоління тираспольчан.
«Мене це питання хвилює не менше, ніж Вас, – зізнається Валентина Федорівна. – Ця тема мені ближча, ніж будь-кому іншому. Я тоді була вчителькою географії в школі № 3. Учні мого класу теж писали твір про те, яким вони уявляють наше місто через 50 років. Чого тільки вони не нафантазували! І багато чого збулося. Вони хотіли бачити Тирасполь високим, і він ним став. Скільки багатоповерхівок з’явилося в місті! Стали широкими вулиці, по яких пішов тролейбус. І Палац піонерів, про який мріяли дітлахи, побудували в місті. Хіба все, що спорудили в місті за півстоліття можна перерахувати? Ось тільки свою долю вони не могли передбачити. Не думали, не гадали тоді, що в сусідніх Бендерах та Дубоссарах буде війна, що ми створимо незалежну державу, і назвемо її Придністровською Молдавською Республікою, а її столицею стане наш красень Тирасполь».
Валентина Федорівна щедро ділилася спогадами про той знаменний день півстолітньої давності. Вона до подробиць пам’ятає, як зустрічалася з тодішнім директором середньої школи № 2 Бертою Платоновою і молодими на той час учителями Оленою Москаленко, Нелею Бірюковою, Людмилою Охомуш…
«Мені дуже хочеться знову побачитися зі своїм класом, – збентежено промовила ветеран. – Я так хотіла б побачити своїх вихованців: і Толю Кочорву (він нині живе і працює в Кишиневі), і його тезка Анатолія Петрика (дипломатичного працівника з Москви), і Олега Крамаренка, і Галину Гольцову, яка стала викладачем російської мови, та Раїсу Дьяченко (вона була директором школи в Тирасполі), і Майю Шустерман, яка нині мешкає в Америці, і з нею ми тільки листуємося».
Валентина Федорівна і запропонувала своїм вихованцям-тираспольчанам, і тим, хто живе в близькому і далекому зарубіжжі, 4 листопада приїхати в Тирасполь, прийти на площу Суворова і почути ті самі слова, які були призначені їм. Причому приїхати з дітьми та онуками. Ця зустріч стане саме такою, про яку вони тоді навіть не мріяли.
І вона з нетерпінням чекала цього дня. Відмінник народної освіти, кавалер ордена Знак Пошани, яка пропрацювала в школі близько 40 років, і гідно виховала не тільки своїх дітей, Юрія та Олену, шанованих у місті людей, але і багатьох-багатьох придністровців, щиро сподівалася, що цього дня на площу обов’язково прийдуть її колишні учні, нині вже дорослі люди, які своїм життям виконали накази й побажання своїх предків. Така зустріч теж стане своєрідною віхою в історії рідного Тирасполя. І вони цього дня, 4 листопада, зможуть (нехай і неофіційно, без відозв, звернень та листів) сказати нам, якими хочуть бачити Тирасполь і своїх дітей у майбутньому.
А наприкінці зустрічі ветеран попросила через газету звернутися до земляків, які п’ятдесят років тому разом з нею були свідками закладання капсули в нішу головної трибуни міста: «Приходьте на площу 4 листопада, щоб зустрітися, подивитися одне одному в очі, посміхнутися, посумувати й сказати: як добре, що ми живі, що ми разом, добре, що є Тирасполь, і добре, що є кому робити життя нашого міста ще кращим. Ми обов’язково повинні зустрітися на площі», – звернулася Валентина Федорівна на прощання через нас до своїх віртуальних співрозмовників.
А от відбулася ця зустріч чи ні, ми спробуємо розповісти вам в одному з наступних номерів.
Олександр БОРИСОВ, Ксенія ВАСИЛЕНКО.