СВІДКИ ЕПОХИ
Так говорить про себе ціле покоління, знедолене Великою Вітчизняною, яка залишила слід у мільйонах доль. Кам’янчанка Надія Бичкова гіркими дитячими спогадами про війну ділилася не тільки зі знайомими, а і з широкою читацькою аудиторією. Весь біль свого серця випліскувала на папір у римованих рядках. Один із них і став заголовком нарису.
Народилася Надійка в Рашкові в середині березня 1938-го. Щасливого дитинства не пам’ятала, бо ті безтурботні дні витіснили, заступили собою страшні картини зруйнованого мирного життя. Яків Гаврилюк пішов на фронт у червні 1941-го. Попрощався на рідному порозі з дружиною, сином-підлітком і трирічною донечкою. Більше їм побачитися не довелося.
«Пам’ятаю страшний гул чорних фашистських літаків із білою свастикою на крилах. Вони літали так низько, що, здавалося, ось-ось зачеплять дах будинку. Це приводило в жах наші дитячі душі. Пам’ятаю, як багато переляканих людей збиралося в нашому підвалі, рятуючись від ворожого бомбардування. Боятися було чого: одна з бомб впала на сусідній город і залишила після себе величезну воронку.
Життя стало нестерпним. У селі залишилися жінки, люди похилого віку та діти. На їхні плечі лягло все моральне і фізичне навантаження. Мій одинадцятилітній брат Володя пішов працювати, – розповідала про те, що назавжди залишилося в серці, Надія Яківна. – Пам’ятаю, як через село, карбуючи крок, ішли німецькі та румунські солдати. Одного дня до нашої хати увійшов офіцер. Мати з братом, перелякані, притиснулися до стіни, а я, ще зовсім нетямуща, зацікавлено роздивлялася добрий мундир німця. Він підшукував житло і, на щастя, був налагоджений досить мирно. Домівка наша йому не сподобалася, сказав російською мовою: «Холодно…».
Воєнні роки осиротили дівчинку: батько не повернувся з фронту, матуся померла в окупацію. Родичі забрали до себе, не дали пропасти.
«Наприкінці війни, після важких поранень, із госпіталю в село повернувся чоловік маминої сестри – Іван Леонтійович Хлистал, який замінив мені батька. За декілька років сирітства я вперше відчула справжню любов і турботу. У жорстоких боях він не зачерствів душею, зберіг стільки доброти, що вистачало обдаровувати нею не тільки дітей – усіх оточуючих. А час був таким важким: не вистачало їжі, дефіцитом були одяг і взуття, навіть шкільне приладдя неможливо було купити… Виживали тільки завдяки взаємній підтримці та допомозі», – розповідала Н. Бичкова про головні уроки щедрості та чуйності до чужих проблем і горя, що дістала в ті голодні та бідні повоєнні роки.
У переможному 1945-му Надія пішла до школи. Сидячи за партою з книгами, в яких таїлися різноманітні знання, виводячи буква за буквою слова, які незабаром почали складатися в римовані рядки, вона мріяла про вчительський шлях:
«Мені хотілося, щоб довкола були щасливі діти, щоб вони мали все те, чого не було у нас: теплі речі, вдосталь смачної їжі, а головне – щоб кожен міг досягти своєї заповітної мети».
Надія заповітної мети не досягла, але професію опанувала вельми важливу: в рідні краї повернулася з Тирасполя з дипломом медсестри. Отримала направлення на роботу в дитячий кістково-туберкульозний санаторій, що розташовувався поблизу від райцентру, в селищі Сонячному. У цьому лікувальному закладі Надія Яківна працювала майже 40 років. Робота була нелегкою не тільки у фізичному плані, а і в духовному. В оздоровниці маленькі пацієнти з усієї Молдавії лікувалися по декілька років, відірвані від сім’ї та друзів. Жінки різного віку та професій, з яких і складався в основному колектив санаторію, намагалися замінити їм матерів. Тепло свого серця дарувала дітям і медсестра з життєстверджуючим ім’ям Надія. Старалася огорнути їх турботою та увагою. У вільний від сестринських справ час читала книги, розповідала казки. Часто вигадувала їх сама…
Доля розцвічує наше життя різними фарбами. Надії вона подарувала справжнє кохання та біле вінчальне плаття, радість материнства і родинне щастя, та тільки було воно недовгим. Довелося носити траур удовиці, поховати сина й онучку. Нерідко жінка крізь сльози дивилася на новий схід сонця, і перші його промені давали сили, тепло, вселяли надію.
Свої радощі та щемливий сум жінка виливала на папір. З роками з’являлося все більше спогадів про людей, з якими зустрічалася на життєвій дорозі, про події, якими була багата її біографія. «У моїй творчості немає нічого вигаданого», – призналася землякам на одній із зустрічей, які часто проводилися в міській бібліотеці.
З заступником директора Кам’янської централізованої бібліотечної системи Надією Ротаренко ми гортаємо невеликі збірки, в яких ліризм сусідить із патріотизмом, спогади про важливі історичні події – з веселими частівками, а повчальні байки, сповнені життєвої мудрості, змінюються замальовками рідної природи.
«Надія Яківна серцем відповідала на події, що відбувалися в нашій республіці й у світі, висловлювалася з животрепетних проблем буття, злободенних тем. Поряд із віршами, які оспівують чисту, вірну любов, здатну витримати будь-яке випробування, – розповіді про повсякденне життя Кам’янщини, про земляків. Її поетичні рядки й нині лунають на заходах, які проводяться в бібліотеці. Вони вчать і виховують молоде покоління», – поділилася думками Н. Ротаренко.
Писала Надія Яківна російською мовою, але й українська, якою спілкувалася в дитинстві, деколи проривалася з самих глибин серця. У книжечці, подарованій мені автором з власноручним написом, є нехитрі, зате щирі поетичні рядки, присвячені весні:
Зеленiє листя на деревах,
Птахи вже щебечуть у гаю,
Нiби килим, простелились трави,
Й солов’ї спiвають у маю.
Заглянуло сонечко в вiконце:
Засвiтилось в хатi, як в раю,
І зiгрiло нiжно моє серце,
Душу збудоражило мою.
Оновленню природи Надія Яківна завжди раділа, з особливим ентузіазмом відзначала прихід весни та черговий день народження. Найважливішими датами цієї пори вважала Свято Перемоги та день звільнення Кам’янщини від фашистських загарбників. Завжди відвідувала заходи, присвячені цим подіям, ділилася з молоддю своїми спогадами про війну. «Радійте, діти, миру! Пам’ятайте, якою ціною завойована Перемога», – давала напуття юнацтву.
Цієї весни Надія Бичкова не дочекалася. У березні замість її дня народження рідні та друзі зібралися на сороковини. Вже без Надії Яківни читали вірші про рідний край, любов, дружбу та пам’ять.
Ніна ПАНАЇДА.