До 100-річчя від дня народження Дмитра ГНАТЮКА
«Пісню про рушник», що більше відома як «Рідна мати моя», ми пам’ятаємо у виконанні найкращого українського баритона Дмитра Михайловича Гнатюка, якого називали «людина-епоха».
Найвідоміший оперний співак, режисер понад 20 опер, педагог Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського, перший виконавець таких відомих пісень, як «Два кольори», «Мій Київ», «Дивлюсь я на небо». Він є однією людиною з небагатьох, хто побував на всіх континентах та проніс українську пісню через багато країн.
Не згадати це ім’я сьогодні, 28 березня, коли славетному майстрові вокального мистецтва виповнилося б 100 років, ми не змогли. Тим більше, що він відвідав і наш край. Понад чверть віку тому разом з іншими творчими особистостями бував у Тирасполі, завітав до товариства «Червона калина», на кафедру української філології ПДУ ім. Т. Г.Шевченка, співав в актовій залі університету, покладав квіти до пам’ятника Кобзарю.
Дещо з біографії маестро. Батьківщина Дмитра Гнатюка – Буковина, а саме, село Мамаївці Кіцманського району Чернівецької області. Батьки його – Михайло Дмитрович (1898–1987) та Марія Іванівна (1898–1962) – були простими селянами. Дмитро Михайлович зрідка любив згадувати випадок із дитинства з «хмарою» грошей. «Їхали ми у Чернівці на підводі, і десь за 10 кілометрів від нашого села раптом із машини, що промчала повз, висипалися гроші. Просто хмара якась! Тато відразу зупинив коня, і ми почали все збирати. Вийшов десь мішок грошей.
Виникло питання: що з ними робити? Батько каже: «Хочу віддати тому, хто загубив!» І що думаєте – він таки знайшов потім тих людей. Вони втішилися, хотіли віддячити нам, мовляв, ви ж знайшли. А тато ніяк: «Не хочу я ваших грошей. Живіть собі в любові та злагоді, а мені чужого щастя не треба!» Нібито й дрібниця, скаже читач, та подібний вчинок є взірцем високої культури, самоповаги дуже порядної людини. У такій порядній родині й виховувався Дмитро. Та ще батьки голосом його неповторним нагородили і статурою величною.
Першим учителем був регент церковного хору. «Моїм учителем був панотець (священик) Мирослав у церковному хорі села Мамаївці, що на Буковині, – згадував співак. – Він учив мене музики майже 7 років. Пам’ятаю, брав свою скрипку і тягнув ноту смичком, а я повинен був повторити. Ось так, навіть не розуміючи того, він навчив мене правильно дихати. Навчив мене і нотної грамоти».
У ті часи, в дитинстві, малому хлопцеві дісталося чимало випробувань. Він закінчив румунську школу, бо українських тоді не існувало в окупованій Румунією Північній Буковині. Незважаючи на вроджений талант, Дмитро був змушений опановувати робітничі спеціальності. До світу культури зміг долучитися тільки в 1940 році, після звільнення регіону від румунської окупації та його входження до України (УРСР) у складі Чернівецької області. Під час Великої Вітчизняної війни й повторної румунської окупації Дмитро Гнатюк жив в евакуації – в місті Нижня Салда Свердловської області, де працював металургом.
Після війни. «Я приїхав до Києва 15 червня 1945 року, нікого зі знайомих нема, ніде прихилити голову… Вийшов на Володимирську гірку… і – все. Я полюбив Київ на все життя. І в знаменитій альтанці на Володимирській гірці провів три ночі. Речей у мене не було, тільки торбинка з пожитками, без копійки грошей, фуфайка під голову. Але, знаєте, я перебував ніби в якомусь іншому світі. Пам’ятаю, прокидаюся – й бачу: перед очима схід сонця… Мені здавалося, що я в раю», – розповідав Дмитро Михайлович.
У Дмитра Гнатюка – три вищі освіти. Він закінчив Київське музичне училище, вокальний факультет Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського і режисерський факультет Київського інституту імені І. К. Карпенка-Карого. Працював у Чернівецькому обласному драмтеатрі. З 1988 по 2011 рік був художнім керівником і головним режисером Національної опери України.
«Коли Сталін заговорив зі мною, у мене душа опустилася нижче п’ят». Співак пригадував, як одного разу його запросили співати Йосипові Сталіну. «Я так тоді переживав, що цей день пам’ятаю до дрібниць. Це було в 1949 році. Мені 24 роки, я – студент консерваторії, і раптом – співати для Сталіна! Що ви – це був шок! Мене запросили виступити з хором Верьовки, а в мене ні костюма ошатного, ні туфель парадних. Дали гроші, я все купив і поїхав. Привели нас у Георгіївський зал Кремля, там були накриті столи на тисячу чоловік. Сталін із Мао Цзедуном на чолі столу сидять. Мені кажуть: «Відійдеш від рояля на дев’ять кроків, заспіваєш – і назад». Я був як заворожений. Було таке враження, що я не співав, а ридав. Це мене і врятувало. Заспівав «Дивлюсь я на небо». Це була улюблена пісня Сталіна. Він запитав: «Где работаешь, так?» Як Сталін заговорив, у мене душа опустилася нижче п’ят. Я відповідаю: «Студент консерваторії. Вчуся у Паторжинського». Сталін: «Он кароши певец. Паклон ему передай». Потім: «Что ты нам ещё спаёшь?» Мене попередили, що якщо Сталін захоче ще щось послухати, потрібно заспівати «Если на празднике с нами встречаются несколько старых друзей…». Там є слова: «Выпьем за Родину, выпьем за Сталина, песня звучит веселей». Увесь зал співав разом зі мною.
Я заспівав на біс, – продовжує Дмитро Михайлович, – і коли ми закінчили, Сталін сказав: «Садись, пакушай». Мене посадили за стіл. Незважаючи на те, що я був голодний, як пес, шматок у горло не ліз. А поруч сиділи знамениті артисти – Сергій Лємєшев, красуня Віра Давидова. До мене підійшов черговий: «Якщо хочете, можете піти. Вас проведуть». Піднявся, а назустріч двоє з сумками: в одній – напої, у другій – харчі, грузинське вино «Хванчкара», улюблене Сталіна. Беру сумки та їду з Верьовкою в готель. Розклали все це добро на столі, попоїли й цілу ніч розмовляли. Майже не пили. Ця стриманість відносно до алкоголю мене і потім рятувала: я б не зміг витримати таке фізичне навантаження, як у оперного співака. Особливо, коли почалися закордонні гастролі. Перший раз, здається, я поїхав на фестиваль до Варшави».
Хрущов любив «Пісню про рушник», у виконанні Гнатюка, а Брежнєв завжди плакав, коли чув «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». Дмитро Михайлович згадував: «Звичайно, в мене самого теж неодноразово падала сльоза, зачіпало за душу. Іван Паторжинський, соліст Київського театру опери та балету, один із чільних представників українського вокального мистецтва, мав сильний голос оксамитового тембру. Він учив мене, що співати треба душею і серцем. Іншого він не визнавав».
«Пісня про рушник». Цю пісню в народі ще називають «Рушничок». Завжди у кожного слухача вона асоціюється з іменем Дмитра Гнатюка. Так, пригадують не авторів – Андрія Малишка та Платона Майбороду, а саме виконавця, який дав дорогу у вічне життя цьому творові. Це пісня-сповідь, де рушник – символ чистоти й любові, спогад про матір, яка дала життя своєму синові, та материнська тривога за його долю.
Назвати нашого дорогого, улюбленого співака, на чиїх піснях виросло не одне покоління українців, можна одним словом – епоха. Мені здається, що не буде перебільшенням сказати так про людину, чий унікальний співочий дар і неймовірної краси голос цінували всі радянські лідери – від Сталіна до Горбачова.
До речі, Дмитро Гнатюк міг спокійно розповісти будь про кого з радянських лідерів.
Серед артистів довго чи то байка, чи то бувальщина ходила: «Збирався одного разу Брежнєв на важливий захід, чергову якусь партійну річницю, і поцікавився, хто після закінчення офіційної частини виступатиме. Генсеку почали називати прізвища, він слухав-слухав та й запитав: «А Дмитро Михайлович де?» Відповідальні за організацію руками розвели, мовляв, немає улюбленця вашого, дуже далеко, у Вірменії гастролює і приїхати до столиці ніяк не встигає. «Що значить не встигає?! – обурився Леонід Ілліч. – Знайти і доставити!»
За наказом Брежнєва, артиста у Вірменії таки відшукали, зняли в терміновому порядку з гастролей і в Москву відправили, а щоб якраз на концерт встиг, кисневу маску наділи й у надзвуковий військовий винищувач «запакували». Налякався тоді співак до напівсмерті. Казав потім: «Думав, живим не вийду».
Відомо, що платівка з записом «Пісні про рушник» вийшла накладом 17 мільйонів екземплярів. На це Дмитро Гнатюк відповів так: «Міністр культури Катерина Фурцева якось на зборах говорила дуже гарно про людей, які, так би мовити, віддають себе мистецтву, служінню народу. І зазначила: «Привітаймо Дмитра Михайловича Гнатюка з тим, що в нього вийшло 17 мільйонів платівок». Ви уявляєте?! А я з цього абсолютно нічого не маю. Та це й добре, що гроші не впливали на моє життя: у мене прекрасна родина, я дістаю велике задоволення від роботи, від людей, з якими спілкуюся. І мені комфортно. Я можу гордитися: маю усі визначні ордени Радянського Союзу, Золоту Зірку Героя Соціалистичної Праці, Героя України. Це високі нагороди. Людина, яка не знається на мистецтві, може сказати: «Та що там він, подумаєш, вийшов на сцену, проспівав, і за це йому дали ордени! Ми всі співаємо, як вип’ємо».
Іноді, коли Дмитро Михайлович повертався в рідне село на Буковину та стрічав своїх земляків, вони запитували: «Дмитре, а що ти там у Києві робиш?» – «Співаю, кажу».– «Та ми чули, що співаєш, а що ти робиш?» Їм було незрозуміло, що життя артиста надзвичайно напружене, що це тяжка праця. Я часто думаю: як могло моє серце, легені витримати таке навантаження, співати дуже складні програми, сольні концерти? Я вдячний долі, що в дитинстві загартував своє тіло, бігав босими ногами по стерні, пас худобу по холодній росі».
Одного разу. «Пісня про рушник» («Рідна мати моя») завоювала надзвичайну популярність не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Вона була невіддільною в кожному виступі співака. А коли мати Дмитра Михайловича померла, він припинив її співати, було тяжко, міг розплакатися. І саме в такий період у нього був запланований сольний концерт у Ленінграді. У програмі «Пісні про рушник» не було. Після першого відділення концерту публіка почала вигукувати: «Браво!», «Біс!» – і скандувати: «Рушник», «Рушник». Але Дмитро Михайлович покланявся і пішов за лаштунки. Не встиг він зайти до гримерки, як слідом влетіла жінка і почала просити, щоб заспівав «Рушника». Дмитро Михайлович пояснив, чому не може її співати. Помовчавши хвилину, жінка впала на коліна, промовляючи: «Мы все просим… весь зал… В память о вашей матери спойте».
Дмитро Михайлович не витримав, друге відділення почав з «Рушника». Коли почав співати пісню, глядачі піднялися і слухали стоячи. Потім влаштували овації. Довелося співати її ще раз. Він проспівав «Рушника» на прохання публіки двічі.
Сім’я. Дружина Дмитра Михайловича, Галина Макарівна, як він завжди казав, була дуже чудова. Вони прожили разом 66 років. Лише на два місяці пережила вона свого коханого чоловіка. Український мовознавець, лексикограф, історик української мови, доктор філологічних наук, про свого чоловіка говорила: «Колись у Дмитра Михайловича запитали, яка риса людського характеру йому найбільше подобається. Він відповів: «Порядність». Те, що він так цінував у людині, було характерне і для нього».
Дмитро Михайлович прожив складне життя. Але ніколи нічого неприємного людям не робив. Працюючи в театрі, багатьом допомагав із квартирами, дуже багато зробив добра. Дотепер йому дякують. «Ми прожили разом 66 років, – зізнавалася Галина Макарівна. – І за цей час у нас ніколи не було сварок, скандалів, жодних неприємностей. Ми вміли знаходити правильні рішення. Від перших зустрічей мали теплі почуття, які збереглися на все життя».
Дмитро Гнатюк у Придністров’ї. Єдиний раз Дмитро Михайлович приїжджав до Придністров’я на запрошення голови Тираспольського міського товариства української культури «Червона калина» у вересні 1999 року.
Керівник організації мала досить дружні стосунки з відомими українцями завдяки поетові, Героєві України Івану Федоровичу Драчу, який і познайомив її з поетами Павлом Мовчаном, Дмитром Павличком, громадським діячем Станіславом Лазебником, співаком Дмитром Гнатюком та багатьма іншими. Цікаво, що жоден із них ніколи не хизувався своїм положенням.
Спершу гості завітали до скромного приміщення товариства. Нікого з гостей не бентежила досить проста і непоказна його обстановка. Всі розсілися на стареньких стільцях невеличкої кімнатки, пригощалися чаєм з вертутами, а Дмитро Михайлович розповідав про себе. Це була надзвичайно цікава розповідь – розповідь-одкровення. Щирість його вражала. Ми навіть і
не гадали, що така відома у світі людина говоритиме про себе так відверто, без прикрас. Дещо пізніше Іван Драч записав спогади свого старшого товариша та видав невеличку книжечку під назвою «Голос і влада».
Дмитро Гнатюк із товаришами побачив Тирасполь та відомі підприємства нашої столиці, побував у Бендерському краєзнавчому музеї, відвідав кафедру української філології, яка саме тоді відзначала своє п’ятиріччя. Гості фотографувалися біля університету, біля пам’ятника Кобзареві, висловлювали задоволення з того, що в місті та республіці розвивається українська мова, що її вивчають у школах, і діє ціла кафедра.
ПІСЛЯСЛОВО: Десять років тому, 17 березня 2015 року – напередодні свого 90-річного ювілею, в інтерв’ю українським журналістам Дмитро Михайлович із сумом говорив: «Шкодую тільки про одне – що 90 років промайнули так швидко. Щоб стати професором (так на Буковині називають учителів), треба вчитися 15 років. Щоб стати людиною, треба вчитися все життя». Все своє життя він наполегливо працював над тим, аби бути достойним звання людини.
Михайло ТРЕМБIТА.
Фото з архіву ТУК «Червона калина».