Наші традиції
Сучасний Великдень — не винятково церковне свято. Нині навіть той, хто зазвичай не живе за літургійним календарем, святить паску, розговляеєється ковбасою, проводить Великдень за родинним столом. А чи замислювались ви, яких автентичних великодніх традицій дотримувались наші пращури? Почитайте цю сторінку, то й знатимете.
У церкві
Як тільки задзвонять до заутрені, то з усіх кінців села чи міста народ рухався до церкви. Дітей теж брали з собою. Кому не було місця в церкві, той спинявся на подвір’ї під церквою і так стояв, скинувши шапку, аж до кінця Богослужіння. В перший день Великодня читали різними мовами з євангеліста Івана Богослова.
Парубоцтво виносило хоругви і хрест, старші чоловіки брали образ Воскресіння Христового, Євангеліє та артос; чотири поважні дідусі виносили плащаницю.
Священики, що правлять Великодню службу, виходять з олтаря з хрестом, Євангелієм і святими образами в руках, стають перед царськими ворітьми обличчям до народу, і найстарший з них виголошує привітання:
– Христос Воскрес!
А народ відповідає хором:
– Воістину Воскрес!
Коли вперше заспівають «Христос Воскрес», мисливці, які стоять з рушницями надворі, стараються в ту ж хвилину вистрілити: «Їхні постріли убивають нечисть».
Коли священик у церкві скаже «Христос Воскрес», то замість відповідати «Воістину Воскрес» можна чого-небудь побажати собі – це бажання здійсниться. Слова «Христос Воскрес» у народному віруванні мають велику магічну силу.
По закінченні літургії, коло церкви або в притворі святиться «свячене», що складається з паски, сиру, яєць, поросяти, масла, сала та ковбаси. Кістки та шкаралупи «свяченого» закопують у полі – «щоб град посівів не побив».
Вітають зі святами й христосуються вже після Богослужіння. При цьому обмінюються писанками чи крашанками. Яйце, одержане при першому христосуванні, зберігається як цінність, бо за народним віруванням «воно має велику силу».
Христосуються хлібороби й усі стани населення, не ввійдуть у хату без писанки або крашанки. Було б великою кривдою, якби не прийняв хтось писанки.
Вдома
Тільки-но прийдуть із церкви, відразу ж мастять натщесерце свяченим салом губи, ніс і все обличчя – «щоб влітку не боліло і не тріскалося від вітру та сонця». Придивляються до паски, бажаючи помітити на ній шерстинку, «щоб знати, якої масті скот треба заводити».
У деяких місцевостях до хати не заходять, обходять всі будівлі в господарстві, посипають навколо свячену сіль, «щоб нечисту силу відігнати». Потім господиня йде до хати накривати стіл, а господар – до стайні, привітатися з «німиною». Він скидає шапку, кладе «свячиво» тварині на спину і примовляє: «Який цей дар красний, щоб тобі Бог дав такі телята (лошата, ягнята) красні. Поздоровивши худобу, ґазда відрізує шматочки свяченої паски, вмочає їх у сіль і дає кожній тварині. Заходить ще до бджільника і, привітавшись із бджолиною маткою, йде до хати,скидає шапку і голосно вітається, христосується з усією родиною.
Перед тим, як сісти за стіл, вся родина вмивається. Мати наливає у велику череп’яну миску холодної води, кладе три червоні крашанки. Першою вмивається дівчина, потім хлопці, мати й останнім – батько. Після кожної особи воду міняють, але крашанки залишаються ті самі. Їх забирає дівчина – «щоб краща була». Вся родина молиться і сідає за стіл, застелений білим обрусом і заставлений найліпшими напитками та наїдками, на які тільки міг здобутися господар: паски, яйця, сир, масло, шинка, ковбаса. В пляшках – пиво, горілка, наливки та настоянки…
Розговини
Розговіння в різних місцевостях відбувається по-різному. Наприклад, господар обходить навколо столу з мискою зі «свяченим», він ніби причащає кожного члена родини, примовляючи: «Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися світлого празника Воскресіння Христового в щасті і здоров’ї!».
У нашій родині за великоднім столом збиралося три-чотири покоління: ми з чоловіком, його бабуся, наші батьки та діти. Щоб розговлятися, «мірялися крашанками, чия міцніша. Цікаво, що старші й молодші ставали «одного розуму», з радістю качали крашанки, чия далі покотиться, або затискали в кулак, щоб яйце не тріснуло. Так чи інакше розговлятися було чим – тріснуті крашанки акуратно чистили, ділилися свяченим, домашню пасочку з родзинками мастили маслом і запивали компотом. Після святкової трапези милувалися ніжними сходами на грядках, першими весняними квітами в палісадниках, спостерігали за бджілками-трудівницями, тобто відпочивали. Одного разу спостерігали, як Сонце грало. Було навіть страшно, що світило, яке щодня рухається строго своїм маршрутом, раптом «танцює» в небі. Свекор розповідав, як дорослі парубки в селі на Паску робили гойдалки, організовували гуляння молоді. Мама чоловіка любила співати, знала святкові, наприклад, про літа, що не повертаються…
Слід додати, що розговляючись, стараються не ронити кришок «свяченого» на долівку, щоб не потоптати їх ногами. Кришки, що залишаються на столі, кидають у вогонь. Смачну калорійну їжу запивали різними напоями: компотами, пивом, наливками чи домашнім вином. Упиватися ж не можна, бо «як уп’єшся на розговинах, то цілий рік будеш ходити немов у півсні, так тебе Бог покарає».
Якщо на Великдень дощ або небо захмарене – буде врожай. У день Воскресіння Господнього ворота в царство небесне відкриті, а той, хто в цей день умре, прямісінько піде до раю. Гріх не вітатися в цей день навіть із ворогом!
Великодні дзвони
«Після розговіння кожний поспішає на дзвіницю, будучи певний, що від цього буде добрий урожай гречки на його ниві». «На Великдень цілий день дзвонять. Хваляться, хто перший, укусивши паски або свяченого яйця, задзвонить. Коли з’їдять обід, приходять до церкви і старі, і молоді». Колись були такі люди, що вміли дуже гарно видзвонювати на дзвонах – «грати». Один із найвідоміших – дзвонар Андрій з Полтавщини: «…монастирський послушник був дзвонарем-віртуозом. Як же він дзвонив! Виробляв чуда на дзвонах: люди слухали, як зачаровані, то були справді божественні звуки, варті уваги самого Бетховена! Вони могли виходити тільки з-під рук Богом обдарованого генія. Андрій був здібним, добре начитаним, а читав у кожну вільну хвилину після тяжкої праці, бо ходив біля корів, коней та працював у саду. Урочистий передзвін тривав півгодини, а то й більше. Люди, що виходили з церкви, ніколи не йшли додому, доки не замовкнуть дзвони.
Французький письменник ХІХ ст. Франсуа Рене де Шатобріян описав цілу гаму людських почувань, пов’язаних із церковним дзвоном: «Яке серце не тремтіло при звуках дзвонів його батьківщини, що радісно лунали над колискою, вістили про його появу на світ, відзначали перше биття серця, благовістили про радість його отця, про муки та ще більшу радість матері. Чудові мрії, якими нас заколисує благовіст рідного дзвона, вміщає все найдорожче для нас: релігію, родину, батьківщину, колиску, могилу, минуле й прийдешнє».
«Сонце грае»
З давніх-давен існує повір’я, що на Великдень, під час сходу, сонце «грає». «Великдень – таке велике свято, що й сонце гуляє, сказано бо: все радується і на небі, і на землі». Побачивши сходяче сонце, йому віддають глибокий поклін і шепчуть слова молитви: «Слава тобі, Господи, за личенько твоє Господнє, що ся показало, праведне; слава тобі, преосвященне!» Люди вірять, що сонце – «цар неба», світить і гріє вдень, а вночі ховається за землю, обходить її і на ранок знову з’являється на сході. Сонце – це відблиск лиця Божого, і тому воно так яскраво світить.
Колись в Україні дівчата молилися до сонця: вставали раненько на Великдень, йшли в садок, ставали під яблунею, лицем до сходу. Як тільки сонце появилося, молилися. Молитва до сонця, щоб причарувати любов.
Ранком на Великдень, перед тим, як має сходити сонце, люди відчиняють усі віконниці і відслоняють фіранки на вікнах, усувають все, щоб пропустити до хати чародійне проміння великоднього сонця, що за народним віруванням приносить у дім щастя і здоров’я.
Гойдалка
Був колись звичай на Великдень гойдатися на гойдалці. Будували її парубки. Це була досить проста споруда: закопували в землю два стовпи, вгорі з’єднували їх перекладиною, з допомогою залізних кілець чіпляли дві голоблі, до яких внизу прикріплювали дошку. Гойдалка на селі під час Великодня – це був центр розваги всього села: від самого ранку до пізнього вечора, на перший, другий і третій день свят біля неї роїлися, бувало, дівчата, хлопці, діти та й поважні люди. Тут же грали в крашанки.
Великодня гойдалка була не тільки в селах, а і в містах. В Одесі десь аж до 30-х років ХХ ст. рік-у-рік на Великдень була гойдалка разом із «каруселею» на «Куликовому полі».
Звичай походить, вважають дослідники, зі Сходу, де гойдалка була відома ще в стародавні часи. До слов’янських країн він міг прийти з Туреччини, бо саме в південних слов’ян, що були під турецьким впливом, гойдалка – найулюбленіша весняна розвага. Тепер це тільки розвага, а в основі була поважна мета: очищатися повітрям від усього злого, що накопичилося за зиму. Отже, хто очиститься, той буде здоровий, а хто не очиститься – буде хворіти.
Біля гойдалки звичайно грають у крашанки чи писанки. Забавляється не тільки молодь, а й дорослі чоловіки. Найчастіше змагаються в «навбитки», в «котка» та в «кидка».
Гагілки
Гагілки (веснянки, гаївки) – старовинні слов’янські обрядові пісні, пов’язані з вигнанням зими, початком весни та наближенням польових робіт. Згодом акцент у весняних ритуалах перейшов у хороводно-ігрову сферу. «На Благовіщення й на Великдень, як дні гарні та ясні, дівки ходять кругом села і співають, а за ними йдуть маленькі діти. Вийдуть на сухе місце, беруть малих хлопчиків (дівчаток ні), садовлять їх трикутником, один проти одного, а тоді беруться за руки й виводить «кривого танцю»: А у кривого танця да не виведу конця. Буде його да виводити, йому конець да находити.
Найцікавіша з великодніх гагілок Галичини, що символізує «похорон зими», називається «Коструб». Дівчата беруться за руки й утворюють велике коло. В середину кола заходить дівчина і голосно гукає: «Христос Воскрес! – Воістину Воскрес!» – відповідає хор.
У звичаях найближчих сусідів, молдаван, фігурує ідол-лялька Калаян або Траян. За тиждень до дня Святого Юрія дівчата ліплять з глини опудало на зразок людини й одягають у селянина. Кладуть його в труну, а на другому тижні, в п’ятницю, вони знову збираються, запалюють біля Калаяна свічі та «плачуть» над ним. Після цього вони ховають Калаяна де-небудь у глухому закутку і просять послати дощ.
Українського Кострубонька і молдавського Калаяна дослідники порівнюють зі старогрецьким Адонісом. Свято на честь Адоніса греки святкували ранньої весни, в кінці лютого або на початку березня. Жінки плакали, співали спеціальні пісні, й усе це відбувалося під акомпанемент флейти над лялькою. Отже, святкування складалося з двох головних актів: сумного і веселого.
Учасники цього обряду молилися, щоб Адоніс повернувся до них у наступному році. Дослідники вважають, що учасники ритуалу оплакували смерть природи восени і раділи з приводу її воскресіння на весні. Англійський етнолог Джеймс Фрезер пише: «Під ім’ям Озіріса, Адоніса, Томуза, Аттіса єгиптяни, сирійці, вавилонці, фретійці, греки уявляли собі смерть і оживання рослинності через ритуал, що був скрізь приблизно однаковий і паралелі до якого зустрічають-
ся у весняних і купальських обрядах сучасного селянства».
Отже, рід наш прекрасний духовністю. З найдавніших часів наші пращури відбирали найцінніші надбання, збагачували їх і бережливо передавали з покоління до покоління. Українці вміли відчувати природу, черпати здоров’я, силу й красу з її лона. Всі творчі сили людини були спрямовані на зміцнення сім’ї, свого роду. Отож, не забудьмо свого прямого обов’язку і продовжимо справу наших предків.
Марфа ДМИТРЕНКО.
Фото cdn.culture.ru