ДО 75-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
«Жити треба МАЙБУТНІМ»,– переконаний Володимир Галанін – президент Спілки дизайнерів Придністров’я, член-кореспондент міжнародної Академії наук відділення «Художній та індустріальний дизайн», член координаційної ради Міжнародної асоціації «Спілка дизайнерів», заслужений діяч мистецтв Придністров’я.
Він людина досить знана в середовищі таких же творчих особистостей, та всіх, з ким будь-коли його зводила творча доля. Однак, попри думки про майбутнє, напередодні свого ювілею дозволив собі поринути в ностальгію.
ЗАМАЛЬОВКИ ДАВНО МИНУЛИХ ДНІВ
Як би там не було, спогади така річ, що їх тільки зачепи, а вже зупинити стає досить складно. Так і в нашому випадку. Спочатку відомий дизайнер ніби не бажав ворушити минуле, а потім таки погодився дати відповіді на кілька запитань стосовно свого дитинства та кількох сторінок з біографії.
Батько Володимира Борисовича родом з Дагестанської АРСР, ветеран Великої Вітчизняної війни, сержант. За хоробрість, стійкість та мужність нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня.
Мати зі станції Слобідка, Балтського району Одеської області, юрист за освітою, працювала державним нотаріусом у Нотаріальній конторі міста Тирасполя, була нагороджена медаллю «Ветеран праці».
Доля звела їх у Чернівцях, де 22 квітня 1950 року в них народився синок.
У дворічному віці Володя з батьками прибув до затишного зеленого міста Тирасполя.
«Звичайно, я не пам’ятаю моменту свого народження, як і факту переїзду з Чернівців до Молдавії. Однак із задоволенням згадую роки свого дитинства. Любив канікули та літо (школу не дуже полюбляв). До осені в мене особливе ставлення, особлива любов. Жаль, вона швидко закінчується. Квітень – це мій місяць, його перша половина, як завжди, дощова, зате друга, в день мого народження, п’янить і радує. Цього року дощами не порадував, але голова чманіє від ароматів квітучого бузку, клумби приваблюють погляд яскравими соковитими кольорами тюльпанів, і сонце зігріває своїми ласкавими променями», – ділиться художник.
Не стримуючи емоцій, Володимир пригадує автобус, що курсував по кам’яній бруківці центральної вулиці Тирасполя, багатолюдний парк Кірова, де грав духовий оркестр та кружляли у вальсі пари, а ще – смачну газовану воду за три копійки.
«Так починалося моє свідоме і все подальше життя в Тирасполі. Якщо дати волю почуттям, то екскурс у пору моєї юності 50-х років ХХ століття здатний вилитися в ємну повість», – жартує чоловік.
Володимир Борисович пригадує зимову пору року, як по замерзлому Дністру частенько переходив на інший берег річки, з насолодою спостерігав за голими, заснулими деревами. З часом він почав робити замальовки у своєму блокноті. Йому здавалося, що рослини в зимовому лісі набували несподіваних форм, будили емоції, зачаровували, і цей стан душі майбутній художник переносив на аркуші паперу.
У шкільні роки хлопець захоплювався читанням. Вдома у Галаніних була багата й сучасна прекрасна бібліотека, тому фантастиці та пригодницькій літературі він віддавав перевагу перед шкільною програмою.
Любив Дністер, навчився плавати, долаючи відстань течією з острова і до порому. Юнак товаришував зі своїми ровесниками. Вони формували дворові футбольні команди та до темряви ганяли м’яча. Ще одній пристрасті приділяв чимало часу юний Володя:
«Десяток кордових моделей літаків були підвішені під стелею моєї спальні – чекали черги на запуск. На столі не було ні монітора, ні комп’ютера, їхнє місце займала лампова УКХ радіостанція, одна з останніх моїх радіоаматорських робіт перед призовом до армії».
Служити солдатові Володимиру Галаніну випало в прекрасному українському місті Львові. Оскільки до армії юнак закінчив Тираспольське медичне училище за фахом «фельдшер» (навіть встиг попрацювати в поліклініці), вивчав фармацевтику, то молодого бійця призначили начальником аптеки, де він чесно прослужив два роки. Був період, коли Володимир подумував про навчання в медичному інституті, та любов до творчості перемогла.
«Сьогодні я спостерігаю дитинство своїх онуків – Богдана та Дар’ї. Богдан, моя гордість, із перших років малював, нині йому 15, і він працює у векторній програмі, знаючи, що малюнок – це конструювання, і від правильно поставленого завдання складається успіх роботи. По закінченні 9 класу буде поступати до Бендерського вищого художнього коледжу ім. В. І. Постойкіна. Він талановитий юнак, я вірю, що з роками дасть фору і мені, і своєму батькові – художнику-дизайнеру.
Дівчинка, естет за вдачею, любить красиві рухи та все гарне. Був час, коли вона танцювала в групі «Хіп-хоп», а тепер захопилася плаванням. Це їй більше до душі. Хочу, щоб вони обоє розкрили свої таланти та були щасливими. Присвятити все життя улюбленій справі – це і є щастя».
РОЗДУМИ ПРО ПЛАНИ НА ДЕНЬ ЗАВТРАШНІЙ
Мені 75. Нещодавно десь прочитав: «Розумне обличчя виходить у людини не тому, що вона розумна, а лише від того, що вона багато думає». Вважаю, що це логічно, бо розум є наслідком.
Хороші стосунки з близькими… Виявляється, щось для цього робити – це ще не все. Тут собака глибше заритий. Як мало презентабельно виглядають ті, хто повчає інших людей моральності. З’ясування – теж брехня, тому я вчуся послуговуватися в житті простими формами, як у дизайні. Це мета.
Моє кредо – життя, кохання та свобода. Посмішка на обличчі та в очах – енергія, якою ми ділимося з оточуючими, близькими нам людьми.
Можливість заробляти гроші… Жити тим, що маєш, – ось у чому мистецтво. Берегти частку саме свого щастя – ще одна мета.
Хочу бачити свого онука тим, ким він призначений Богом від народження на цій землі. Побачити свого правнука – це щастя! Внучку однозначно бачу красивою принцесою під вінцем і обов’язково щасливою. Ну і старших дітей – мудрими, сповненими любові, здоровими. До цього волію дожити. Хіба ж не мета?
Якби я знав, скільки цих цілей залишилося… Це було б найгірше у житті. Є ще деякі, але їх залишу на потім… Хочу навчитися коротко викладати свої думки, бути корисним своїй спільноті та людям до кінця.
Так говорить про свою творчу діяльність Володимир Борисович, ділячись думками про цілі свого життя. Але і про минуле погодився поговорити.
ПРО ВИХІДЦІВ З «ІНШОГО СВІТУ»
Багато хто з нас, народжених в СРСР, можна так сказати, вихідці з «іншого світу». Пам’ятаю, як мені однокласниця в початковому класі на день Радянської Армії подарувала вишивку на шматочку білої тканини, потім у старшому віці ми дарували одне одному книжки, і неосвіченим, тим, хто не вмів думати, було їх не прочитати. Хочу зазначити, що дівчата мали хороший смак. Ми, хлопчаки, відразу включали міркування, що зовсім скоро 8 березня і треба здивувати тих, хто сподобався, у відповідь, і обов’язково оригінальним подарунком. Так і народжувалися в нашому житті художники, поети та інші умільці. Недаремно кажуть, що жінки є натхненниками, так воно й є. Тепер, у дорослому житті, з 23 лютого вітаємо синів, татусів, колег, і прагнемо незабутності та легкості. Важливо, не проґавити ці «приємні моменти».
ПРО ДИЗАЙН ЯК ПОКЛИКАННЯ
Володимир Борисович починав творчу діяльність дизайнера наприкінці 80-х років минулого століття. Автор цих рядків пам’ятає, як ще досить молодий художник орендував невеличку кімнатку в музеї Зелінського, щоб там мати можливість творити, будувати якісь нові плани, розробляти нові види дизайну. В нашому місті не було нічого подібного. Про дизайн толком ніхто не знав, такими мірками не думав і не прагнув до якихось нових форм, і Володимирові важко було знайти однодумців.
Однак, він зупинився на графічному дизайні – найпоширенішому виді професійної творчості, який охоплює практично всі сфери життя нашого суспільства – від розробки фірмових знаків, стилів до вирішення упаковок, етикеток, плакатів, заставок, рекламних роликів та створення інтернет-продуктів Web-дизайну. Це далеко не повний приблизний перелік графічного дизайну.
Володимир пригадує, що за радянських часів групи фахівців промислового дизайну успішно працювали в машинобудуванні (завод ім. Кірова), у меблевій індустрії, у текстильному виробництві («Тиротекс»). На бавовняному комбінаті пишалися роботами дизайнерів текстильного малюнка та новацій у галузі соціально-виробничого середовища підприємства. Висококваліфіковані спеціалісти підприємства «Одема» – дизайнери-модельєри – створювали для широкого кола споживачів унікальні зразки одягу індпошиття та на потік.
Час диктував необхідність створення мобільних груп дизайну, і в 1990 році працювала низка незалежних творчо-виробничих організацій, керованих членами спілки дизайнерів, зокрема «Design studio Galanin», рекламно-видавничий центр «Мако», «Студія Салко». Вони активно співпрацювали з підприємствами, міськими та республіканськими структурами та набули популярності своїми знаками та логотипами банків, підприємств меблевої та текстильної промисловості.
Володимир Галанін зізнається:
«У дизайні я люблю простір – «повітря», чисті лінії та лаконізм. На перше місце ставлю функцію і мету, якій служить дизайн, а прикраси відсуваю на задній план. Замовляють дизайн здебільшого ті партнери, які відчувають задоволення від його результатів. Можу додати, що замовники згодом стають друзями. Вони розуміють, що до проекту можна повернутися неодноразово, доповнити та доопрацювати його, продовжити. Це робить мене щасливим».
Художник-ювіляр вважає професію не стільки мистецтвом чи ремеслом, скільки тим, що приносить людям щастя. З багатьох переваг він цінує незалежність.
«Вона дає право розпоряджатися своїм часом і досягати результатів у проектних роботах», – говорить він.
Як не дивно, Володимир Борисович старається допомагати своїм конкурентам:
«Саме таке ставлення до тих, хто перебуває у творчому пошуку, вважаю частиною свого виховання. Я єдиний поміж своїх колег, хто має, окрім спеціальної освіти, ще й медичну та вищу економічну – маркетинг та менеджмент. Нині навіть пишаюся цим, вони були до речі».
ПРО УЧНІВ
«У мене було багато учнів. Вони тепер і в Москві, й у Кишиневі, хтось за кордон виїхав. Легко працювати з креативними, такими, які вміють думати. З ними цікаво, вони розвивають мислення, прагнуть до створення чогось незвичайного, нового. З такими й працювати легко, і настрій творити народжується», – признається ювіляр.
Нині президент Спілки дизайнерів Придністров’я працює над брендингом: створенням логотипу, концепції, платформи брендингу та низкою інших системних документів, щоб розповісти всьому світу про наш рідний край, де люди зберігають свою історію, шанують традиції предків, передають із покоління в покоління культуру багатонаціонального народу, нашої республіки. Це стало метою теперішньої діяльності художника.
«Дизайн служить покращенню якості життя людей, тому загальний девіз нашого союзу: «Позитив – у кожну оселю, радість і щастя – в серця всіх придністровців!», – завершує нашу розмову Володимир Галанін.
До щирих привітань з нагоди 75-го дня народження, які щедро «сипалися» протягом дня 22 квітня на адресу іменинника, долучається колектив редакції нашої газети.
Марія БIЛОЦЬКА.
Фото з архіву Галаніна.