Напередодні тієї дати, що назавжди пов’язана в народній пам’яті з початком довгої та найстрашнішої війни, завершився земний шлях останнього на Кам’янщині фронтовика. I коли перед світанком, що сповістив про настання 22 червня 2025-го, жителі району запалювали на меморіалах Слави свічки пам’яті, були серед них і такі, що золотими восковими сльозами оплакували Мирона Григоровича Саєвського.
З болем у серці дізнався про те, що обірвалося життя ветерана Великої Вітчизняної, Президент Вадим Красносельський.
«Не стало чоловіка, який з юності пізнав тягар воєнних років, пройшов через жахи фашистської окупації, – зазначив Глава держави у співчутті рідним М. Г. Саєвського. – Мирон Григорович боровся за визволення рідної землі та Європи від нацизму, проявляючи мужність і відвагу на полях битв – від Молдавії до Угорщини. Був важко поранений. Його бойова дорога є яскравим прикладом сили волі та любові до Вітчизни. Після Перемоги він повернувся в рідне село Слобода-Рашків, де працював на благо своєї Батьківщини, залишаючись для всіх, особливо для молоді, символом стійкості та гідності».
Доля відміряла Миронові Григоровичу майже 101 рік. Може, як компенсацію за всі ті випробування, що довелося йому пережити, або як нагороду за мужність і непохитний характер, які допомагали протистояти бідам і безкінечним проблемам.
Ми познайомилися років 10 тому. У теплий квітневий полудень влаштувалися під мереживною тінню винограду і розмову почали з того, що саме на цьому подвір’ї з’явився мій співбесідник на світ 29 серпня 1924 року. Від батьківської домівки залишилися лише спогади, але саме вони повели нас вузькою стежинкою спочатку в дитинство, сповнене звичайними для сільського хлопчика радощами та клопотами, потім – у шкільні роки.
Говорили, звичайно, про війну, що раптово почалася, про страшні роки окупації, про квітневий день 1944-го, коли Мирон із батьком і багатьма односельцями вирушили з рідного села у Кам’янський районний військкомат. Разом звільняли Молдавію (саме під час легендарної Яссько-Кишинівської операції М. Саєвському виповнилося 20 років), Румунію, Болгарію, Югославію. У запеклих боях на угорській землі спочатку Григорій Романович, а слідом за ним і син дістали важкі поранення. Саєвський-старший повернувся до рідного села з осколком біля серця, що все життя нагадував про війну; а молодший два роки провів у госпіталях, пережив ампутацію, безліч операцій, страшний біль. Признався: «До цих пір болить нога, якої немає».
Проте сталевий стрижень, який викували в Мироні Саєвському всі життєві знегоди, не давав йому схилитися під ударами долі. Молодий інвалід війни опанував професію бухгалтера і півстоліття присвятив цій копіткій праці. Не цурався й усіх тих повсякденних турбот, з яких і складається сільське життя. Про це краще всяких слів говорили натруджені руки ветерана війни та праці.
На довгій життєвій ниві Мирон Григорович знайшов кохання, створив сім’ю, пізнав радість батьківства та щастя бути дідом і прадідом. Він був оточений заслуженою шаною всіх, хто його знав.
Однак і гіркота втрат рідних та друзів розривала його серце. На тихому сільському кладовищі одна за одною з’являлися могили бойових побратимів, товаришів і колег по роботі в колгоспі та найдорожчих людей: батьків, дружини, одного з синів… Поряд із ними знайшов вічний спокій і Мирон Григорович. Хай рідна земля буде пухом її захисникові та вірному синові!
Тетяна ГРИЦЮК.
Фото автора.