Родина Єфремових – одна з небагатьох у Придністров’ї, де всі чоловіки носять військову форму одягу. «Свою кар’єру я почав зі вступу в Кишинівське Суворовське училище, – розповідає заступник командира частини по тилу майор Ігор Єфремов. – Для мене за приклад був мій дід, який пройшов усю Велику Вітчизняну війну. Він часто брав мене з собою на службу. З раннього дитинства я перейнявся духом армії й твердо знав, що хочу стати офіцером».
У ті роки така мрія була майже у кожного хлопчиська, тому вступити в Суворовське училище було непросто. «Відбиралися тільки підготовлені хлопці. Я був одним із них, оскільки вже з 3 класу почав займатися спортом, – продовжує Ігор Вікторович. – У моєму уявленні офіцер повинен бути грамотним, освіченим, вихованим, добре розвиненим фізично».
Мрія І. В. Єфремова здійснилася: після Суворовського він вступив у Ленінградське військове училище. «У плані військової підготовки я був на голову вищий за своїх однокурсників, які закінчили загальноосвітні школи», – з посмішкою згадує він.
По закінченні військового училища почалася армійська служба. Вже у званні старшого лейтенанта Ігор Вікторович познайомився зі своєю майбутньою дружиною Наталією. «Мріяла вийти заміж за військового, – згадує вона. – Ігор був уважним до мене, дуже красиво залицявся. Дарував мої улюблені польові квіти. Так ми й одружилися».
У сім’ї Єфремових виросли двоє синів, і обидва пішли по стопах батька. Старший син Євген закінчив Республіканську кадетську школу-інтернат (РКШІ). Навчання там велося за програмами Міністерства оборони ПМР. Сьогодні він служить у Збройних силах ПМР у званні старшого лейтенанта. «Коли Євген навчався в 7 класі, я запропонував йому вступити в РКШІ, – розповідає Ігор Вікторович. – Моя дружина була проти. Боялася, що у нього не вийде. Але я наполягав, і сьогодні дуже радий, що син послухав мене. І хоча спочатку йому було важко звикнути до армійського порядку і життя без нас, батьків, він усе-таки впорався з труднощами й успішно закінчив кадетську школу, потім військовий інститут і нині служить у підрозділі ППО. Євген не бачить себе в іншій професії. Пишаюся тим, що він пішов по моїх стопах, – каже майор Єфремов. – Тепер і молодший син – вихованець Суворовського училища».
«Коли молодший син Микита прийняв рішення вступити до Суворовського училища, я підтримала його вибір, – продовжує розмову Наталія. – На час вступу він уже перейшов у 8-й, а хлопців набирали в 7-й клас. Він так хотів учитися, що погодився двічі закінчити 7-й клас! Перед його очима приклад не тільки батька, але і старшого брата. Відчуває він і мою підтримку. Сьогодні Микита – дев’ятикласник, і я пишаюся тим, що він суворовець».
«З самого дитинства, років у 6 – 7, я зацікавився професією офіцера, – розповідає Микита. – Часто бачив тата у військовій формі, запитував, що він робить на службі. До 12 років мені захотілося стати, як тато, військовим. Я почав прислухатися, як він розмовляє з людьми, намагався поводитися так само, як він. Я дуже радів, коли тато брав мене на службу. У той час Женя навчався в РКШІ. Я бачив, як він на очах змінюється, дорослішає. Мені все більше подобався мій старший брат. Хотілося стати таким же сильним і дорослим. Ось тоді я й вирішив, що обов’язково вступлю в суворовське училище, буду військовим. У школі я був трієчником. З фізичною підготовкою теж був завал: я був товстим хлопчиком. Але склав вступні іспити й мене зачислили. Усе змінилося вже в кадетській школі: почав учитися без трійок. Нині у мене золотий значок ГТО. Продовжую займатися спортом. На сьогодні я – дворазовий чемпіон Молдови з боксу. Є у мене друг Олександр Шувакін. З ним ми вступили в кадетську школу і досі дружимо: разом ми і в класі, і на спортивному майданчику, і у звільненні. Наші батьки познайомилися і, завдяки нам, подружилися».
Микиту Єфремова називають правою рукою командира навчального взводу суворовців. «Уся відповідальність за дії моїх товаришів лежить на мені, я за все відповідаю. Вчуся бути командиром, а командир своєю поведінкою, вчинками завжди показує, як треба. Він керує підрозділом своїм прикладом. Нелегко іноді буває. Але раз взявся, потрібно йти до кінця».
«Я пишаюся, що мої сини продовжили військову династію мого діда Георгія Миколайовича Шулікіна. Він пройшов усю Велику Вітчизняну війну від Ростова-на-Дону до Відня, столиці Австрії, і продовжив військову службу в мирний час, – завершує нашу розмову майор Ігор Єфремов. – Євген і Микита обрали нелегку армійську дорогу і не сумніваються в обраному життєвому шляху. Я радий, що всі ми – захисники нашої Батьківщини».
Віталій ЗАБОЛОТНИЙ.