У нашої газети є постійне коло читачів, і до нього, безсумнівно, входить жителька селища Маяк Григоріопольського району Лідія Григорівна Салтикова. На запитання, як давно вона передплачує газету «Гомін», відповіла не роздумуючи: «Та, мабуть, усе життя» (пізніше ми з нею з’ясували, що майже з першого номера газети, тобто з 1992 року).
«Коли я жила в Україні, то постійно передплачувала два видання: «Сільські вісті» й «Порадницю». Мені настільки подобалися ці газети, що навіть коли ми з сім’єю в 1977 році переїхали жити до Молдавії, я подовжила на них передплату. Згодом додому стала їздити рідше, а за українськими новинами нудьгувала. І саме тоді я дізналася, що у нас у Придністров’ї почала виходити українською мовою газета «Гомін». Тож негайно передплатила її й передплачую до сьогодні. Ось так 25 років ми разом. По-перше, це чудова можливість почитати рідною мовою, по-друге, газета приваблює тим, що на її шпальтах можна знайти матеріал різної тематики, тут є все: політика і культура, спорт і цікаві поради, прогноз погоди, гумор та гороскопи. А взагалі я дуже люблю співати, то й хочеться побажати, щоб на сторінках газети друкували більше українських пісень та фольклору», – поділилася Лідія Григорівна.
«І, ви не повірите, саме через газету «Гомін» у 2008 році я знайшла свою давню подругу, Тамару. Ми з нею з дитинства дружили, жили по сусідству, разом ходили до школи. Вступати поїхали до різних навчальних закладів. Ось тоді наші життєві шляхи й розійшлися. Роки минали, а ми одна про одну нічого не знали. І ось одного разу, гортаючи газету, я натрапила на рубрику «Розшукуємо». Ну, думаю, знайду чи не знайду, а хоча б спробую. Зателефонувала головному редакторові – і, спасибі, вони мені допомогли знайти координати Тамари. Виявилося, що вона живе в місті Рибниці. А ми саме тоді з нашим ансамблем «Вербиченька» збирались їхати до Рибниці на фестиваль козацької пісні. Там, у фойє Палацу культури, ми й зустрілися. Скільки було радості! Ми й плакали, й сміялися, бо не бачилися 35 років. Згадували село, рідню, усіх знайомих, розглядали фотографії. Потім вона зі своєю родиною приїхала до нас у гості. За цю зустріч я безмірно вдячна працівникам редакції газети «Гомін», – розчулено розповідає Лідія Григорівна.
Роботяща, невгамовна тітка Ліда, розмовляючи з нами, одночасно шиє, латає, розкроює і вже подумки планує роботу на завтра. Вона – справжня сільська господиня: ні хвилини не сидить на місці. Дім, робота, городи, підсобне господарство – усе в неї до ладу, скрізь чистота.
Ще молодими вони з чоловіком, Віктором Петровичем, приїхали з українського села Козацьке Балтського району Одеської області до селища Маяк. Лідія Салтикова за професією – швачка, тож на роботу влаштувалась одразу. Спочатку працювала в ательє кравчинею, потім – у Будинку культури завгоспом і одночасно шила сценічні костюми для учасників художньої самодіяльності. Фантазувала, розкроювала, перешивала, для дорослих і дітей вела гуртки краяння та шиття «Умілі ручки». А повчитись у Лідії Салтикової, дійсно, є чого. Професійний майстер своєї справи – саме так про неї відгукуються мешканці селища Маяк.
З Будинку культури у Лідії Григорівни розпочалася ще одна творча діяльність. Понад 20 років вона є учасницею художньої самодіяльності. Бо що ж це за українка без задушевної народної пісні? «Талант до співу в мене, мабуть, і від батька, і від матері, бо батько в селі грав у духовому оркестрі на різних музичних інструментах, а у матері був дуже гарний мелодійний голос. Отак я і виросла на українських піснях», – розповідає Лідія Григорівна.
Пишається моя співрозмовниця тим, що їхню творчу сімейну династію продовжують дочка Тетяна та онучка Віталіна, має неабиякі здібності до музики й зять Олег. Творчі, веселі, гостинні, вони мають багато друзів, збираються разом на родинні свята, а для матері це, безумовно, хвилини щастя. І газета «Гомін» – справжній член їхньої великої дружної родини.
Світлана КОНДРОВА.