Василь Стриженко був старшим із чотирьох братів і з малих літ допомагав батькам. Ще до світанку він міг поратися по господарству, скопати чималий шмат городу, вигнати гусей на ставок, накосити трави кроликам, а корову відвести на пасовище, поки роса ще холодила ноги.
Батько його працював механіком на машиннотракторній станції. Вранці, коли ще не згасли зорі, він виходив за ворота, а повертався, коли вечір уже вкривав село сизим серпанком. Трактори – примхлива техніка, без догляду не залишиш. Заробляв він непогано, і це дозволяло Галині, його дружині, цілком присвятити себе дому, дітям та великому господарству.
Сусідки, проходячи біля їхніх воріт, зітхали від заздрощів:
– Ото жінка влаштувалася! Сидить собі вдома, ні на завод, ні на фабрику не ходить…
– І город у неї, і сад, і чоловік з роботою. Нам би так! – підтакувала інша, поправляючи хустку.
Галина, чуючи ці балачки, лише посміхалася. «Сидить» вона хіба у снах, бо зранку до вечора робота: сніданок, обід, вечеря, прання, прибирання, уроки з меншими. А ще город, садок, квітник, худоба.
Василь, тільки-но отримав атестат, подався до ПТУ, на механіка. Як батько. Швидко здобув диплом, а тато вже й робоче місце підготував. Разом вони тягнули сімейний віз, і в хаті нічого не бракувало. У сім’ї всі одягалися модно, добротно, і харчувалися добре. Відпочивали на морі – нехай і по черзі, бо господарство саме себе не догляне.
Невдовзі Василь купив мотоцикл. Коли він, засмаглий, у темних окулярах, пролітав вулицею, дівчата проводжали його довгими поглядами. Він усміхався краєм вуст, ніби знав якусь свою таємницю.
Після строкової служби юнак ще більше змужнів – плечі стали ширші, погляд серйозніший. І саме тоді в селі з’явилася вона. Приїжджа, медсестра з селищної амбулаторії. Білявка з високою зачіскою, з нігтями, наманікюреними до блиску. Коли приходила в гості, сідала у плетене крісло під яблунею, закинувши ногу на ногу, і, здавалося, вся яблуня нахилялася до неї. А вже як Василь метушився коло дівчини, наче бджола біля меду.
– Синку, – якось обережно мовила Галина, – ти ж дивись… щось вона мені не дуже…
– Мамо, я вже дорослий, – відповів незадоволено. – Знаю, що роблю.
Весілля справили гучне. Молодим виділили дві великі кімнати з верандою та окремим виходом. Білявка, щоправда, до роботи не поспішала:
– Манікюр – річ дорога, – кидала вона жартома, коли хтось натякав на хатні й господарські справи.
Весною трапилася біда. На МТС сталася аварія, і батько Василя дістав рани, несумісні з життям. Звістка промчала через село, як холодний вітер. Мати злягла, ноги її не тримали. А господарство чекало: худоба не вміє жаліти.
– Тримайся, Василю, – шепотів менший брат, допомагаючи зносити сіно до хліва.
Він тримався. Хоч і важко було, бо дружина й далі берегла свої нігті – навіть віника ніколи до рук не брала.
Невдовзі в них народився син – маленьке, міцне диво з очима, схожими на батькові. Василь світився від радості. Красуня ж любила довше поспати або розтягнутися на ліжку-гойдалці в саду.
І тоді ті самі сусідки, що колись заздрили Галині, почали зітхати зовсім по-іншому:
– От біда, біда та й годі!
– І як вона все те витягує?
Якось літнього дня, коли спека гнала з подвір’я в тінь, Василь із самого ранку копав землю під якусь городину. Лопата важко входила в сухий, спечений сонцем ґрунт.
– Василю, перепочинь, – гукнула мати з ґанку. – Піди в озері скупайся, хоч трохи прохолонеш.
– Та зараз, мамо, тільки рядок докопаю, – відповів він.
Вода виблискувала, вабила до себе. З розгону чоловік стрибнув з берега – і в ту ж мить світ ніби перевернувся. Глухий удар, спалах болю – і темрява.
Хлопці, що ловили карасів на іншому березі, витягли Василя блідо-білого, з неприродно вивернутою шиєю. Лікарі зробили диво – врятували. Але ноги його більше не слухалися.
Дружина дивилася на нього, ніби на чужого, і говорила, навіть не приховуючи зневаги, скрививши яскраво напомаджені губи:
– Я не для того заміж виходила, щоб біля…
каліки сидіти. Я молода, гарна. Мені ще своє треба жити…
Якось дуже швиденько зібрала свої речі та хутко зникла в чужому місті. Ще й дитину покинула без тіні сумніву.
Василь залишився із хворою матір’ю, яка тепер мусила і господарство тягти, і з молодшими хлопчиками справлятися, і лежачого сина доглядати. Непроста це справа, коли в хаті покалічений чоловік, якому необхідна постійна допомога.
Минали місяці. Василь звик до нового життя. Навчився керувати інвалідним візком, самостійно варити чай, допомагати синові з уроками. Мати і з хворими ногами продовжувала невтомно працювати, а молодші сини вже ставали опорою матусі.
Якось до села приїхала молода вчителька малювання – Марія. Дівчина шукала тимчасове житло, і Галина запросила її до себе. Марія швидко стала частиною родини: малювала з хлопчиком, вечорами розмовляла з Василем.
Під час зимових канікул вона навчила його працювати з комп’ютером. Невдовзі він ремонтував дітям телефони й друкував документи для сусідів. Маленька справа почала приносити заробітки.
Весною, коли яблуні вкрилися цвітом, у дворі Стриженків знову було чути сміх від душі. Син Василя бігав між грядками, мати сиділа на лавці, молодші брати виконували домашню роботу, а Марія зображувала їхню сім’ю. І така сімейна ідилія вимальовувалася на аркуші паперу, що серце завмирало.
Василь дивився на своїх рідних і думав:
«Нехай я і втратив ноги, та знайшов щось більше – людей, які залишаються поряд, коли інші відвертаються».
І він вперше після болючих розчарувань подумав, радісно посміхаючись: а й справді, навіть після найтемнішої ночі завжди сходить сонце.
Марія БІЛОЦЬКА.