Сцена – мій кумир,
театр – священний храм для мене…
І. Карпенко-Карий
Від дня народження одного з основоположників нового українського театру Івана Карповича Тобілевича 29 вересня виповнюється 180 років. Як драматург, актор, режисер, театральний діяч він творив під псевдонімом Іван Карпенко-Карий. Це ім’я стоїть поряд з іменами найбільш відомих діячів українського театру – Марії Заньковецької, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського.
Театр Івана Карпенка-Карого – справжній реалістичний театр, який високо ніс і розвивав кращі традиції української сцени. Свій артистичний талант Іван Тобілевич виявив у таких ролях, як Назар Стодоля, Терентій Пузир, Омелько, Мартин Боруля, Хома та багатьох інших.
Іван Франко, високо цінуючи драматурга, називав його «батьком новочасного українського театру». Неперевершена мова, складні образи, життєві сюжети, ніби списані з минулого чи не кожної української родини. Кожен твір наповнений духом народу, його звичаями, піснями, відважними героями.
Коли читаєш п’єси І. Карпенка-Карого, в уяві яскраво постають постаті та події, що їх супроводжують. Такі твори та їх постановки в театрах будуть популярними ще не одне десятиліття.
Життєвий і творчий шлях
Народився Іван Карпович Тобілевич 29 вересня 1845 р. у селі Арсенівка поблизу Єлисаветграда. Батько його походив зі старовинного зубожілого дворянського роду й працював прикажчиком поміщицького маєтку, а мати була простою селянкою. Освіту, до якої так тягнувся хлопець, через матеріальну скруту довелося обмежити чотирикласним училищем і з чотирнадцяти років заробляти на прожиття. Майже два десятиліття забрала в І. Тобілевича служба в різних канцеляріях – від писарчука до секретаря міського поліцейського управління.
Перебуваючи в Єлисаветграді (1865–1884), Іван Карпович знайомиться з творами Руссо, Дідро, Вольтера, Герцена, з економічними трактатами Бокля, Мілля, разом зі своїм другом Марком Кропивницьким читає західноєвропейських письменників, філософів, соціологів. Переведений дещо більше ніж на рік до Херсона, він познайомився з колишнім учасником Кирило-Мефодіївського товариства Дмитром Пильчиковим, під впливом якого прочитав «багато корисних книжок з історії народів, з класичної літератури, серед якої Шекспір і Островський були на першому місці».
У Бобринці на Єлисаветградщині у 1863 р. утворився драматичний гурток, одним із найактивніших учасників якого був І. Тобілевич. Він грав різні ролі у п’єсах Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Кухаренка, Гоголя, Островського. У цьому гуртку Іван Карпович був і керівником, і режисером, і актором, беручи участь у створенні вистав за п’єсами Гоголя, Грибоєдова, Мольєра, Шиллера.
Демократичні переконання Тобілевича закономірно привели його до участі в організації таємного гуртка, на засіданнях якого вивчали праці Ф. Лассаля, Д. Мілля, К. Маркса та Ф. Енгельса. З метою популяризації революційно-демократичної та народницької літератури в гуртку планувалося перекласти українською мовою низку творів російської белетристики: Г. Успенського, Ф. Решетникова, Ф. Нефедова, М. Наумова, О. Левітова та інших, підготувати загальний нарис політичної економії за М. Чернишевським. У цій роботі найактивнішу участь брав Тобілевич. За участь у діяльності гуртка та «допомогу політичним злочинцям» восени 1883-го він був визнаний політично неблагонадійним, звільнений зі служби, а в наступному травні висланий на 3 роки до Новочеркаська під гласний нагляд поліції.
До першого етапу його літературної творчості належить оповідання «Новобранець» (написане 1881 р., опубліковане 1889 р. під псевдонімом Гнат Карий). У ньому йдеться про тяжку долю селянської родини, яка з величезними зусиллями вибивається зі злиднів і, здається, могла б уже зрештою досягти якогось добробуту, коли б не втручання державної машини.
У 1886 р. виходить комедія «Мартин Боруля», було видано також перший «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого, до якого увійшли драми «Бондарівна» і «Хто винен?» та комедія «Розумний і дурень», а 1887 р. опубліковано «Наймичку».
Дві останні гіркі комедії – «Суєта» (1903) і «Житейське море» (1904; визначена автором як «протяг», тобто продовження, «Суєти») – драматург назвав «сценами», наче визнаючи приналежність їх до європейської нової драми. Наприклад, у «Суєті» відсутній головний герой, і п’єса являє собою низку сцен, що характеризують спосіб життя й мислення заможного селянина та його дорослих дітей, які представляють різні соціальні прошарки суспільства (хлібороб, учитель, дрібні службовці).
Навесні 1887 р. І. Карпенкові-Карому було дозволено повернутися на Україну, але ще до кінця 1888 р. він перебував на хуторі Надія під гласним наглядом поліції. Діставши громадянські права, Карпенко-Карий приєднався до нової театральної трупи, створеної його братом Панасом Саксаганським, у якій до кінця життя працював активно й напружено як артист, режисер і драматург.
Усе написане Карпенком-Карим протягом 1890-х років на сучасну тематику було прагненням дати народові «пьесы серьезные, моральные, нравоисправительные, исторические». З повчальною метою створені у 1892-му побутова комедія «Судженої конем не об’їдеш» і соціально-побутова драма «Батькова казка». Певним дидактизмом позначена драма «Понад Дніпром» (1897).
На матеріалі історичного минулого, осмислення якого, за переконанням І. Карпенка-Карого, повинно збагатити українську драматургію, написані п’єси «Бондарівна» (1884), «Паливода XVIII століття» (1893); підготовчим етапом було створення у 1884 р. п’єси «З Івана пан, а з пана Іван»), «Чумаки» (1897), «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1896), «Гандзя» (1902). Трагедії «Сава Чалий», створеній у 1899 р. на основі народної історичної пісні, притаманні глибокий психологізм, точна й переконлива вмотивованість дій та вчинків героїв.
І. Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби 15 вересня 1907 р. у Берліні, куди їздив на лікування. Поховано його на хуторі Надія. Нині «Хутір Надія» – державний заповідник-музей І. К. Карпенка-Карого. Як і музейно-природний заповідник «Тобілевичі», він є філією Кропивницького обласного краєзнавчого музею.
«Сто тисяч»
У комедії «Сто тисяч» I. Карпенко-Карий висміює хазяїв, для яких багатство стало метою всього життя, а не засобом для нормального людського існування. Такі люди ладні продати все на світі, навіть щастя власних дітей, аби тільки збільшувати маєтки.
Ганяючись за прибутками, Герасим Калитка стає жертвою шахраїв, які з огляду на його жадобу одержують із цього великий зиск, нагрівають руки.
Тема: зображення життя селянства в пореформені часи, суспільні явища, що мали місце у 80–90 роках XIX століття.
Iдея: викриття й засудження в образі Герасима Калитки хижацтва, жорстокості, ненаситної жадоби до наживи, духовної обмеженості, а також згубного впливу грошей на вихідців із народу (Бонавентура, Савка).
Основна думка: автор бичує всіх сатирою і «сміхом крізь сльози» висміює пороки, змушує людей, мимо їхньої волі, соромитися своїх лихих учинків.
Композиція: драматичний твір складається з чотирьох частин, кожна з яких поділена на яви.
Сюжет: головний герой п’єси Герасим Никодимович Калитка, сільський багатій. На початку п’єси він зустрічається з невідомим євреєм, який пропонує йому махінацію – купити 100 тисяч фальшивих рублів, заплативши за них тільки п’ять тисяч. Він залишає Калитці зразки фальшивих грошей, які начебто неможливо відрізнити від справжніх, для перевірки якості підробки. Калитка сам боїться піти в банк із фальшивими асигнаціями та вмовляє зробити це свого кума. Тим часом інший єврей, фактор Гершко Маюфес, пропонує Герасиму надійнішу справу – позичити п’ять тисяч рублів поміщику під заставу його земель. Поміщик не зможе повернути гроші, й земля опиниться в руках Калитки.
Кумова поїздка до міста вдалася. «Фальшиві» гроші прийняли. Тоді Герасим, отримавши мішок «грошей», зважується на махінацію в повному обсязі. Втім «гроші» виявилися звичайним папером, і тільки зверху в мішку було кілька пачок зі справжніми купюрами. Втративши п’ять тисяч (насправді, в останню мить він дає три тисячі замість п’яти) Калитка робить спробу повіситися, але його врятував копач Бонавентура. Прийшовши до тями, обдурений «махінатор» промовляє: «Пропала земля Смоквинова! Нащо ви мене зняли з вірьовки? Краще смерть, ніж така потеря». На цьому п’єса завершується.
Окрім основної лінії, твір містить також і побічні, мета яких краще розкрити характер головного героя. Одна з них – кохання сина Калитки Романа з наймичкою Мотрею, одруженню яких перешкоджає батько. Він мріє поріднитися з мільйонером Терентієм Пузирем. Однак, коли Роман відвідав Пузиря, там із ним обійшлися як із челяддю, що вкрай обурило батька. Коли кум повернувся з міста з радісними звістками, Калитка, бажаючи потай відсвяткувати подію, погоджується на заручини Романа та Мотрі, аби не виникло підозр щодо справжньої причини свята.
«Хазяїн» Iсторія написання п’єси.
«Хазяїн» – художнє продовження «Ста тисяч», комедії, що була створена в 1889 році. Там бере початок образ Пузиря, споріднений по духу з Герасимом Калиткою.
Цей твір драматург написав навесні 1900 року. Однак це вже був заключний етап роботи над п’єсою, йому передувала копітка підготовка. Характеризуючи процес творчої роботи батька, його син Назар розповідає: «Спочатку Іван Карпович, як він звичайно казав, «виношував» п’єсу. Під цими словами треба розуміти розробку плану, потрібних матеріалів, ідеї твору тощо. Запис тексту робився тоді, коли твір був цілком виношений. Деякі п’єси батько готував дуже довго».
Так було і з «Хазяїном». Є підстави вважати, що образ Пузиря – головного персонажа комедії, а також кількох другорядних дійових осіб (фактора Маюфеса, лихваря та спекулянта Хаскеля, багатіїв Калитки та Чобота тощо) драматург «виношував» понад десять років. У комедії «Сто тисяч» не один раз повторюється згадка про багатющого Пузиря. У четвертій дії Герасим Калитка, «купивши» сто тисяч фальшивих грошей (а насправді – мішок чистого паперу), переконує сам себе: «Отепер Пузир нехай скаже: голяк масті, чирва світить! Ще поміряємося –
хто голяк. Він думає, що дуже розумний. Ні, братіку, – потягайся ще зо мною. Хе-хе-хе! Я не то що, я жида сьогодня обманив…»
Безпосередньо над «Хазяїном» I. Карпенко-Карий працював на хуторі Надія в березні-квітні 1900 року. У листі до сина Назара від 26 березня драматург повідомляв: «Я пишу нову комедію «Хазяїн», але діло туго йде, часто голова болить. Одначе перший акт готовий, і я ним наче задовольняюся. Хоч то раз у раз так зі мною буває: поки пишу, задовольняюсь, а напишу – недоволен».
Через три тижні робота над комедією була завершена. «Уже кінчаю нову комедію «Хазяїн», – писав автор тому ж адресатові в листі від 14 квітня.
Ключ до розуміння цього твору нам дав сам автор: «Хазяїн» – зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання!»
Тема: показ пристрасті до збагачення.
Основна ідея: моральне виродження стяжателя, для якого зиск, вигода – понад усе, і який не зупиняється перед жодними аферами, тільки б примножити свої статки.
Сюжет побудований на основі конфліктів, зумовлених законами життя. Багатий землевласник прагне досягти максимальних прибутків шляхом експлуатації робітників, розорення бідняцьких господарств. Заради наживи він зважується навіть на шахрайство. Мільйонер Пузир домовляється з Маюфесом про участь у шахрайстві, дає вказівки своїм управителям посилити експлуатацію строкових працівників, позбавити їх землі. Ці плани Пузиря і є зав’язкою комедії.
Під час здійснення хижацьких планів виникають різні ускладнення, конфлікти. Стався бунт робітників і селян, розкрито шахрайство, Пузир тяжко захворів. Загострення цих конфліктів становить кульмінацію комедії.
Фінал п’єси водночас гротескний і трагічний – «пузир» лопнув – Терентій Пузир помирає від розриву нирки. Це розв’язка.
Оксана IВАСIВА, вчитель української мови та літератури Кам’янської СШ № 2.