Якби я був портретистом і захотів відтворити найхарактерніший для серцевинних земель нашої держави образ українця, то намалював би Миколу Петренка. І він був би на портреті, як живий: з високим чолом розумаки, з-під густих кущуватих брів іскрилися б проникливі допитливі очі, під обвислими козацькими вусами ховалася б незмінна привітна усмішка – до людей, до сонця і взагалі до всього сущого на цьому світі.
Чом не ростуть вареники?
Жартували якось діти,
Що в минулім році
Посіяли вареники
На сільській толоці.
Уже весна, вже травиця
На толоці сходить –
А між ними наш Василько
З виделкою ходить!
Жаб’яча глибина
Там, де річка глибока –
Куцій жабі до ока,
Ромчик плавати вчився,
Став кричати-благати:
«Гей, біжіть рятувати!»
Тут вода розкрутилась –
Навіть жаба втопилась:
Видно тільки два ока!
Дуже річка глибока!
Дідусів сон
Вночі розплакався дідусь:
«Я спати в темряві боюсь!
Мені приснилося якраз,
Що я найменший серед вас,
Що маю тільки вісім літ…
Скоріше світло засвітіть!»
* * *
Став наш кіт великим паном,
Походжає під парканом,
Походжає, муркотить:
«Чи ж мені мишей ловить?
Я за справжнє діло взявся,
У їдальні влаштувався:
Маю там важливі справи –
Куштувати всякі страви».
Полювання
(вірш-небилиця)
От зібрався сірий заєць
У гай по кислиці.
Тільки вибіг на горбочок –
Аж ідуть мисливці.
Заєць вуха як прищулив
Та й шасть попід гаєм.
– Зачекай! – кричать мисливці.
Ми тебе спіймаєм!..
Запрягали сім пар волів
Зайця здоганяти.
Спорядились, виїхали –
Його й не видати…
Доганяли, заморились,
Обідати сіли,
Та так ото засиділись –
Сім пар волів з’їли!..
Баєчка з потрійним кінцем
Ця баєчка – про коропця.
В ній дуже близько до кінця,
Бо той зухвалий коропець
Стрів черв’ячка з гачком…
Кінець.
Та – не скінчилась байка ця:
Метнувсь щупак до коропця.
– Куди ти?! – крикнув молодець
І в коропця вчепивсь…
Кінець.
Кінець для щуки й коропця.
А байці що – нема кінця?
Та ні – вже й баєчці кінець,
Бо ми йдемо на холодець!
Про Марічку невеличку
Славна дівчинка Марічка
В тата з мамою жила.
Сині очка, круглі щічки –
Ось яка вона була!
Мама кличе раз Марічку:
«Маю я піти на річку,
Ти ж дивися, чемна будь,
В хаті ти одна побудь».
Ті слова Марічка слуха:
Що ж, одна – так і одна.
А була вона ласуха,
Полюбляла мед вона.
Тільки ж – високо поличка,
Не дістати глек ніяк, –
Бо ж Марічка невеличка.
«Може, – думає, – отак?..»
От залізла, от добралась,
Ще хвилиночку, ще мить!
Та… поличка увірвалась,
І Марічка вниз летить.
А за нею із полички
Яйця, миска, глек – бабах!
«Ой-ой-ой!» – кричить Марічка,
Аж саму проймає жах.
Все болить, що просто горе,
На руці, на щічці кров.
Добре ще, що на ту пору
Татко з поля надійшов.
Глядь на зірвану поличку –
Й зрозумів причину сліз.
Він на руки взяв Марічку
І на ліжечко поніс.
За годину строгий лікар
Над Марічкою стояв.
Прописав чудових ліків,
Ручку їй перев’язав.
А коли дізнались діти
Про пригоду ту сумну –
Принесли букети квітів,
Не залишили одну.
І за те для діток ненька
В миску меду налила.
І Марічка здоровенька,
Наче квітка, розцвіла.
Сині очка, круглі щічки,
В косах стрічечка ясна.
«Будеш чемною, Марічка?»
«Буду!» – каже нам вона.
Юрій КОВАЛЬ, письменник.
Фото pexels.com