На стіні будинку багато років поспіль висіла маленька шпаківня. Навесні туди прилітала пара чорно-рябеньких птахів – худенькі, втомлені після перельоту з півдня.
Спочатку шпак прибирав у домівці: виносив сміття, лагодив усе, а потім, сидячи на жердинці, співав так гарно, що до нього обов’язково приєднувалася подружка. Вона нічого не мала проти спільного проживання.
Згодом птаха сідала висиджувати яєчка, а її турботливий партнер цілими днями літав і шукав їжу. Коли з’являлися пташенята, шпаки-батьки працювали не покладаючи крил – приносили все нові й нові порції їжі у широко роззявлені дзьобики малюків.
Птахи жили дружно: співали, виховували дітей, вчили їх літати й шукати корм. За літо дорослі ставали сильнішими, набирали ваги, їхнє пір’я блищало на сонці. Малята ставали «на крило». Видно було – життя у шпаківні їм подобалося.
Так тривало багато років…
Та одного разу поруч у саду з’явилася сорока. Вона кричала так голосно, що навколишнє птаство лякалося її голосу і ховалося, хто куди. Зухвала злодійка слідкувала за шпаченятами. Коли ж ті залишалися самі, сорока чекала слушної миті, підлітала до шпаківні й хапала пташеня своїм дзьобом. Батьки ніяк не могли зарадити біді: того літа всі малюки зникли… і шпаки більше не повернулися до сімейного гнізда.
Шпаківня стояла порожня, поки її не помітили горобчики. Їх прилетіло стільки, наче ціла армія! Вони гомоніли, сварилися, намагалися вирішити, хто житиме в будиночку. Зрештою, місце дісталося кільком найсильнішим.
Але раптом сюди ж завітали синички. Вони побачили, що горобці поводяться нахабно, і вирішили боротися за шпаківню. Тим більше, що місце було їм добре знайоме: взимку, коли не було ніякої їжі, поряд зі шпаківнею хтось вивішував на мотузку шматочки свіжого сала. Синички знали, що не загинуть від голоду та холоду. Тому й шпаківню вважали майже своєю, хоча не претендували на постійне житло. Ну, хіба що взимку залітали трішечки погрітися…
Синички – дружні та сміливі, навіть якщо здаються маленькими й милими. Почалася справжня пташина війна! Пір’я летіло, наче сніг. Ця битва тривала кілька днів, і нарешті синички виграли.
Після бою все затихло, галасливі бійці розлетілися, і шпаківня дісталася тихій парі синичок. Вони не співали зранку, як шпаки. Просто швидко вилітали з дому і поверталися лише ввечері – мабуть, мали багато справ.
Часом ставало сумно… хотілося, щоб знову повернулися шпаки. Бо з ними приходила весна: тепла, пахуча, радісна.
Та життя є життя. Навіть птахи сперечаються, борються за домівку і прагнуть мати своє, хоч маленьке, та безпечне, місце на Землі.
Христина ЖУРАВЕЛЬ.