РІДНИЙ КРАЙ У ТВОРЧОСТІ ПРИДНІСТРОВСЬКИХ ПОЕТІВ
Любов до Батьківщини – одна з найбільш емоційно сильних тем української поезії. Вона проявляється як у громадянській ліриці, так і в інтимних творах, де особисті переживання переплітаються з долею рідного краю. У творчості Віталія Сайнчина та Володимира Пояти ця тема набуває особливої глибини, адже обидва поети звертаються до образів дитинства, рідної хати, села, що стають символами пам’яті й духовного коріння.
«Рибницький кобзар» – так шанобливо називали Віталія Дмитровича Сайнчина, одного з найвідоміших і талановитих придністровських письменників. Свої вірші він писав українською та російською мовами. Народився в селі Тимково на Одещині 5 грудня 1943 року в сім’ї колгоспників – Ганни Терентіївни та Дмитра Савовича. Навчався Віталій у Тимківській середній школі, потім вступив до технікуму механізації міста Котовська. Як усі юнаки, служив у лавах Радянської Армії.
Один рік поет прожив у місті Великі Луки, де відкрилося його артистичне обдарування. У місцевому драмтеатрі він брав участь у спектаклях, де неодноразово виконував серйозні ролі.
Мати з дитинства прищеплювала майбутньому письменникові любов до художнього слова: читала твори Шевченка, які на той час вважалися народними. Тому й зрозуміло, що любов до віршів пробудилася у хлопчика рано. Найулюбленішим його заняттям у дитинстві було читання книг у бібліотеці. Свій перший вірш про красу природи Віталій написав ще у 5 класі. Поезія була навіть надрукована у місцевій газеті «Колгоспник Кодимщини».
У творчості Віталія Дмитровича є вірші на пейзажну, любовну, філософську та громадянську тематику, писав автор серйозні та гумористичні твори. У 2004 році письменник став лауреатом республіканського конкурсу «Поэт ликующего мая», у 2005-му – дипломантом республіканського конкурсу «Родное Приднестровье». Його твори надруковані в багатьох придністровських виданнях: «Антология современной литературы Приднестровья», в альманахах «Литературное Приднестровье», «Литературная Рыбница», «Открытые кавычки», в республіканських газетах «Гомін», «Приднестровье», районній газеті «Новости».
Вийшли друком три збірки: одна російською мовою («Стихи») та дві українською («На бистрині життя» й «Українська хата»). У зв’язку з тим, що поет багато переїжджав, багато його творів загубилося. Тому вірші, які ввійшли до збірок, – це творчість за останні 20 років. Віталій Сайнчин був членом Спілки письменників Придністров’я. Помер письменник у 2025 році.
У своїх творах поет пише про любов до рідних ланів і верб, до криниць із живою водою. Багато його віршів присвячено саме красі природи.
ПРИ ДОЛИНІ
При долині, над замріяним ставком,
Кущ калини виріс поряд із бузком.
Підростаючи, над травами знялись,
Ніжно вітами зеленими сплелись.
Промайнуло літо тепле, наче мить,
Під осіннім вітром жовтий лист тремтить.
Попрощалась осінь криком журавлів,
Білий сніг червоні ягоди накрив.
Жанр: пейзажна лірика.
Тема: зображення життя калини та бузку протягом року.
Ідея: утвердження думки про плинність життя.
ХУДОЖНІ ЗАСОБИ
Епітети: замріяним ставком, білосніжної зими, довгождану весну, зоряній весні, буйнім розмаїтті;
порівняння: промайнуло літо тепле, наче мить;
уособлення: попрощалась осінь, все прокидається від сну;
метафора: попрощалась осінь криком журавлів, березневим соком гілля налилось, бузок кольором рожевим спалахнув;
персоніфікація: вся калинонька у білому цвіту, нареченої накинула фату;
антитеза: білий сніг червоні ягоди накрив.
СЮЖЕТ І КОМПОЗИЦІЯ
У центрі змісту вірша – життя калини й бузку, які разом зустрічають усі пори року та проживають свій вік від одного літа до наступного. Головний мотив твору найповніше розкривається в його основній ідеї. У фінальному рядку подано узагальнений висновок.
ЛІРИЧНИЙ ГЕРОЙ. НАСТРІЙ ТВОРУ
Ліричними героями є калина та бузок. Їхні образи уподібнені до людських (Ніжно вітами зеленими сплелись). Настрій вірша змінюється залежно від пори року: літо – насолода життям, осінь – тихий сум, зима – спокійне очікування, весна – радість і оновлення.
НЕ ПОВЕРТАЙТЕСЬ…
Давно пішов від рідного порогу,
На чужині пройшло життя моє.
Вертатись важко на старі дороги –
Нічого це, крім болю, не дає.
Стоїть, мов сирота, старенька хата,
З вишень на землю опадає цвіт,
І, ніби перед нами винуваті,
Віконця журно дивляться у світ.
«Україна – це ностальгія, спомин і сум за своїм дитинством, за своїми батьками, особливо за мамою», – писав Віталій Сайнчин.
Жанр: громадянська лірика.
Тема: зображення любові до Батьківщини.
Ідея: уславлення пам’яті про рідні місця.
ХУДОЖНІ ЗАСОБИ
Епітети: старі дороги, старенька хата, довгождану весну;
порівняння: мов сирота, старенька хата; віконця журно дивляться у світ;
уособлення: віконця дивляться, пройшло життя, хата стоїть;
повтор (епіфора): у першому й останньому стовпчиках «Нічого це, крім болю, не дає»;
інверсія: стоїть хата, опадає цвіт;
перифраз: старі дороги;
оксиморон: бентежна тиша.
СЮЖЕТ І КОМПОЗИЦІЯ
Твір складається з 4 строф по 4 рядки (катрен). В основі змісту – монолог, роздум автора, який передає його почуття. Композиційно вірш можна розділити на 2 частини: у першій та останній строфі показані міркування автора про те, що повернення на Батьківщину приносить біль. А у другій та третій строфах розповідається про те, чому саме це відбувається. Головний мотив вірша вже закладений у самій назві твору.
Володимир Васильович Поята народився 15 травня 1936 року в селі Ковбасна Рибницького району – це порубіжна територія України з Придністров’ям, там, де, як писав автор, «…Дністер, як батько, мов діток з собою, Вкраїну й Молдову за руки веде».
Батько поета, Василь Степанович, був будівельником; мати, Ганна Юхимівна, усе життя пропрацювала в колгоспі. Родина жила у злагоді та любові одне до одного, допомагаючи, підтримуючи в добру й лиху годину. Народжений у полікультурному середовищі, хлопчик добре оволодів трьома мовами: російською, молдавською, українською. Пізніше це дало змогу писати трьома мовами вірші, перекладати твори інших письменників: «Ла мижлок де кодру» (переклад з румунської мови «Серед лісу»), «Три подружки вместе сели», «Мчат железною дорогой» (вірші російською), «Дивлюсь на бджіл», «Безнадія» (українськомовні поезії).
Перші свої вірші написав ще у 3-му класі, а вже в 10-му, за порадою свого сивочолого вчителя української мови та літератури Василя Васильовича Вербецького, який, звертаючись до Володимира, називав його «наш кобзар», надавав їх до шкільної стінної газети.
Після 10-го класу вступив до Одеського фармацевтичного інституту, не стільки через любов до фармації, як до самої Одеси, про яку з дитинства багато наслухався і співав про неї різних пісень. Студентом брав участь у драмгуртку, духовому оркестрі, а ще надсилав дописи та вірші до молодіжних одеських газет. По закінченні інституту в 1958 році його направили на роботу в Молдавію. Він попросився в село Страшени керівником центральної районної аптеки.
У 1962 році Володимир Поята переїхав до Києва. Вірші писав, але друкувати не поспішав – соромився, вважав, що пише для себе, для душі. Тому довгий час не оприлюднював свої твори, а знайомив з ними лише своїх близьких і друзів.
Саме за порадою друзів Володимир Васильович публікувався у відомих періодичних виданнях та альманахах Придністров’я, України. Був членом Української асоціації письменників.
ЛІТЕРАТУРНА ДІЯЛЬНІСТЬ
У поетичному доробку автора переважають твори невеликого обсягу: пейзажі, сповнені емоційності, співпереживання, філософські вірші. З-під його пера вийшли збірки поезій «Співай, моя ліро…», «Колиска з верболозу». Головна особливість у тому, що Володимир Васильович – поет-перекладач. Переклад з молдавської мови на українську – це взаємопроникнення, взаємопізнання внутрішнього світу народів, які мешкають поруч, на одній землі.
Володимир Поята дав змогу читачеві розкрити художній світ молдавського слова через яскравий зразок перекладу, об’єднуючи людей однієї території.
Поет-сучасник звертався до таких жанрів, як поема, новела, а основний пласт – ліричні вірші. Ліричні твори діляться на жанри за тематикою: лірика громадянська, пейзажна, інтимна (особиста), філософська. Стиль поезій автора тяжіє до народнопісенного: «Посадила мати бузок біля хати»:
Посадила мати бузок коло хати,
Біло-сизуватий той бузковий цвіт,
Чарував привітно він усіх весною
Упродовж щасливих, неповторних літ.
РОЗЛЕТІЛОСЬ ЛИСТЯ ЯВОРОВЕ
Розлетілось листя яворове,
Рознеслося вітром по діброві,
І ніхто зібрать його не в змозі,
Як і нас на батьківськім порозі.
Є у збірці вірші, які вже самою своєю назвою вказують на прихильність автора до ритмічності, музикальності, наприклад, «Зимовий реквієм»:
Повернулась зима білим боком,
Подивилась на світ синім оком
Та й засипала все щедрим снігом –
Будем жити іще, будем з хлібом!
РОЗЛУЧЕННЯ
Багато див на цьому світі,
Та хоч би всі передививсь –
Потягне рано, а чи пізно,
До рідних місць, де ти родивсь.
А що казати вже Мотроні,
Яка весь вік свій прожила
У цій хатині, де родилась,
До неї й старість тут прийшла…
Жанр: інтимна лірика.
Тема: зображення від’їзду листоноші Мотрони в чужий край.
Ідея: уславлення сили любові до рідного дому, отчого краю.
Основна думка: з рідним краєм пов’язані найтепліші спогади людини; «потягне рано, а чи пізно, до рідних місць, де ти родивсь».
ХУДОЖНІ ЗАСОБИ
Епітети: рідних місць, гніздечко рідне, віконечка ясненькі;
порівняння: тополі, мов почесна варта;
метафора: сіяло сонечко раденько, час летить, хатина сиротиною стоїть;
поетичне звертання: моє гніздечко рідне, ой грубочко, рідна Батьківщино;
риторичне запитання: кого ж тепер ти будеш гріти?
ХУДОЖНІ ДЕТАЛІ
Психологічні: мовила крізь сльози; наплачемось, сумні й гіркі її слова, плакав люд; то розведе вона руками, а то заломить їх угорі;
зорові: ой грубочко, моя ж ти біла;
слухові: завелась машина, все затихло, чути було, як голосить; із хати плач той долинав.
Про твір: автор починає його з того, що говорить, скільки див людина не передивилася б, скільки не мандрувала б, все одно, рано чи пізно, потягне її до рідного краю. Що ж говорити про тих, хто все життя своє прожив на батьківщині, у рідному куточку, а на старості літ змушений покинути Батьківщину? Поет описує бабусю Мотрону, її сльози, тугу, жаль за рідною хатою, ясними віконечками, білою грубкою:
Прощай, моє гніздечко рідне!
О, Боже! Чом я ще жива?!
«Розлучення» – патріотична поезія, взята з біографічних спогадів самого автора, тому в ній згадується рідне село В. Пояти – Ковбасна. Провідний мотив поезії – біль, жаль, глибокі душевні муки під час розлучення з рідним краєм.
Поезія Віталія Сайнчина та Володимира Пояти утверджує глибоку й водночас болісну істину: любов до рідного краю не згасає з роками, навіть коли людина змушена жити далеко від нього.
Усі три твори – «При долині», «Не повертайтесь…» та «Розлучення» – поєднує наскрізна тема туги за рідним краєм, яка проявляється у пейзажних картинах, у зверненнях до хатини, у символі журавлів, що летять у вирій. Це туга, яка водночас болісна й велична, бо саме вона утверджує цінність рідної землі. Отже, поезія наших двох маститих поетів – це літопис внутрішнього світу людини, яка живе між теперішнім і минулим, між чужиною та рідним селом. Вона нагадує нам, що Батьківщина – то не тільки географічний простір, а й пам’ять, дитинство, духовний дім, який завжди живе в серці й формує нашу ідентичність.
Ольга ШАПОВАЛ.