Виповнилося 185 років від дня народження видатного українського письменника, драматурга, поета, прозаїка, театрального діяча та одного з найяскравіших представників національно- культурного відродження другої половини XIX століття Михайла Петровича Старицького.
Ювілейна дата є нагодою згадати велетня, який вважається однією з видатних постатей української культури XIX століття. Його літературні шедеври творили фундамент професійного українського мистецтва, активно розвивали національний театр і стали мостом між фольклором і професійною сценою. Драматичні твори Михайла Старицького і досі не сходять зі сцен українських театрів, поезії перетворилися на народні пісні, а театральна діяльність заклала міцні основи національної сцени.
Дитинство та юність
Михайло Старицький народився 2 грудня (14 грудня за новим стилем) 1840 року в селі Кліщинці Золотоніського повіту Полтавської губернії (нині Черкаська область) у родині дрібної української шляхти. Батько, Петро Іванович Старицький, був відставним ротмістром кавалерії, мати, Анастасія Захарівна, походила з відомої родини Лисенків, яка дала Україні кількох визначних діячів культури.
Дитинство Михайла було важким: у восьмирічному віці він втратив батька, а коли виповнилося дванадцять, померла й мати. Осиротілий хлопець потрапив у родину дядька, Віталія Романовича Лисенка, батька майбутнього композитора Миколи Віталійовича Лисенка. Саме в цій родині, де панувала щира любов до української пісні, фольклору, мови та історії, зародилися глибокі патріотичні почуття юного Михайла.
Дружба з двоюрідним братом Миколою Лисенком тривала все життя і переросла в плідну творчу співпрацю, відому в історії української культури.
Першу освіту юнак здобув у Полтавській гімназії (1851–1856), яка на той час була однією з найкращих в Україні. Тут він захопився народною творчістю, слухав пісні, думи, легенди, записував фольклор. Гімназійні роки пробудили в ньому цікавість до літератури та театру.
У 1858 році Михайло Старицький разом із Миколою Лисенком вступив до Харківського університету на природничий факультет, проте вже через два роки перевівся до Київського університету святого Володимира на фізико-математичний факультет. Київські студентські роки стали для нього періодом інтенсивного громадського життя. Михайло брав активну участь у діяльності «Громади», в недільних школах для простого люду, в етнографічних експедиціях і хорових гуртках. Разом із друзями, Михайлом Драгомановим, Тадеєм Рильським, Петром Косачем та іншими, поет був серед тих, хто у травні 1861 року ніс труну Тараса Шевченка під час її перевезення з Петербурга до Канева. Цей момент увійшов у його життя як незабутній символ національного єднання та свідомого служіння Батьківщині.
У 1862 році Михайло одружився з Софією Віталіївною Лисенко, сестрою Миколи Лисенка. Шлюб був щасливим, подружжя виховало кількох дітей, серед яких донька Людмила Старицька-Черняхівська згодом стала відомою письменницею, перекладачем і громадським діячем.
Поет відновив навчання в Київському університеті, але вже на юридичному факультеті, який успішно закінчив 1865 року.
Початок літературної та громадської діяльності
Після навчання в університеті Михайло Старицький деякий час присвятив господарству у своєму маєтку, однак справжнім його покликанням стала культурно-громадська робота: 1871 року він остаточно оселився в Києві, де й розгорнув найактивнішу діяльність.
Разом із Миколою Лисенком Старицький організував «Товариство українських сценічних акторів», проводив концерти, записував народні пісні. Він написав лібрето до кількох опер Лисенка, зокрема «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Гаркуша».
Перші літературні твори письменника були надруковані ще 1865 року. Він швидко став авторитетним діячем у київській «Старій громаді», наставником для молодших письменників – Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, Івана Карпенка-Карого.
У 1876 році вийшов Емський указ, який забороняв друк українською мовою та постановку українських вистав. Під тиском цензури Михайло Старицький змушений був на деякий час виїхати за кордон. Він подорожував Європою, але вже 1880 року повернувся до України й відновив культурну діяльність.
Театральна справа: створення професійної української сцени
Найбільш значним внеском літературного діяча в українську культуру стала його театральна діяльність. Він не лише писав п’єси, але й був організатором, режисером, меценатом першого професійного українського театру.
У 1883 році поет очолив першу об’єднану професійну українську трупу – так званий театр корифеїв, до якого увійшли Марко Кропивницький, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька та інші видатні актори. Того ж року він видавав український літературний альманах «Рада».
Через два роки Старицький залишив об’єднану трупу, оскільки не поділяв погляди Марка Кропивницького, і створив нову, з молодих акторів. Він вкладав у театр власні кошти, організовував гастролі по багатьох містах України, Росії, Польщі, популяризуючи українську драматургію та акторську майстерність. Трупа Старицького стала справжньою школою для нового покоління українських митців.
Через постійні переїзди, фінансові труднощі та хворобу серця письменник у 1895 році залишив театральну діяльність і повністю присвятив себе літературній творчості.
Помер Михайло Петрович Старицький 27 квітня 1904 року в Києві, похований на Байковому кладовищі.
Драматургічна спадщина
Драматургія – вершина творчості письменника. Він розпочав з адаптацій та інсценізацій прозових творів українських і російських класиків, щоб заповнити репертуарну прогалину українського театру. Серед найвідоміших слід назвати:
«Різдвяна ніч», «Утоплена», «Сорочинський ярмарок» і «Тарас Бульба» (за М. Гоголем); «Циганка Аза» (за М. Вовчком) та «Чорноморці» (за І. Нечуем-Левицьким).
Найяскравішою з адаптацій стала комедія «За двома зайцями» (1883), яка й досі є однією з найпопулярніших п’єс українського репертуару та має класичну екранізацію 1961 року.
Оригінальні драматичні твори Старицького демонструють його майстерність у створенні гострих соціальних конфліктів, глибоких психологічних характерів і яскравої сценічної мови. Серед найбільш значних маємо:
соціальні драми:
• «Не судилось» (1881) – трагедія про соціальну нерівність і долю жінки;
• «У темряві» (1893) – викриття темних сторін тогочасного суспільства;
• «Талан» (1893) – драма про конфлікт між почуттям і суспільними нормами.
Історичні драми:
• «Богдан Хмельницький» (1897);
• «Маруся Богуславка» (1899).
Музична драма:
• «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1890) – одна з найпопулярніших п’єс, заснована на народній пісні про Марусю Чурай.
Михайло Старицький вважається одним із засновників реалістичної української драматургії, майстром створення сильних жіночих характерів і гострих соціальних ситуацій.
Поетична творчість та переклади
Поетичну діяльність автор розпочав із перекладів. Він перекладав твори Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Миколи Некрасова, Генріха Гейне, Джорджа Байрона, Адама Міцкевича, Андерсена-Нексе, сербські народні пісні та думи. Особливою подією став його переклад «Гамлета» Вільяма Шекспіра (1882), який і досі вважається одним із найкращих українських перекладів цієї трагедії.
Оригінальна поезія Михайла Старицького представлена громадянською лірикою з виразними соціальними та патріотичними мотивами. Найвідомішими стали цикли та твори:
• «Швачка» – соціальний протест проти експлуатації;
• «До України», «До молоді» – патріотичні заклики;
• «Морітурі» – оспівування героїчного минулого;
• «До Шевченка» – данина Великому Кобзареві.
Окреме місце посідає інтимна лірика, зокрема цикл «Монологи про кохання».
Багато віршів поета покладено на музику і вважаються народними піснями. Серед них найвідоміші:
• «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна»;
• «Туман хвилями лягає»;
• «Ох і де ти, зіронько та вечірняя».
Прозова спадщина
В останні роки життя, попри тяжку хворобу, Старицький звернувся до великої прози. Через цензурні обмеження він писав романи російською мовою, з-поміж них найбільш відомі:
• «Оборона Буші» (1894);
• «Перед бурею» (1897);
• «Молодість Мазепи» (1898);
• «Разбойник Кармелюк» (1903, пізніше виданий українською як «Кармелюк»).
Ці твори просякнуті патріотизмом, оспівують боротьбу українського народу за свободу та соціальну справедливість.
Значення спадщини
Твори Михайла Старицького видавалися неодноразово: за життя – «Поезії» (1908), «Драматичні твори» (1907–1910); у радянський період – багатотомні зібрання творів (наприклад, 8 томів у 1963–1965); пізніше – нові видання та перевидання.
Його п’єси не сходять зі сцен українських театрів. «За двома зайцями» стала класикою не лише театру, а й кінематографа. Сьогодні пісні на слова поета звучать у фольклорних колективах і на сімейних святах, твори вивчають у школах, ставлять на сцені.
Спадщина Михайла Старицького – це не тільки літературні твори, а і вплив на українську культуру. Як зазначають дослідники, фольклор у його роботах з Лисенком позитивно вплинув на професійний театр, роблячи його музикою та драмою для народу. Його поезія на соціальні теми прославляла героїчне минуле, а історичні драми надихали авангардні постановки 1910–1920-х років. Старицький заклав основи національного театру, популяризував українську мову та історію.
У 185-річчя від дня народження Михайла Старицького ми вшановуємо не лише митця, а й борця за національну ідентичність. Його життя і творчість – урок стійкості та любові до Батьківщини, адже справжнє мистецтво здатне не лише відображати дійсність, а й формувати майбутнє народу.
ЦІКАВО ЗНАТИ
Мати хлопця Анастасія походила з родини Лисенків – нащадків козацької старшини, відомої ще з часів Богдана Хмельницького.
Свій відомий вірш «Ніч яка місячна, зоряна, ясная», який ми знаємо як однойменну пісню, Михайло Старицький написав після поїздки в село. Юнак закохався в селянку Степаниду, але вона не відповіла йому взаємністю, бо вже була заручена з іншим.
Своє щастя Старицький знайшов із троюрідною сестрою Софією Лисенко. Вони побралися завдяки сприянню священика з сусіднього села, коли дівчині було лише 14 (вона була на 11 років молодша за Михайла). У шлюбі в них було п’ятеро дітей. Старицький водив своїх дітей до приватного садка Софії Русової – відомого українського педагога, засновниці перших українських дитячих садків.
У 1882 році Марко Кропивницький створив у Єлисаветграді (сучасний Кропивницький) першу професійну трупу, а Старицького попросили стати спонсором цього театру.
Михайло Старицький продав свій родовий маєток, а гроші спрямував на розвиток театру, пошиття костюмів, підбір акторів. Він не обмежився тільки благодійництвом, а й долучався до керівництва театром. Цікаво, що актори, серед яких була і Марія Заньковецька, отримували зарплату за розцінками імператорського театру.
Героям п’єси Старицького «За двома зайцями» поставили пам’ятники – у Києві та у Черкасах.
П’єсу «Талан» автор присвятив Марії Заньковецькій.
Свої перші вірші Михайло Старицький опублікував під псевдонімом «Гетманець» у виданнях «Правда» і «Нива».
Цікаво, що саме Михайло Старицький фактично створив такі слова, як «мрія», «майбутнє», «байдужість», «завзяття», «темрява», «пестливий», «привабливий».
Ольга ШАПОВАЛ.