190 років з часу написання п’єси
П’єса Григорія Квітки-Основ’яненка це ніби дзеркало, в яке українське суспільство XIX століття дивиться саме на себе: зі сміхом, зі сльозами, зі здивуванням. А головне – з розумінням, що гумор може лікувати краще, ніж наймудріше повчання.
Ключовий конфлікт комедії – це зіткнення двох цінностей: грошей і кохання. З одного боку – Стецько, дурнуватий, але багатий. З іншого – Олексій, розумний, добрий, але кріпак. Отже, головна героїня Уляна (готова навіть стати кріпачкою, так любить Олексія) опиняється між материнськими мріями про достаток і власним серцем.
Дія відбувається на Харківщині, в селі Гончарівка (сучасний Холодногірський район). Мати дівчини – Одарка Шкурат свариться зі своїм чоловіком Прокопом, бо той постійно п’є, і вже все, що було в господі, пропив: «Занапастила я свою головоньку з таким п’яницею! Чи мало ти худоби пропив? Був хазяїн як хазяїн, були волики, була й корівка. Та усе пішло на горілку». Щоб якось жити, Одарка торгує бубликами, тільки й усього заробітку.
Під час чергової сварки до них підходить багач Кандзюба і пропонує посватати їхню доньку Улянку за свого сина Стецька.
Спочатку Одарка з чоловіком проти, бо всі знають, що в Стецька немає «клепки в голові», але, зважаючи на його багатство, погоджуються.
Сама ж Улянка категорично проти такого шлюбу, бо їй подобається Олексій, який розуміє, що Уляну хочуть силою видати заміж за дурня, й б’є Стецька, щоб той відмовився від дівчини, та Стецько не погоджується, бо боїться свого батька.
У п’єсі автор розкриває теми соціальної нерівності, сімейних стосунків і кохання, відображаючи тогочасний сільський побут і звичаї через комічні персонажі та ситуації.
Головні комічні ефекти досягаються через зображення незграбності та дурості Стецька, а також хитрощів Уляни та Олексія, які намагаються перешкодити шлюбу з нелюбом. П’єса збагачена народними піснями та обрядами, що надає їй національного колориту та яскравості. «В мене думка не така, щоб пішла я за Стецька. Стецько стидкий! Стецько бридкий! Цур тобі, не в’яжися! Пек тобі, відчепися!», – співає Улянка. У результаті, за допомогою хитрощів Скорика – Олексійового дядька, вона таки одружується з коханим, а Стецькові підносить гарбуза.
В основі літературної мови твору лежить харківська говірка, яка вживається для максимального відображення живої народної мови, звичаїв і побуту сучасників.
Ось, наприклад, як звертається Стецько до дівчини, до якої хоче свататись:
«Ей!.. чи Прiсько, чи Домахо, чи як тебе. Послухай, та iди. Ось коли б ти вже була моя жінка, та сказала б, що не хочеш за мене, так я б тобі пику побив, як менi батько часом б’є; а то ще тепер не можна. Батько казав, після весілля можна жінку бити скільки хоч, а тепер – не можна. Дарма, я i пiдожду. А поки ще ласкою просю: пiди за мене!».
Григорій Квітка-Основ’яненко вдало інтегрував церковнослов’янізми, а також суржик, що додало комічності ситуаціям. Це сприяло створенню яскравих образів і глибшому розкриттю психології персонажів та їхнього світогляду.
«Сватання на Гончарівці» – яскравий приклад соціально-побутової комедії, у якій автор дещо нівелює соціальний конфлікт, стверджуючи, що «за добрими панами й кріпакові добре жити». А як житиме Уляна, коли побереться з Олексієм та стане кріпачкою, залишається за межами п’єси.
Твір закінчується весіллям Уляни й Олексія, танцями та піснями. Кожен у співах викладає свої погляди на добро. Одарка вважає, що добро – це коли жінка керує чоловіком. Скорик – це коли всюди буде воєнний порядок. Олексій та Уляна, щасливі, стверджують, що добро – це любов та злагода.
Перша редакція п’єси видана у 1836 році у Харкові, тоді вона була зовсім коротесенькою, всього 16 сторінок. Згодом Квітка-Основ’яненко значно переробив і доповнив текст. Коли «Сватання на Гончарівці» увійшло у посмертне зібрання його драматичних творів, що вийшло 1862 року у видавництві Панька Куліша, там п’єса вже мала 96 сторінок.
Деякі факти. Народившись у заможній дворянській родині, Григорій довго соромився свого панського походження. У дитинстві через хворобу осліп. Лікарі й знахарі нічим не могли допомогти, та у 6 років зір раптово повернувся. Свій перший твір письменник опублікував лише у 49 років. Квітка-Основ’яненко не виїздив із Харкова все своє життя.
КIЛЬКА СЛIВ ПРО АВТОРА
Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко народився 29 листопада 1778 р. на хуторі Основа в родині знатних поміщиків-дворян. Він був українським прозаїком, драматургом, журналістом, літературним критиком і культурно-громадським діячем, а також засновником художньої прози та жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі.
Навчався вдома. У родині панувала глибока шана до рідної мови, історії, фольклору, мистецтва. Сімейні звичаї відзначалися простотою, тут багато читали, постійно влаштовували вистави самодіяльного театру, натхненником яких був Григорій; він же виконував і головні ролі. Усе це формувало мистецькі смаки юного Квітки, його суспільні погляди, прищеплювало любов до народної поезії, виховувало повагу до простого люду.
У 23 роки юнак вступив до Курязького монастиря, але через чотири роки повернувся до світського життя. Був комісаром у народному ополченні, повітовим предводителем дворянства (1817–1828), згодом – головою Харківської палати кримінального суду. Став активним діячем громадського і культурного життя міста. Обирався членом Товариства наук при Харківському університеті.
Виступав з пропагандою народної теми в літературі, а свої перші твори починав друкувати в журналі «Украинский вестник». Писав українською і російською мовами.
Помер Г. Квітка-Основ’яненко 20 серпня 1843 р. після тяжкої хвороби у Харкові. Письменник має почесне ім’я «батька української прози». Його повісті, сюжети яких розгортаються поза соціальними конфліктами, з ідеально-побожними героями, є типовим зразком українського сентименталізму. Творчість Квітки-Основ’яненка справила значний вплив на подальший розвиток української літератури.
Післяслово: пам’ятаю, як ще малою ходила з батьками в театр на постановку цієї комедії. Ми сміялися, часом журилися, вболіваючи за долю головної героїні Уляни та її коханого, кепкували з дурнуватого Стецька, і щиро раділи, коли тому піднесли гарбуза.
Дорогою додому, все ще сміючись, згадували вислови героїв: Нема на світі більшого щастя, як з дурнем жити! Він тебе не б’є, не вередує; а коли там здуру хоч і налає, так тільки крикни на нього, то він і замовчить».
«Та дарма: хоч би і дурний, так хіба не можу женитися? Тут не розуму треба, я вже знаю».
«На якого гаспида так багацько пальців? Еге? А я знаю. Ось, бач, Уляно! Як би ти з одним пальцем та зложила собі дулю?».
«Я б і вдень обідав би, і вранці обідав би».
Марія БІЛОЦЬКА.
Фото dramteatr.com.ua