«Скільки горя принесла ця війна! Скільки матерів втратили дітей! Скільки залишилося вдів і сиріт! Дуже непросто згадувати події тих років. Ось і тепер, коли минув час, ми оцінюємо і розуміємо, як і чим ризикували…», – роздумливо промовляє захисник ПМР Олексій Осадчий.
Олексій народився в Білорусії в сім’ї військовослужбовця. Тож у дитинстві йому довелося поїздити просторами великої країни. На Далекому Сході сім’я жила в гарнізонах Уссурійського краю, де розміщалися аеродроми винищувачів. Уссурійську тайгу з мальовничими сопками змінили акуратні бруковані вулиці чепурних німецьких міст – батько продовжував службу в Німецькій Демократичній Республіці. А вже з благополучної заможної Європи вони приїхали до Тирасполя, військові частини якого належали до Червонопрапорного Одеського військового округу. На той час Олексію виповнилося 11 років. Це вже вік, коли підлітки починають замислюватися над питанням: «Ким бути?»
Виховання в сім’ї військового, офіцера, який служив в авіаційних частинах, захищаючи рубежі величезної країни, звичайно, позначилося на світогляді та уподобаннях хлопця. Він теж мріяв захищати батьківщину, бути військовим, як батько. Після першого року строкової служби юнак став курсантом вищого пограничного командного училища імені Моссовєта. Він бажав служити на кордоні, оберігати спокій мільйонів людей.
Мрія Олексія збулась – доля вела його шляхами романтики та випробувань. Служити молодому прикордоннику довелося в досить екзотичному та складному регіоні – на Памірі, який називають «дахом світу», через те що тут нараховується п’ять «семитисячників» – гірських вершин висотою понад сім тисяч метрів над рівнем моря. Умови служби були, дійсно, екстремальними: для Паміру характерна довга сувора зима і коротке літо, розріджена атмосфера, вершини гір вкриті снігом круглий рік. До того ж край в усі часи вважався вузлом невирішених протиріч між сусідніми державами (Таджикистаном, Киргизією, Афганістаном і Пакистаном), що призводило до геополітичної напруги.
Зовсім іншою була служба в Закарпатському прикордонному загоні з центром у Львові. Тут усе для нього було ближчим, ріднішим: і мова людей, їхні звичаї та пісні, і держави-сусіди називалися братніми, миролюбними (Словаччина, Румунія, Польща, Угорщина). У мальовничому краї, «там, де гори й полонини», руїни старовинних львівських замків, Олексій Осадчий закінчив службу і 1988 року вийшов у відставку та повернувся до Тирасполя.
Військовому пенсіонерові вдалося влаштуватися на роботу на завод ливарних машин ім. С. Кірова. Але величезну країну почало «лихоманити». Наставали тривожні часи: піднімали голову націоналісти, нагнітали розбрат і міжнаціональну ворожнечу в суспільстві; лунали страшні гасла: «Чемодан, вокзал…» Це було для нас дико і страшно. Страшно за дітей, за їхнє майбутнє, адже вони ще не пожили, нічого в житті не бачили.
Робітничий клас завжди вважався авангардом суспільства – освічений, згуртований, організований – він знову (у нових і зовсім незвичних умовах, за радянських часів) очолив боротьбу за свої ідеали. Люди намагалися зберегти те, що завойовували, за що вмирали їхні батьки та діди: свої духовні цінності, дружбу всіх націй, рівноправ’я та мир. Олексій Олексійович пригадує: «На заводі створювалися загони, які допомагали міліції підтримувати порядок, охороняли об’єкти, що забезпечували життєдіяльність міста, від можливих провокацій терористичних груп Молдови.
Окремі робітничі групи їздили по селах, вели роз’яснювальну роботу серед населення. Було важко, страшно і небезпечно – люди сприймали події, що відбувалися, по-різному. У цих поїздках траплялося всяке: часом перелякані селяни, не розібравшись, вибігали з вилами. Були й такі, що дякували за просвітницьку роботу, ставали помічниками».
Професійні знання та офіцерський досвід Олексія стали у пригоді, коли він у жовтні 1990 року брав участь у «гагаузькому поході». А з 15 березня 1992-го у складі територіально-рятувальних загонів (ТРЗ) був на позиціях у Кошниці. Окопи тут, як виявилося, пролягали по тій же лінії, що й у Велику Вітчизняну війну. Коли хлопці копали їх, то знайшли невеликий склад патронів тих далеких часів…
На позиції до захисників виїжджали жінки, які привозили їм їжу, медикаменти, теплий одяг. Олексій Олексійович, як командир взводу, не дуже схвально ставився до таких візитів, оскільки вони ускладнювали ситуацію на позиціях. От як про це писала у своїх спогадах голова жіночої організації «Союз жінок на захист Придністров’я» Ніна Дегтярьова: «Обстріл все наростав і наростав. Нас обсипало землею. Десь за дорогою щось вибухало важке, і тоді здавалося, що окоп задушить нас у своїх тісних обіймах. Спочатку ми жартували, але потім, коли посилився обстріл, завмерли й затихли в очікуванні, що буде далі…
Новий день в окопах видався теплий, і ми почали вивчати обстановку, знайомитися з хлопцями. Одні дивилися на нас відверто вороже, інші, навпаки, підбадьорювали й жартували. З Ніною Слободенюк ми оглянули окопи й побачили, що лівий фланг краще забезпечений продуктами харчування, і перенесли трохи рибних консервів, хліба і м’яса на правий фланг, де перебували російські козаки. Так ми познайомилися з сибіряками, донцями, кубанцями, терцями. Були хлопці й з України…»
За наказом керівництва, бійців ТРЗ за оперативної необхідності переміщали, посилали на допомогу туди, де було найскладніше. Олексію довелося побувати в Рогах, у Кочієрах, охороняти, а потім підривати стратегічно важливий об’єкт у селі Бичок – міст через Дністер – найвужче місце придністровської території. Якби опонівці перейшли через нього, то відрізали б частину республіки. Звичайно, цього не можна було допустити. І не допустили: опонівців відбили, а міст довелося вивести з ладу, щоб ворог не міг ним скористатися.
Рідко випадали щасливі моменти, коли бійці могли побувати вдома, відпочити в колі сім’ї. Того дня Олексію це вдалося, але не надовго: його терміново викликали в ОРТК, де обговорювалася ситуація в Бендерах. Це було пізнього вечора 19 червня 1992 року. Там він дізнався, що колона опонівців на танках і БТРах з волонтерами на броні в’їхали в місто. Вони розбивали вітрини, мародерствували в магазинах, намагаючись посіяти страх і паніку серед населення. Олексію, згідно з наказом, у сладі 1-го загону ТРЗ належало вранці 20 червня прибути до місця збору – в Паркани, під арку, де формувалася колона захисників, щоб не допустити прориву ворога з Бендер у бік столиці.
Опонівці були добре озброєні й не жаліли боєприпасів… Протистояння було запеклим і жорстоким. У цих сутичках Олексій Осадчий біля бендерського віадука був важко поранений. От як про це згадує Ніна Дегтярьова: «…На мосту йшов бій, і ми хвилювалися, що хлопці не зможуть винести Олексія з поля бою… На щастя, вдалося, і він був живий. Того дня 12 чоловік прибули в госпіталь – з ними були С. Супручов і О. Осадчий. У нього було поранення
черевної порожнини. Потрібна була операція».
Так, наш герой вижив: у військовому госпіталі практикували хірурги Конопльов та начальник хірургічного відділу Коновалов, які свого часу пройшли Афганістан. Вони мали великий досвід у лікуванні важкопоранених. Після операції (лікарі вилучили з тіла пораненого 2 кулі та 13 осколків) Олексій ще 13 діб був непритомний. Допомогли йому повернутися «з того світу» московські реаніматологи, що прибули на допомогу придністровцям. Після виписки з госпіталю та довгої реабілітації Олексій Осадчий продовжив службу в Прикордонному загоні, організованому на базі ТРЗ. Він очолював досить важливу для прикордонників службу кінологів. Пізніше його перевели до Міністерства державної безпеки ПМР.
Держава високо оцінила внесок офіцера у захист і становлення республіки: він нагороджений медалями «Защитнику Приднестровья» та за участь у «гагаузькому поході». Серед багатьох інших медалей та ювілейних знаків Росії та Придністров’я – орден «Почета» і «За личное мужество».
Час минає. Спогади, трагічні й скорботні, радісні й світлі, ятрять душу. І хочеться запевнити захисників наших, що все пережите, пройдене ними не було марним. Вони зробили найголовнішу справу – захистили молоду республіку, відстояли її у бою. Сьогодні нам є чим пишатися.
Валентина ОСАДЧУК.