ДО 135-РІЧЧЯ АВТОРА «СОНЯЧНИХ КЛАРНЕТІВ»
Одним із найяскравіших явищ в українській та світовій літературі XX століття стала творчість Павла Тичини. Поет збагатив мистецтво слова новими художніми відкриттями, створив унікальну концепцію життєствердного буття, де гармонія природи, музики та людського духу зливається в єдине ціле.
ДИТИНСТВО, ЮНІСТЬ І ЗАЛУЧЕНІСТЬ ДО МИСТЕЦТВА
Павло Тичина народився 27 січня 1891 року в селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (нині Бобровицький район Чернігівської області) в багатодітній родині сільського дяка та вчителя «школи грамоти» Григорія Тичини. Поет згадував:
«У нашій хаті в першій кімнаті з земляною долівкою (а була ще й друга кімната, з дерев’яною підлогою) стояли дві довгі парти. За кожною партою сиділо душ по 10 або ж по 12 учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня та якось швидко, непомітно для себе вивчився читати».
Родина походила зі старовинного козацького роду (за переказами, пращур був полковником у війську Богдана Хмельницького). У сім’ї народилося 13 дітей. Жили бідно, впроголодь, проте в домі завжди лунала пісня – співали всі.
Змалку Павло виявив винятковий хист до музики (грав на кларнеті, мав абсолютний слух), а також до малювання та віршування. У 1900–1907 роках навчався в Чернігівському духовному училищі, з 1907 по 1913 – у Чернігівській духовній семінарії. Саме тут почалося його знайомство з новітнім українським мистецтвом. Згодом, навчаючись у Київському комерційному інституті, працював у газеті «Рада», журналі «Світло», статистичному бюро. У 1916-1917 роках був помічником хормейстера в театрі Миколи Садовського, у 1920-му подорожував з капелою «Думка» Костя Стеценка, а згодом сам організував хор (з 1921 – капела-студія ім. М. Леонтовича).
ПОЧАТОК ШЛЯХУ ВЕЛИКОГО ПОЕТА
Літературний дебют Тичини припадає на 1906–1910 роки – спочатку це було наслідування народних пісень і Шевченка. Перші друковані твори з’явилися 1912 року, проте справжньою подією в українській літературі став вихід збірки «Сонячні кларнети» (1918). Саме цією книгою, за словами Дмитра Павличка, розпочався ренесанс української поезії ХХ століття.
У центрі збірки – одвічна тема митця: шукання правди, глибокий зв’язок мистецтва слова з духовним життям людини та її гуманістичними цінностями. Павло Тичина осмислює фундаментальні проблеми буття: матерія і дух, людина і світ, життя і смерть, сутність творчості, природа і кохання.
Рання поезія новатора – музична, наповнена зоровими, слуховими, кольоровими образами. Звук у нього «забарвлений», колір – «озвучений». Саме тут народжується кларнетизм Тичини, тобто чисте, прозоре, надзвичайно музичне світовідчуття, де звук, світло, колір і ритм зливаються в єдину трепетну мелодію життя. «Сонячні кларнети» стають не просто назвою книги, а поетичним інструментом, що звучить як гімн вічній красі та всеєдності світу.
Назва збірки є символом гармонії Всесвіту: сонце як джерело життя, кларнет як чистий, бадьорий звук. Програмний вірш збірки проголошує:
Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух, Лиш Сонячні Кларнети.
А в знаменитому «Арфами, арфами…» автор малює весняний гімн, де природа оживає музикою:
Арфами, арфами – золотими,
голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…
Ці рядки передають захват молодості, віру в життя, радість буття.
Ще один шедевр ранньої лірики – «Ви знаєте, як липа шелестить…» – ніжна інтимна картина кохання під місячним світлом:
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі?
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі…
Твори збірки пройняті сонячною вірою в життя, в людину, у знедолений народ. Критики відзначали вплив Рабіндраната Тагора, Волта Вітмена, Еміля Верхарна (видатних поетів-класиків рубежу ХІХ-ХХ століть), однак водночас підкреслювали самобутність новатора. Духовно близькими йому були композитори Ліст, Берліоз, Римський-Корсаков, художники Чурльоніс і Сар’ян, письменник Михайло Коцюбинський (з яким поет часто спілкувався в Чернігові).
ЕВОЛЮЦІЯ ТВОРЧОСТІ
Після «Сонячних кларнетів» виходять збірки «Плуг» (1920), «Замість сонетів і октав» (1920), «Вітер з України» (1924). Поема «Похорон друга» (1942) стала одним із найтрагічніших творів про війну та втрати. У ній – біль, роздвоєння душі, але й незламна любов до життя: «Як не горю – я не живу…»
Одним з-поміж фундаментальних творів вважається поема-симфонія «Сковорода» – грандіозний незавершений твір, що поєднує філософію Сковороди з модерністськими пошуками автора.
У добу тоталітаризму поет змушений був обирати між життям і справжньою поезією. Збірка «Чернігів» (1931) ознаменувала перехід до «офіціозу». Проте приховане протистояння системі триває – у публіцистиці, окремих поезіях і філософських роздумах.
ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ І ВИЗНАННЯ
Павло Тичина був не лише поетом. З 1923 по 1934 рік він – співредактор журналу «Червоний шлях». Член «Гарту», Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) разом із М. Хвильовим. З 1929 року – дійсний член Академії наук УРСР. Очолював Інститут літератури АН УРСР (1936–1943). У 1943–1948 роках був міністром освіти УРСР. З 1953 по 1959 очолював Верховну Раду УРСР. Крім того, був членом-кореспондентом АН Болгарії, доктором філології.
Нагороди: лауреат Державної премії СРСР (1941), Шевченківської премії УРСР (1962), Герой Соціалістичної Праці (1967), кавалер багатьох орденів.
Павло Григорович вільно володів 15 мовами, переклав твори з багатьох літератур світу. Крім поезії, Тичина робив численні переклади (Олександр Пушкін, Євген Баратинський, Олександр Блок, Микола Тихонов, Микола Ушаков, Янка Купала, Якуб Колас, твір вірменського епосу «Давид Сасунський», О. Ованесян, О. Туманян, Акоп Акопян, Ілля Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, I. Вазов, Христо Ботев, Л. Стоянов, Нікул Еркай та ін.).
Значне місце в літературній спадщині автора посідають також публіцистика, літературознавча есеїстика (книжки «Магістралями життя», «В армії великого стратега», посмертно видані «З минулого – в майбутнє», «Читаю, думаю, нотую») і досить об’ємні матеріали щоденниково-мемуарного характеру (видання 1981 року «З щоденникових записів» та інші).
ВІЧНЕ ЗВУЧАННЯ «СОНЯЧНИХ КЛАРНЕТІВ»
Павло Григорович Тичина помер 16 вересня 1967 року в Києві, похований на Байковому кладовищі.
Його доля – це доля покоління, яке пережило революції, війни, репресії та тоталітарний тиск. Однак, навіть у найважчі часи в його поезії зберігалася віра в творчу силу народу, в красу світу, в гармонію буття.
135 років від дня народження Павла Тичини – це не лише ювілей, а й нагода перечитати його рядки, почути знову звучання «Сонячних кларнетів», відчути, як «гаї шумлять». У світі, де багато дисонансів, поет залишається голосом світла, музики й незламного духу.
Пам’ять про нього живе в кожному, хто любить поезію як синтез мистецтв, хто шукає гармонію в хаосі й вірить, що справжнє слово перемагає час.
ЦІКАВІ ФАКТИ
Павло Тичина народився у багатодітній родині. Батькам доводилося постійно економити й через матеріальні нестатки старші діти залишилися без освіти.
Писати вірші він почав у 15-річному віці.
Ця людина була надзвичайно талановита: він гарно співав, був чудовим поетом, мав хист до малювання. У зрілому віці поет часто шкодував, що не розвивав це обдарування.
Павло Григорович мав досконалий музичний слух і дзвінкий, мелодійний голос. У 9 років його віддали в хор при одному з чернігівських монастирів.
Уперше всебічна обдарованість хлопчика була помічена його вчителькою Серафимою Миколаївною. За добре навчання вона подарувала Павлові декілька українських книжок. Серед них «Байки» Леоніда Глібова, оповідання Марії Загірньої (Грінченко) про шахтарів – «Під землею». Саме вона й порекомендувала батькам майбутнього поета відправити свого сина здобувати подальшу освіту до Києва.
Писати автор любив простим олівцем. Так були написані й найвідоміші твори Тичини, що ввійшли до його збірок.
Незважаючи на свою популярність, грошей він багато не заробляв. У 1921 році поет навіть був вимушений влаштуватися на роботу в київську дитячу бібліотеку ім. Т. Г. Шевченка, розташовану на вулиці Кузнечній, поруч він наймав кімнату у Катерини Кузьмівни Папарук. Слід зазначити, що йому пощастило з господинею квартири, яка діставала поету папір для роботи, допомагала з харчуванням (Павло Тичина хворів на цукровий діабет), зберігала рукописні твори.
Поета цінувала держава, тож, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, його разом із дружиною евакуювали до Уфи.
Він досконало знав нотну грамоту, оволодів азами диригування, навчився грати на багатьох струнних і духових інструментах.
Улюблені музичні інструменти новатора – бандура та кларнет.
П’ять років Тичина був міністром освіти УРСР. Він зробив великий внесок у відновлення шкіл після війни, діставав необхідні будівельні матеріали для відбудови. Навіть витрачав власні кошти, щоб забезпечити освітні заклади літературою.
Саме в той час, коли поет був міністром, матеріальна сторона його життя значно покращилася. Тичина отримав велику квартиру в Києві (де сьогодні розташований музей).
У його квартирі була власна бібліотека, що нараховувала близько 20 тисяч книжок.
Про енциклопедичну освіченість літератора свідчить і той факт, що він сам вивчив 15 іноземних мов (зокрема вірменську, грузинську, арабську, турецьку, єврейську), а перекладав твори світової літератури з 40 мов світу.
У листопаді 1954 року Тичина у складі офіційної делегації УРСР відвідав Фінляндію (Гельсінкі, Турку, Тампере). Мав зустріч із президентом Паасіківі, який справив сильне враження на поета.
Особисте життя громадського діяча було щасливим. Лідія Папарук та Павло Тичина побралися 1939 року, коли йому було 48. За кілька днів після смерті поета його ім’ям був названий Уманський державний педагогічний інститут.
Тетяна ШЕРВІНСЬКА.
Фото naurok.com.ua