Талановитий організатор з досвідом будівельника, він пройшов шлях від інструктора міськкому партії до заступника голови держадміністрації Бендер. Зробив внесок в архітектурне оформлення нових мікрорайонів міста та був причетний до увічнення пам’яті полеглих захисників.
Я знав цю людину давно. Тоді у 80-х Віктор Галата працював другим секретарем міськкому партії. Обізнані службовці добре знають, що означало обіймати цю посаду за радянських часів. Треба було в прямому сенсі слова, «тягти» на своїх плечах всю промисловість і господарство міста, відповідати за стан справ на заводах і фабриках, виконання планів на всіх виробництвах, і навіть у будівельній галузі. Завдяки особистій працездатності, великому досвіду і вмінню працювати з людьми, Віктор Олександрович успішно справлявся з зазначеними обов’язками. Про це й сьогодні добре пам’ятають його колишні колеги, друзі та знайомі. І коли настав час приймати виключно особисте відповідальне рішення, пов’язане з серйозним ризиком, він не роздумуючи вчинив так, як потрібно було Батьківщині.
Народився герой нашої розповіді на Полтавщині, в містечку Лободино, в сім’ї селян. Батько, Олександр, – фронтовик, столярував у колгоспі; мати, Єфросинія, – працювала на фермі. Змалечку Віктор любив щось майструвати своїми руками, допомагав батькові. Тому, мабуть, після школи хлопець спочатку закінчив залізничний технікум, а після служби в армії – інститут інженерів залізничного транспорту в Дніпропетровську. Юнак здобув професію інженера-будівельника, працював прорабом на будівництві залізниці Сталінабад – Курган-Тюбе. Прибувши в Бендери, довгий час трудився на Одесько-Кишинівській залізниці. Тут знайшов свою другу половинку – гарну дівчину Олену, сестру давнього товариша. Одружилися 1968 року, створили дружну сем’ю.
Кандидатуру Віктора Галати у 1986 році рекомендували для роботи за кордоном. Він мав виїхати у дворічне відрядження до Афганістану. «До відрядження чоловік два місяці стажувався у Москві, – розповідає дружина Олена Антонівна. – У грудні повернувся і за кілька днів мав знову відбути, тепер уже надовго, в охоплену полум’ям війни далеку країну. Я добре пам’ятаю той останній день… Довго плакала, відчуваючи неминучу самотність. Напередодні наш син Олександр, першокурсник льотного училища, від’їздив до Росії. І я залишалася зовсім самотньою. А тут ще й така загадкова історія трапилася. Не повірите. Невідомо як, але пропав заздалегідь куплений квиток на поїзд. Удвох перевернули всю квартиру, але він неначе в воду канув. Ми губилися в здогадках. Та що було робити: у відчаї довелося терміново просити чергового по станції видати дублікат квитка, щоб уникнути непередбачених ситуацій. Уявіть собі: на місце, заброньоване моїм чоловіком, окрім нього, ніхто не сів. А квитка так і не знайдено».
«Знаєте, наше спільне життя в шлюбі, ці 49 років, що прожили ми разом у злагоді та коханні, – велике щастя для мене, – продовжує Олена Антонівна. Ніколи між нами не було непорозумінь чи сварок. Віктор був делікатним мужчиною. Чесність і відкритість – головні риси його характеру. А ще він був хлібосольною людиною. Хто б не зайшов до нас у гості, завжди сідали до столу. І було весело, було про що поговорити. У мого покійного чоловіка було багато друзів і по роботі, і у сфері захоплень. До роботи, до своїх обов’язків він завжди ставився відповідально. І відпочити на природі любив. Риболовля та полювання – дві його пристрасті».
В Афганістані сумлінний бендерчанин став радником губернатора провінції Гільменд. Нові обов’язки, робота в умовах війни були непростими. Необхідно було допомагати революційній владі в налагодженні господарства та в управлінні промисловістю. Неодноразово доводилося виїжджати в гарячі точки, потрапляти під обстріли. Та доля і Господь берегли Віктора Олександровича. Не дано було здійснитися планам душманів – знищити радника. Кмітливий і досвідчений, водій першим помітив установлену під днище «УАЗика» міну. Загрозу вчасно було ліквідовано.
Виконуючи інтернаціональний обов’язок, Віктор і в далекій чужій країні не забував про дружину. Рідко, але регулярно надсилав листи, цікавився навчанням сина. За сміливість і відмінні організаторські здібності, вміння організувати промислове виробництво Віктор Олександрович заслужив велику повагу губернатора та його оточення. Про це свідчать його афганські нагороди.
«На початку 90-х у Бендерах необхідно було організувати інженерні роботи, щоб захистити місто від нападу, – розповідає полковник у відставці, захисник ПМР Анатолій Нажимов. – Старожили пам’ятають, якою напруженою була тоді зовнішня та внутрішня ситуація. Націоналісти Молдови плекали надію захопити місто. Потрібно було обладнати пости та опорні пункти, вжити заходів протидії фортифікаційного напрямку. Цим і займався досвідчений фахівець, що пройшов школу Афганістану. Найбільш напруженим для нього був червень 1992 року, коли Молдова здійснила відкриту агресію проти Бендер і нашої молодої держави. З початку і до кінця конфлікту Віктор Галата був на посту: працював у складі Ради оборони міста, активно включився в роботу по налагодженню мирного життя, став членом ОКК від Придністров’я».
Здібного організатора, що мав досвід будівельника, Віктора запросили працювати в міському комітеті партії. Від інструктора він дійшов до посади другого секретаря. Після героїчного та скорботного 92-го Віктор Олександрович плідно працював заступником голови держадміністрації. Про його ставлення до своїх обов’язків свідчить витримка з характеристики до Нагородного листа: «…проявив себе як дійсний професіонал, зробив неоціненний внесок у розвиток міста. Брав активну участь у спорудженні тролейбусних ліній, причетний до архітектурного оформлення та забудови мікрорайонів міста, створення Меморіалів Пам’яті».
Сам не знаю чому, раптом пригадав, як на початку двотисячних підприємству, на якому я працював, довелося розв’язувати серйозну проблему. Примарія селища Варниця, порушуючи наші права, намагалася позбавити нас приміщення, де надавалися різноманітні комунальні та інші послуги селянам. Мені, як керівникові підприємства, довелося звернутися по допомогу до тодішнього члена ОКК Віктора Галати. Не зволікаючи, ми прибули до примарії. Розмова там була напруженою і водночас безрезультатною. І хоч придністровській філії підприємства все ж довелося переїхати в інше приміщення, зате, завдяки особистій твердій позиції самого Віктора Олександровича, вдалося залишитися в селищі й продовжувати працювати.
Держава високо оцінила заслуги свого громадянина: за активну участь у становленні ПМР Віктор Галата нагороджений сімома медалями, орденами Пошани й «Трудова Слава». На превеликий жаль, навесні 2017 року заслуженого ветерана, захисника ПМР не стало. Але багато бендерчан зберігають і надалі шануватимуть пам’ять про хорошу людину, справжнього патріота нашої держави
Петро ТЕСЛЕНКО.