Жінка почувається по-справжньому щасливою тоді, коли має змогу реалізувати свій потенціал, займатися справою, що наповнює життя радістю і сенсом. Будь то кар’єра чи творчість, наука або турбота про близьких – головне, щоб цей вибір був усвідомленим і продиктованим власним серцем, а не зовнішніми очікуваннями.
Героїня нашої замальовки – Іраїда Корній – своє щастя вбачає у щоденному спілкуванні з дітьми: вісімнадцятий рік учителька української мови та літератури, а також зарубіжної літератури, працюючи в Бендерській гімназії № 3 імені І. П. Котляревського, віддає знання, тепло душі й любов до слова своїм підопічним, формуючи в них не лише мовну культуру, а й світогляд.
Зустрічаючись зі своїми вихованцями, Іраїда Петрівна щоразу подумки повертається у власне дитинство. Уже в чотири роки вона навчилася читати, користуючись багатою батьковою бібліотекою, яку той – головний бухгалтер радгоспу – збирав роками. Книга з ранніх літ стала для неї справжнім другом: без читання вона не уявляла жодного дня.
Іраїда народилася в селі Макарове Ширяївського району на Одещині. Природа, серед якої вона зростала, надихала на пісні й теплі вечірні розмови. Під вікнами родинного будинку квітнули троянди, в яких улітку співав соловейко. Село розкинулося вздовж струмка, обсадженого вербами; за городом височіла гора, з якої взимку діти з’їжджали на санчатах. Три ставки, розташовані неподалік один одного, дарували прохолоду й безтурботні купання з ранку до вечора. А сільська школа, де вона навчалася перші вісім років, стала для неї цілим світом, світом танців, пісень і гуртків за інтересами.
Шкільна наука
Окрім домашньої бібліотеки, дівчинка залюбки читала книжки зі шкільної. Їй хотілося знати все, тож вона буквально «ковтала» твір за твором, захоплюючись майстерністю авторів.
«Я з головою поринала у пригоди, змальовані Джеком Лондоном, Жулем Верном, Фенімором Купером. Допомагала Чінгачгуку та Звіробою, вболівала за їхню долю й щиро вірила в перемогу добра над злом», – згадує Іраїда Петрівна. Цей романтичний світогляд вона зберегла на все життя.
Багато років поспіль вона ходила в походи разом із Миколою Візітіу – керівником Тираспольської дитячої турбази. Карпати та Кавказ підкорювала в будь-яку пору року і за будь-якої погоди, її не лякали ані сніг, ані зливи. Гори й ліси, які вона любила безоглядно, ніби відповідали їй взаємністю: зустрічали і приймали привітно.
У червні цього року Іраїда Петрівна святкує ювілей. Не розкриваючи віку, все ж варто згадати, що після закінчення з відзнакою середньої школи в селі Затишшя Роздільнянського району Одеської області вона стала працювати вчителькою в сусідньому селі. Часи були непрості, учителів бракувало, тож здібну, талановиту «круглу» відмінницю помітили й направили працювати до освітньої установи. Майже п’ять кілометрів щоденної дороги від рідної домівки вона долала протягом цілого року, щоб дарувати знання сільським дітям і, ще не усвідомлюючи того, торувала шлях до власного майбутнього.
Приїзд до Тирасполя
У 1978 році Іраїда Петрівна з трирічним сином переїхала до Тирасполя. Працювала секретарем у міському Управлінні народної освіти, а в 1990 році дістала запрошення на посаду коректора до міської газети «Днестровская правда».
Вона ніколи не залишалася осторонь громадських справ, щиро переймалася долею важковиховуваних дітей. Працюючи в УНО, була позаштатним інспектором Тираспольської інспекції у справах неповнолітніх.
У березні 1990 року разом із друзями Наталею Пастуховою, Володимиром Павлюком та Петром Оксамитним, Іраїда Петрівна переконала головного редактора газети Олексія Печула надрукувати першу українськомовну сторінку, яка й побачила світ 9 березня – в день народження Тараса Шевченка. Ця подія стала знаковою для українців краю: газету передавали з рук у руки, і вона набула шаленої популярності, ставши справжнім бестселером.
Саме з того часу розпочався український рух у Придністров’ї. Іраїда Петрівна Корній стояла біля витоків створення товариства української культури «Червона калина», була членом його правління. Завдяки її наполегливості протягом кількох років українська громада Тирасполя видавала сторінку «Промінь» українською мовою.
Улюблена робота
Прагнення до навчання супроводжувало Іраїду Петрівну завжди. Ще в молоді роки вона вступила до Тираспольського педагогічного інституту імені Т. Г. Шевченка, однак через життєві обставини змушена була взяти академічну відпустку. Лише згодом, ніби дослухавшись до внутрішнього поклику, вона відновила навчання на факультеті української філології, й у 2010 році заочно закінчила Придністровський державний університет, здобувши диплом учителя української мови та літератури з відзнакою.
Навчання вона поєднувала з працею в гімназії. Живучи в Тирасполі, щодня у громадському транспорті долала непростий шлях до Бендер, з пересадками, але завжди з гідним учительським виглядом і незмінною любов’ю до справи.
«За майже вісімнадцять років роботи в гімназії я підготувала чотири випуски. Серед моїх учнів багато талановитих і допитливих дітей, призерів міських та республіканських олімпіад, переможців конкурсів дослідницьких робіт. Серед моїх особистих досягнень – перші місця на «Ярмарку педагогічних ідей», публікації статей, а також перемога в конкурсі «Кращий учитель української мови та літератури поза межами України», – з гордістю ділиться вона.
Своїм онукам Іраїда Петрівна часто розповідає про щасливе дитинство в рідному селі, яке минало серед люблячих батьків, дідуся й бабусі та старшого брата.
На запитання, чи відчуває вона себе щасливою сьогодні, Іраїда Петрівна з усмішкою відповідає:
«Іноді кажуть, ніби щастя – це відсутність нещастя. Однак я з цим не можу погодитись, бо воно може існувати навіть за умов складнощів, якщо є надія, внутрішня сила та підтримка. До того ж, щастя – це не мета, а процес. Його не можна купити чи заробити, його треба створювати щодня через вибір, усвідомленість і турботу про себе. Тому чесно признаюся, що я щаслива, бо саме до цієї мети йшла з дитинства. Мені завжди хотілося ділитися знаннями, цікавими історіями з дітьми. Я люблю своїх учнів, колег і роботу, тому постійно вчуся сама й вірю, що мої вихованці досягнуть вершин, про які мріють. Мої учні і є моїм щастям».
Христина ЖУРАВЕЛЬ.
Фото з особистого архіву.