Людмила Байрактарова – придністровська актриса театру і кіно, заслужена артистка МРСР, народилася в тираспольській родині, далекій від театру.
«У нашій сім’ї було шестеро дітей, – писала вона. – Я – четверта. Тато був трудівником, опанував безліч професій. У нього були золоті руки: виготовляв меблі, клав каміни й виконував усілякі ремонтні роботи. Мама вела домашнє господарство, а передусім виховувала дітей».
У 1970 році керівник театру в Тирасполі Надія Аронецька відкрила театральну студію, за допомогою якої хотіла вирішити проблему масових сцен. Саме сюди однією з перших прийшла Людмила Байрактарова.
«Я, напевно, народилася для того, щоб присвятити своє життя театру, – згадує Людмила Григорівна. – Мама розповідала, що в дитинстві я досить часто діставала її речі, вбиралася в них і щось грала. Оскільки ж наша сім’я була великою, то таким чином, граючись, ми всі разом влаштовували гучні концерти, створювали справжні спектаклі».
Прем’єрною виставою актриси стала постанова за п’єсою Олексія Арбузова «Місто на зорі». На прем’єрі в залі яблуку ніде було впасти. Спектакль відбувся з великим успіхом і став значущою
подією в житті міста. Робота дістала найвищу оцінку глядачів і театральної критики. Режисери Надія Аронецька та Юрій Доронченко, актори Олег Лачин, Євген Мизников, Бено Аксьонов, Людмила Руснак були відзначені преміями Молдавського театрального товариства.
У 1974 році, закінчивши Кишинівський інститут мистецтв ім. Г. Музическу, Людмила вийшла заміж за колегу по театру Володимира Сухомлинова. Життя молодої сім’ї протікало в атмосфері кохання, злагоди і творчості. Вони були щасливі, багато грали на сцені й стали провідними акторами театру. У 1976 році їхнє щастя на радість усім подвоїлося – в родині народилася дочка Юлія. Дівчинка росла в особливій творчій атмосфері й буквально з пелюшок увібрала дух акторства. З ранніх літ батьки почали брати її з собою до театру – на репетиції, вистави, а іноді й просто так. З чотирьох років Юлія в буквальному сенсі з’явилася на сцені. Її дебютом стала роль дівчинки Оксанки в комедії-лубці за п’єсою Ніни Семенової «Пічка на колесі». Вона гарно співала, і в наступній постановці – «Літнього вечора» за однойменною п’єсою Олександра Шагіняна – виходила на сцену у супроводі Євгена Толстова з баяном, виконуючи романс Петра Лещенка.
Юлія закінчила музичну школу, музичне училище за класом «Вокал» та акторське відділення ПДУ ім. Т. Г. Шевченка в майстерні Аркадія Левицького. Уже на другому курсі університету грала в окремих виставах Республіканського театру драми та комедії. У 2001 році вона подарувала батькам першого онука – Єгора. Згодом, у 2010 році на світ з’явився другий онук – Тимур. У їхньому вихованні Людмила Григорівна відіграла найважливішу роль. Її мудрість і терпіння допомагали доньці краще розуміти дітей, формувати й зміцнювати сімейні традиції.
Та й про акторське покликання наша героїня не забувала. За творче життя вона зіграла більш ніж у шістдесяти виставах, причому більшість ролей були головними. Останнім часом знялася у двох художніх фільмах. У пригодницькій стрічці «Золота карета» вона виконала роль матері головного героя, а в комедійному детективі «Прищеп Прищепич, або Шлях Ганеші» – роль бабусі викраденої онуки. Отже, як актриса Людмила Байрактарова відбулася.
Проте своєю головною роллю в житті вважає роль жінки – дружини, матері, бабусі.
«Я – дуже вдачлива людина. Мені пощастило з усіма – з чоловіком, донькою, з онуками. Володимир Олександрович за своєю природою сім’янин. Коли у мене були серйозні, складні вистави, він усі турботи спочатку з Юлею, а потім з онуками брав на себе, мене не турбував. Давав мені можливість підготуватися, зібратися з силами, з думками. Донька і лицарі-онуки теж мене цілком розуміють. Своєю чергою, у відповідь я намагалася робити
для них те ж саме», – сказала нам на прощання.
Ігор ШЕВЧЕНКО.
Фото з сімейного архіву.