Сьогодні ми відзначаємо 81-у річницю Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Вона охопила величезну частину території Радянського Союзу й тривала довгих чотири роки. У криваві жорна було ввергнуто десятки мільйонів людей.
На боротьбу з нацистською Німеччиною та її сателітами піднялася вся країна. На фронті й у тилу народні зусилля були зосереджені на одній меті – перемогти у війні. Ціна перемоги була неймовірно високою – загинуло близько 27 мільйонів людей, не тільки військових, а й мирних радянських громадян.
Не було сім’ї, якої не торкнулася Велика Вітчизняна. І сьогодні багато родин із глибокою повагою зберігають пам’ять про фронтовиків і трудівників тилу, про всіх предків, які мужньо пройшли через найважчі воєнні випробування.
Ключова роль у збереженні історичної правди про Велику Вітчизняну належить дітям ветеранів. Вони розповідають молоді про батьківські подвиги та нагороди, дбайливо зберігають листи з фронту та старі фотографії. Це не просто сімейна історія – це живий зв’язок між поколіннями, який дозволяє нам, онукам і правнукам переможців, знати своїх героїв, усвідомлювати їхній внесок у розгром нацизму та фашизму, гідно цінувати мирне життя.
Напередодні всенародного свята Перемоги ми зустрілися із солдатськими дітьми, які нині й самі вже – ветерани праці. Вони поділилися своїми спогадами про фронтовиків – безцінними частинками грандіозної історії Великої Вітчизняної війни.
Такий шлях пройшов кам’янчанин Григорій Коваль. Його призвали в армію ще в 1938-му, а вже через рік молодому солдату довелося битися з білофінами. Збройний конфлікт між СРСР і Фінляндією тривав від 30 листопада 1939-го до 13 березня 1940-го. Після трьох із половиною місяців боїв, під час яких Червона Армія зазнала важких втрат, було укладено мир.
Григорій сподівався на спокійне завершення служби та повернення додому. І справді, справи в частині йшли за мирним розпорядком. По суботах показували кіно, й у пам’ятний червневий вечір Григорій разом із товаришами з задоволенням знову переглянув фільм «Чапаєв». Повернувшись до казарми, обговорювали подвиги легендарного комдива, а на світанку прокинулися під грім вибухів… Так Коваль дізнався, що почалася ще одна війна.
Частина, де служив наш земляк, розташовувалася у Литві. На державному кордоні протрималися під натиском фашистської артилерії та піхоти три доби. Потім почався відступ. З кровопролитними боями, з великими втратами дійшли до Ленінградської області.
Григорій був водієм санітарної машини. Щодня здійснював по 7-8 рейсів, вивозячи з переднього краю поранених бійців і командирів. За серпень він доставив у місто Пушкін, де розташовувався медико-санітарний батальйон, близько 150 осіб. А в середині вересня медсанбат потрапив під бомбардування. Потрібно було терміново змінити його дислокацію, але чотири автомобілі в результаті ворожого авіаудару були виведені з ладу. У машині Коваля також були пошкоджені важелі управління, проте він зумів довести її до нового місця дислокації частини. За цей подвиг і «всю повсякденну роботу» (як написав у нагородному листі командир 26-го медсанбату) червоноармієць був нагороджений медаллю «За бойові заслуги».
Випадків, коли під ворожим вогнем йому доводилося, ризикуючи собою, рятувати людські життя і свою вірну машину, в біографії Григорія Костянтиновича було чимало. Одного разу, евакуюючи з прифронтового міста дітей, він потрапив під обстріл, дістав контузію від вибухової хвилі. Коли отямився, побачив, що осколком пробитий радіатор, вода з нього витекла. А кузов був повний переляканих дітлахів… Дірку в радіаторі водій заліпив хлібним м’якушем, долив води – і поїхав далі.
Пізніше, у суворі часи блокади Ленінграда, Григорій Костянтинович не раз згадував ту буханку хліба… «Дорогою життя» він разом із бойовими побратимами доставляв в обложене ворогом місто продукти, боєприпаси, інші необхідні вантажі. А на «Велику землю» відвозили виснажених голодом дітей і стареньких людей, важко хворих і поранених.
Перший рейс наш земляк здійснив на початку грудня 1941 року – і на все життя запам’ятав сувору Ладогу, яка зустріла воїнів-автомобілістів різким вітром, що кидав в очі сніжну крупу, і тріском льоду під вагою машин. Шлях пролягав усього лише за 15 кілометрів від південного берега озера, де перебував ворог, який обстрілював усе навколо з артилерійських гармат. У небі кружляли німецькі літаки, по яких вели вогонь наші зенітки, встановлені прямо на льоду. Смерть підстерігала водіїв на кожному метрі. На очах Г. Коваля пішли під лід разом із вантажівками двоє його друзів – і навіть пригальмувати, щоб спробувати їм допомогти, він не міг.
Григорій Костянтинович бачив, як ховали померлих від холоду та голоду ленінградців, і героїчний опір мешканців міста, які, отримуючи свій мізерний пайок – 125 грамів хліба, йшли на заводи до верстатів, виготовляли снаряди, наближаючи разом з усім радянським народом перемогу над ворогом.
За дві зими Григорій Коваль здійснив 139 рейсів по льодовій трасі. У 1943-му був поранений, а після лікування знову повернувся у стрій. Брав участь у прориві блокади, був нагороджений медаллю «За оборону Ленінграда».
Потім фронтові дороги знову привели нашого земляка до Прибалтики. У складі 19-го танкового корпусу в жовтні – грудні 1944 року старший сержант Коваль брав участь у розгромі Курляндського угруповання фашистів. По бездоріжжю, під жорстоким вогнем противника здійснював нелегкі рейси, забезпечуючи бойовий успіх свого підрозділу.
«Товариш Коваль керував своєю машиною, яка воює з початку Вітчизняної війни, там, де важко було проскочити навіть під бронею танка, без аварій і втрат особового складу… За мужність і відвагу в бою, за відмінні успіхи у збереженні та продовженні терміну служби бойової техніки гідний ордена Червоної Зірки», – написано в нагородному документі, складеному в останній день 1944 року.
Наш земляк із боями дійшов до Східної Пруссії. Думав, що й до Берліна дістанеться, але навесні 1945-го підрозділ перекинули до Румунії. Там умілий і мужній водій пересів на американський «Студебекер», а приїхавши на ньому до полку, почув радісні крики, стрілянину. З’ясувалося: надійшло повідомлення про перемогу.
Повернувшись до рідної Кам’янки, Григорій Коваль залишився вірним професії водія. Їй присвятив понад 40 років. Возив пасажирів на аеродром, який функціонував у радянські часи в райцентрі. Потім працював у районному відділі культури. Брав участь і в художній самодіяльності: грав на трубі, баяні, інших музичних інструментах.
Чимало кам’янчан пам’ятають його як незмінного учасника агітаційних походів, зустрічей із молоддю. Часто бував Григорій Костянтинович і в моїй школі. Ділився спогадами про війну, про мужність бойових товаришів, які зуміли здобути перемогу над ворогом, що віроломно напав на нашу землю. Його розповіді, як і багато інших історій земляків-фронтовиків, учні записали в спеціальний альбом, що донині зберігається у шкільному музеї.
Разом із дружиною ветеран виховав сина та двох дочок. Наймолодша з них – Анна Григорівна –
нині мешкає в Рибниці. Працює, незважаючи на солідний вік, на хлібокомбінаті. Його продукцію постійно привозить для реалізації на Кам’янський ринок, де ми одного разу й зустрілися. Під час тривалої розмови згадували Григорія Костянтиновича, якого вже давно немає з нами. А його життєвий шлях залишається прикладом і для нащадків, і для земляків.
Двоє солдатів із родини Павленко
Цей рід увійшов в історію Катеринівки, як один із засновників села. На початку ХІХ століття ще із трьома сім’ями Павленки переселилися з Рашкова на зручне плато, що розкинулося на одному з навколишніх пагорбів. Звели будинки, почали обробляти землю…
Поступово дружна сім’я перетворилася на великий рід – міцний, як дерево з розлогою кроною. До однієї з гілок належить і Надія Кирилівна Грудка, яка народилася за два роки до Великої Вітчизняної. Як і інші діти війни, вона пережила жахи фашистської окупації, росла напівголодною, змалку пізнала ціну не тільки хліба – кожної речі.
Назавжди запам’ятала 5-річна Надійка радість визволення від загарбників, а ще – як осиротів дім, коли пішли на фронт батько і старший брат.
Кирило Іванович вважався досвідченим піхотинцем. Вперше його призвали ще до імператорської армії. Воювати довелося у Першу світову та у Громадянську.
У квітні 1944-го Кирило Іванович із первістком Іваном, якому було всього 20 років, потрапили в одну дивізію. Батько – у стрілецький полк, син після короткого навчання на курсах – у саперний батальйон. Але крокували Павленки одними фронтовими дорогами. Кирило Іванович намагався приглядати за сином, навчав хлопця витримці, вмінню вести бій із противником, мистецтву виживання.
Бойове хрещення Павленки прийняли під Оргеєвом. Ворог ще був сильний, але вже не міг стримати наступ червоноармійців. Вони звільняли міста і села на правому березі Дністра, тиснули противника до державного кордону. У документах 122-го окремого саперного батальйону читаємо:
«За час боїв дивізії в Бессарабії червоноармієць Павленко І. К. встановив до 300 протитанкових мін під вогнем противника».
У складі 84-ої стрілецької Харківської Червонопрапорної дивізії батько з сином брали участь у запеклих боях у Румунії, Болгарії, Чехословаччині. Найкривавішою операцією стала битва за визволення Угорщини. Тут навесні 1945 року німці вирішили завдати контрудару. Кожен крок давався з великими труднощами. У запеклих боях за Секешфехервар стрілець К. Павленко був поранений. Потрапив до госпіталю, а після одужання продовжив службу вже в іншій частині.
Інженерні війська під час Балатонської операції виконували величезний обсяг робіт. Іван із бойовими товаришами рив окопи та бліндажі, забезпечував приховане розміщення техніки, мінував небезпечні напрямки, по яких вів наступ ворог. Двічі був удостоєний Подяки Верховного Головнокомандувача «За форсування Дунаю» та «За відмінні бойові дії під час прориву оборони німців на південь від озера Балатон», медалі «За взяття Будапешта».
Відзначився наш земляк і на річці Драва, що утворювала південний кордон між Угорщиною та Югославією. Сапери працювали попереду власних наступаючих військ, щоб створити умови для переправи. Противник здійснював численні контратаки за підтримки бронетехніки. Під безперервним вогнем із двох боків сапери зуміли збудувати міст, яким дивізія переправилася через річку. За цю операцію І. Павленко був нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Звістка про капітуляцію фашистської Німеччини застала сапера в Австрії.
Повоєнна біографія батька і сина Павленків була нерозривно пов’язана з Катеринівкою. Вони будували хати для односельців і колгоспні об’єкти, допомагали відновлювати техніку. З особливим задоволенням працювали на рідній землі.
Кирило Іванович із дружиною поставили на ноги трьох дочок, кожній допомогли побудувати й облаштувати домівку. Встиг старий солдат побавити онуків, які досі згадують його з величезною любов’ю. На подвір’ї Ольги – однієї з онучок – ми довго сиділи за столом, розглядали сімейні фотографії, слухали розповіді, що йшли з найглибших куточків серця.
Згадували добрим словом Івана Кириловича, який у повоєнний час пізнав усі тонкощі роботи в рільництві, садівництві та виноградарстві, був ланковим і бригадиром, завідував колгоспним током. Доля подарувала йому довге життя. Напевно, для того, щоб останній у Катеринівці фронтовик встиг виховати справжніми патріотами рідної землі не тільки своїх нащадків, а й кілька поколінь юних односельців.
Ніна ПАНАЇДА.
Фото з архіву сім’ї.