На малій батьківщині Героя Радянського Союзу, українця Федора Жарчинського, відбулися меморіальні заходи: 1 липня виповнилося 105 років від дня народження знаменитого уродженця села. Вшанувати його пам’ять прийшли не лише рашківчани, починаючи від дошкільного віку, а й гості з населених пунктів Кам’янського району.
«У Рашкові дбайливо шанують пам’ять героя-односельчанина: з 1982 року діє музей Федора Жарчинського, в 2011-ому встановлено бюст Героя Радянського Союзу. За пам’ятником – зберігається старовинна будівля, в якій він навчався. Потім у цій школі Федір Іванович викладав історію та географію, був директором… Сьогодні рашківські діти навчаються в іншому – сучасному корпусі. Але він теж є часткою меморіального комплексу, адже нині сільська школа носить ім’я Федора Івановича Жарчинського. Її колектив, працюючи в тісному контакті з завідувачем музею Ольгою Сливкою та патріотично спрямованою громадськістю, передає пам’ять не лише про героя – про всіх наших полеглих земляків підростаючому поколінню», – відзначив глава Рашківської адміністрації Олег Бершадський.
Немов підтверджуючи його слова, ведучими меморіального заходу стали старшокласники сільської школи. Літературно-музична композиція та слайд-шоу, присвячені долі Федора Жарчинського, перенесли учасників зустрічі в 1913 рік, коли в добротному будинку над Дністром з’явилося на світ сьоме дитя Феодосії Семенівни та Івана Максимовича. Ось на екрані обличчя матері, що дала життя чотирьом дочкам і трьом синам, та батька – неперевершеного скрипаля, взятого за великий його талант в оркестр, який тішив своєю грою слух рашківських поміщиків. Але щастя сім’ї було недовгим. У важкий 1919-ий помер від тифу годувальник, що мав у Рашкові добру славу не лише музиканта, а й умільця на всі руки: коли зробить човен або невід, то можна не сумніватися, що кращого не знайдеш в усій окрузі. Тепер хазяйка будинку та всі її діти змушені були від зорі до зорі працювати, щоб не пропасти з голоду.
Федя був пастушком. Працювати хлопчикові доводилося так багато, що, навіть поступивши в школу, влітку та восени він, як і раніше, пас корів. І лише завдяки здібностям і працьовитості, за короткий час надолужував він прогаяне, залишаючись одним із кращих учнів. А ще він був активним учасником усіх шкільних справ. У 1930 році Федора Жарчинського, учня шостого класу, обрали секретарем комсомольської організації школи, до складу якої входили і молоді вчителі.
Ось на екрані з’являється групова фотографія зі старанно виведеним написом: «7-а група Рашківської трудової школи, 1931 рік». Як один із кращих випускників Федір був направлений на тримісячні вчительські курси при Балтському педтехнікумі. Опанувавши основи педагогіки, методики та дидактики, склавши всі іспити на «відмінно», Федір Жарчинський повернувся в рідне село вчителем. Йому було всього вісімнадцять років!
Захопленість і педагогічний талант молодого вчителя початкових класів незабаром помітили та оцінили не лише односельці. У 1935 році керівництво району поставило його на чолі Рашківської семирічки. «Дивний це був директор! – вигукує ведучий, і в голосі його чути нотки заздрості до тих однолітків, яким довелося вчитися у Жарчинського. – Ходив у піонерському червоному галстуку, разом із підлітками займався спортом, брав участь у роботі гуртків художньої самодіяльності». Немов підтверджуючи ці слова, на екрані з’являється знімок шкільного струнного оркестру, очолюваного Федором Івановичем.
Мрією його було дати можливість сільській дітворі здобувати середню освіту на малій батьківщині. На екрані – відрядне посвідчення, з тексту якого ми дізнаємося, що в квітні 1936-го Федір Жарчинський разом із представниками батьківської громадськості Філаретом Хлисталом і Михайлом Малютою везуть до Тирасполя клопотання про відкриття в селі 10-річки. І новий навчальний рік школа розпочала в новому статусі, ставши першою в районі середньою школою!
Педагогічна робота, щасливе родинне життя, плани на майбутнє – все це обірвалося в одну мить, коли на країну віроломно напала фашистська Німеччина. Вже 30 липня 1941 року Федір Жарчинський брав участь у запеклих боях під Житомиром, потім – на підступах до Києва та Харкова, під Ростовом. Восени 1941 року він був направлений на навчання в Полтавське тракторне училище, де розпочали підготовку танкістів для фронту. Незабаром училище було перебазоване до П’ятигорська та перетворене в танкове. «З 20 листопада я поступив у військове училище, яке готує техніків-лейтенантів… Доводиться мати справу з технікою. Спочатку було важко, але вже зараз я міцно тримаюся серед відмінників. За час перебування в училищі я встиг отримати грошову премію та три подяки від начальника училища», — повідомляє наш земляк у листі, адресованому дружині Євдокії.
У серпні 1942 року фашисти щільним кільцем оточили П’ятигорськ. Курсантів танкового училища, піднявши по тривозі, направили на охорону міста. Ф. Жарчинський був призначений політруком другої роти. Вона першою прийняла бій з фашистами під станицею Олександрійською. У «Нагородному листі на замполіта курсантської роти Жарчинського Федора Івановича» написано: «Протягом бойових дій показав себе справжнім патріотом Батьківщини. Жарчинський кілька разів з групою сміливців-курсантів ходив у розвідку і приносив цінні відомості про ворога. 26 серпня 1942 року під час боїв у районі м. Прохолодного, коли противник на оборону роти кинув велику кількість танків із піхотою, Жарчинський весь час був на найвідповідальнішій ділянці оборони та особистим прикладом заохочував курсантів битися до останнього патрона. Вивів із оточення 24 курсанти з повним озброєнням, а переправляючись через річку, врятував потопаючого командира роти». За ці подвиги наш земляк був нагороджений медалями «За відвагу» та «За оборону Кавказу».
Училище знову евакуювали в тил – у туркменське містечко Мари. Тут у квітні 1943-го Жарчинський на «відмінно» склав випускні іспити та отримав пропозицію залишитися викладачем. Але серце кликало його на фронт. Рапорт за рапортом направляв він у військкомат із проханням направити на передову. У вересні отримав довгожданий наказ: відправитися до Нижнього Тагілу випробовувати нові танки. На цих машинах він бився в районі крупного залізничного вузла П’ятихатка. «Ламаючи опір фашистів, 51-й гвардійський танковий полк увірвався на станцію, де знаходилися два ешелони німецької піхоти. Побачивши радянські танки, гітлерівські солдати та офіцери в паніці тікали. Багато з них були знищені нашими танкістами. На розвантажувальних майданчиках і залізничних платформах ворог кинув понад 100 артилерійських гармат і 5 танків, – написав у книзі «У вогні танкових битв» генерал-майор Олександр Рязанський, начальник штабу 5-го гвардійського механізованого Зимовниківського корпусу. – Добре билися гвардійці-танкісти в першому бою за Дніпром. У районі селища Ново-Лозоватка та на підступах до Щорську в запеклому бою з німецько-фашистськими танками і штурмовими гарматами особливо відзначилися екіпажі танкового взводу під командуванням лейтенанта Л.М. Кордона. Вдалим маневром взвод вийшов у фланг гітлерівцям і точним вогнем знищив декілька танків та штурмових гармат, понад 100 солдатів і офіцерів. У складі взводу мужньо билися командири танків лейтенант Ф.І. Жарчинський та О.А. Кривоніс». За свої подвиги, згадані у цьому уривку, танкісти були нагороджені орденами Червоної Зірки.
У складі 51-го гвардійського танкового полку відважний рашківчанин брав участь у розгромі добірних німецьких танкових частин в районах Знаменки, Кіровограду та Кривого Рогу. Чимало випробувань випало на його долю: двічі горів у танку, але машину не кидав, багато разів ремонтував її під обстрілом, здійснював швидкі марші за сотні кілометрів… З урахуванням його бойового досвіду та відваги був призначений командиром танкового взводу.
У листопаді 1943 року Ф. Жарчинський був поранений. Після лікування в госпіталі отримав відпустку і зміг відвідати рідних. Рашківчанка Віра Хлистал згадувала: «Пізно ввечері 29 березня раптом почули стук у двері, і увійшов Федір Іванович. Скільки радості у нас було! Ми розпитували, за що та за яких обставин отримав він ордени і медалі, як йому воюється. Федір Іванович коротко відповів, що воює, як усі, а нагород у нього не так вже й багато, але коли він повернеться з Берліну…»
Проте, до столиці третього Рейху наш земляк не дійшов якихось з десяток кілометрів. Танкісти 51-го гвардійського полку продовжували наступ у напрямку міст Потсдам і Берлін. Розвідати обстановку в цьому районі та знайти шляхи обходу крупних сил противника доручили одній з кращих розвідгруп під командуванням Федора Жарчинського. 21 квітня 1945 року група виявила на околиці містечка Тройєнбрітцен німецький концтабір. Розвідники вирішили звільнити в’язнів. Раптова атака вдалася, але командир групи був тяжко поранений. Від важких ран він незабаром помер…
За звільнення 4 500 військовополонених гвардії старшому лейтенантові Федору Івановичу Жарчинському посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Хвилина мовчання на згадку про полеглого земляка… Біля бюста героя, перш ніж покласти квіти, завмирають на мить малята, що тільки-но вперше почули про його подвиг, і ветерани праці, що пережили воєнне лихоліття. Кожен знов осмислює витоки героїзму, приходячи до загального висновку: вони – у щирій любові до Батьківщини та найрідніших людей, у прагненні до їхнього щасливого життя. За це боролися Федір Жарчинський і ще мільйони захисників рідної землі. Заради цього працювали наші діди та батьки, працюємо нині ми, передаючи естафету патріотизму молодим поколінням.
Ніна ПАНАЇДА.