Життя людини, не такої, як усі

Ми радіємо, коли люди з обмеженими можливостями можуть знайти своє місце в житті. Засмучуємося, якщо у них щось не складається. Ми їм співчуваємо, але абсолютно не розуміємо їхнього життя, того, що відбувається в їхніх душах, їхніх сім’ях. Мені довелося поспілкуватися з жінкою, яка присвятила все своє життя синові, хворому на ДЦП, і висновки її приголомшили.

У родині Безсонових народився синочок. Вони так довго чекали його появи на світ, що й ім’я йому дали відповідне: Богдан – Богом даний. Радість батьків малюка була затьмарена його важким захворюванням – дитячим церебральним паралічем (ДЦП). Перша мить – шок, сльози, паніка. А до того додамо родичів і «друзів» з їхніми «добрими» співчутливими порадами та настановами: поверніть його в пологовий будинок, здайте в будинок малятка, навіщо вам з ним мучитися. А ще знаходилися звичайні хами, які стверджували: «Син у тебе таким народився, оскільки ти зробила щось не так». Список промахів, на які можна вказати молодій жінці, що виховує дитину, покалічену хворобою, можна продовжувати до нескінченності. Ользі в той момент здавалося, що вона не зможе дихати, а серце її зупиниться. Та перемогло природне бажання зберегти того, кого виносила в своєму череві довгих дев’ять місяців і над ким стільки молилася.

Почалося нове життя з постійними безсонними ночами та днями. Емоційні та фізичні навантаження були надмірними, завдавали молодій мамі тривоги й моральних страждань, виснажували вкрай. Лікарі давали їй різні розумні підказки, пропонували дивитися на ситуацію простіше, прийняти інвалідність дитини як факт, в якому вона ні в якій мірі не була винна. Але у Ольги траплялися нервові зриви, які описати словами просто неможливо. Цей стан здатен зрозуміти тільки той, хто сам пережив щось подібне.

Минали роки. Виявилося, що хвороба не ушкодила інтелект дитини. Хлопчик ріс допитливим. У три роки він почав читати, а з п’яти – Ольга зацікавила його англійською мовою. Син белькотів іноземні слівця легко і невимушено. Тоді й вирішили відвести його до міської гімназії. Цей елітний навчальний заклад відвідували нащадки багатих і заможних батьків. Простому смертному, яким був Богданчик, туди, здавалося, вхід заборонений. Але приятелька Ольги, яка викладала там англійську, порекомендувала батькам віддати сина саме в прогімназійний клас.

У клас для малюків претендували понад 120 хлопчиків і дівчаток. За результатами проведеного тестування Богдан став лідером, причому з великим відривом від інших. Вчителі дивувалися: дитина, яку батько приносив у клас на руках, яка була не в змозі пересуватися без сторонньої допомоги, «видала» такий приголомшливий результат! Хлопчик став єдиним «не таким, як усі діти» у класі.

Звичайно, в цьому була заслуга батьків, у першу чергу – мами, яка віддавала дитині кожну хвилину, всю себе. Її життєва позиція та сила волі вражали, викликали водночас захват і здивування. Діти у класі, ровесники Богдана, дивилися на нього зверхньо. Вони, мовляв, такі великі, самостійні, а його на ручках носять, як маленького. Часом з ним поводилися досить жорстоко. З людською немилосердністю ще не раз доведеться йому зустрітися на своєму життєвому шляху. Це були лише квіточки. Але школу «Малюк» хлопчик закінчив з відзнакою.

У гімназії його записали в 1-А клас, який завжди наповнювали відмінниками. Але вчителька, вперше побачивши свого нового учня, безапеляційно зажадала позбавити її від споглядання цього хворого хлопчика зі словами: «Ви хочете, щоб я на це дивилася кожного дня? Приберіть його звідси! У нас не богадільня». Це був новий ляпас усій родині.

Богдана перевели у 1-Б клас, класний керівник якого прийняла незвичайного учня спокійно і шанобливо. Аж до 5 класу батько привозив сина на велосипеді до школи, а там заносив до приміщення на руках. Ходити з паличками по вулиці, або піднятися сходами хлопчикові було досить складно.

На перервах між уроками він завжди стояв окремо, тоді як інші хлопчики та дівчатка збиралися групками, ходили в їдальню чи прогулювалися коридорами. Його ігнорували. Він для них став ізгоєм. Зневажливі, часом гидливі погляди супроводжували його протягом одинадцяти гімназійних років. Йому не могли простити фантастичних успіхів у навчанні, тому знаходили слівця, здатні принизити, вколоти якомога болючіше, неодмінно вказуючи на його недугу. Богданові так і не вдалося виробити імунітет на хамство та заздрість однокласників. Він ніколи не відвідував зустрічі шкільних друзів, які традиційно раз на рік збирають молодь у стінах рідного навчального закладу.

Першу операцію Богдану зробили у п’ять років. Вона допомогла подовжити м’язи, але протягом півроку такому хворому потрібен постійний інтенсивний догляд і реабілітація. Операцій протягом життя роблять стільки, скільки необхідно за медичними показниками.

До двадцяти одного року їх було проведено шість – неймовірно важких і дорогих, спрямованих на те, щоб йому було зручніше пересуватися і не відчувати виснажливого болю. Завдяки досвідченим лікарям і маминим зусиллям і догляду, Богдан почав більш рівно тримати спину, ходити з однією паличкою. Він сам і його оточення набагато спокійніше сприймали зміни, що відбувалися.

Природно, що такого лікування за місцем проживання не можна було отримати через відсутність спеціалізованого лікувального закладу. Виїжджали в Німеччину, Євпаторію, де проводилися унікальні операції, які давали значні позитивні результати.

На оперативне втручання потрібні були великі кошти, тому батьки змушено продали свою трикімнатну квартиру, все наявне майно, зверталися до всіх можливих організацій з проханням надати посильну допомогу. Родичі, які в перші дні появи на світ малюка пропонували позбутися його, відвернулися остаточно. Гординя не дозволяла їм перейнятися співчуттям, а тим більше, допомагати матеріально: «Самі народили каліку – самі й вирішуйте свої проблеми. Ми ж вам радили … » – почувши одного разу таку відповідь, Ольга більше й не нагадувала про своє існування ні братам, ні сестрам.

Після закінчення гімназії, хлопець вступив до університету, здобув диплом з відзнакою за фахом «Юриспруденція», але вважав, що здобутих знань замало. Він самостійно, не сповіщаючи батьків, поїхав до іншого міста, де без особливих зусиль став студентом престижної академії. Власні гроші заробляв викладанням англійської. Другий диплом дав йому можливість знайти добру роботу програміста в іноземній фірмі, благо знання кількох іноземних мов давало свої переваги.

Минув час. Богдан вирішив реалізувати свої сили та знання в Європі. Через Інтернет він познайомився з молодими людьми в різних країнах світу. Вирушив спочатку до Голландії, попрацював там рік, потім його запросили на високооплачувану посаду в Бельгію, переселився туди. У цих країнах молодого чоловіка сприймали просто, нікому й на думку не спадало дивитися на нього косо чи зневажливо. Тут він відчув себе нарівні з іншими, його пересування з паличкою в одній та милицею в другій руці не привертали уваги. Саме там він почувався комфортно, міг вільно дихати.

Богдану виповнилося 30 років. Він залишався самотнім, створити сім’ю й не намагався. Коли тяжко захворів батько, син змушений був повернутися на батьківщину. Благо зароблених коштів йому вистачало. Батька лікували довго, але безрезультатно. Через рік його не стало, а мати, перебуваючи всі ці роки в стані постійного стресу, теж дуже змінилася, втратила сили, здала.

Постала проблема: як бути? Адже в рідному місті знайти добре оплачувану роботу не вдавалося. Прочитавши його резюме, фірми запрошували Богдана на співбесіду. Але побачивши на порозі молодого чоловіка з милицями, негайно ж повідомляли, що вакантних місць вже немає. Поневірявся він довго, потім зрозумів, що доведеться працювати дистанційно.

Сидячи вдома, він щось писав, виконував завдання, йому надходили гроші, на які можна більш-менш нормально жити, допомагати матері, оплачувати комунальні послуги. Через постійне сидіння за комп’ютером, Богдан набрав зайвої ваги, і тут його проблеми зі здоров’ям проявилися повною мірою. Додалася депресія. По натурі він був досить товариською людиною, мав багато друзів у соціальних мережах, але бракувало живого, безпосереднього спілкування. Лікування, яке свого часу поставило його на ноги, зусилля батьків, які дали йому друге життя, – все зійшло нанівець.

Ольга помічала, що син жаліє себе, страждає, нікуди не виходить. Закрадалися сумніви: як він буде жити, коли залишиться зовсім один? І тут жінка приголомшила мене визнанням, від якого я оніміла: «Дивлюся на нього і думаю, чи не даремно я поралася з ним? Чи не варто було послухати рідню та віддати його до якогось дитбудинку, притулку, та хоч куди-небудь. А то я і сама не жила, і у сина життя не буде. Був ізгоєм з народження, ізгоєм і залишився. І хвороба починає долати його з новою силою».

Слухаючи цю, колись сильну і вольову, жінку, я думала, не дай Бог пройти через стільки кіл пекла. Але чому вона зробила такий висновок? Мабуть, надломилося щось всередині, а може вона має рацію?

Подумалося, а чи є у нас служба психологічної допомоги сім’ям, у яких з’являється дитина «не така», як усі? Я не знаю. Але те, що ці люди гостро потребують грамотної моральної, психологічної підтримки – поза всякими сумнівами. Можливо, тоді й не шкодуватимуть матері про свої клопоти, безсонні ночі та поневіряння задля здоров’я та щасливої долі рідної дитини, хоча й не такої, як усі?

Усі герої нарису – люди реальні, але їхніх прізвищ ми, як ви помітили, не вказали.

Ірина   МАСЛОВА.