Блискавки спалахують i гаснуть…

У попередньому номері ми опублікували науково-популярний матеріал директора Республіканського Гідрометцентру Віталія Кольвенка «Електрика в атмосфері. Звідки вона?» про лінійні та кульові блискавки й про те, чи вдасться людині приборкати їхній суворий норов. Моя замальовка також про блискавки. Тільки подана вона в класичному художньому стилі. В ній є епітети та метафори, уособлення та гіперболи, самоіронія та ще самозамилування. Але головна фішка полягає в тому, що заснована розповідь на абсолютно реальних подіях. Я навіть не змінював імен у ній. Розповідь була опублікована ще в 90-х роках ХХ століття в Одесі та Тирасполі. Але після статті Віталія Кольвенка вона знову актуалізується, образно кажучи, може послужити «десертом до основної обідньої страви». Отож, розповім все по порядку.

*    *    *

Блискавки – ворог усього живого. Щорічно вони вбивають до тисячі чоловік у всьому світі, несуть пожежі та руйнування. Я говорю це, не забуваючи, що «зручно та комфортно» досліджувати смерть абстрактну, коли вона не торкається тебе особисто. Досить комфортно тверезо мислити в таких ситуаціях, зіставляти й порівнювати, підбирати точні визначення. Дуже зручно мудрувати про далекосяжні висновки. Інша справа, коли смерть зіткнулася з тобою –
зачепила по дотичній, вдарила прямо в лоб або… Тоді феномен смерті примушує вас мислити, приймати рішення та діяти за якимись невідомими людству правилами. Хоча смерть зовсім не така, якою ми її найчастіше уявляємо. Мене зрозуміють, передусім, ті, хто не лише стикався з нею, але і замислювався над тим, що відбувається. Тому не можу не звернутися до свого власного, нехай нікчемного порівняно з історією людських доль, але нажитого, відчутого й осмисленого досвіду.

Древні римляни говорили: «Mors certa, hora incerta». Вислів означає, що «Смерть визначена, її година – ні», тобто, найбільш достовірним у житті є смерть. Не визначений тільки її момент. І саме в силу невизначеності цього моменту людина має бути готовою до нього завжди.

Це сталося в далекому 1969 році в моєму рідному місті, де і до цього дня залишаються здоровими мій рідний брат, племінники та племінниці, друзі та подруги. Мені тільки виповнилося п’ятнадцять років, і я перейшов у дев’ятий клас тоді ще десятирічної середньої школи. Життя не здавалося, а було прекрасним і дивовижно-яскравим.

Я дружив з трьома чесними, допитливими і непосидючими хлопцями. Ми не були однокласниками, але, якщо дружили, то вже це, само собою, означало, що один для одного ми були достойними й кращими за інших однолітків. Нас називали «чотири мушкетери», серед яких мені дісталася роль благородного Атоса. І я носився зі своїм благородством, як з писаною торбою.

Так вже влаштовано природою (і нікуди від цього не подінешся), що у названому віці юнаків починають хвилювати і вабити земні створіння на ім’я «жінки». А дівчатам у п’ятнадцять років ледве вдається приховати інтерес до протилежної статі. Простіше кажучи, у нас, в усіх чотирьох, вже були предмети обожнювання. І вони (що цілком природно) відповідали нам взаємністю. Увісьмох ми незвичайно, так нам тоді здавалося, писали загальну біографію. Раділи часові, в якому жили. Квапили час, якщо довго один одного не бачили. Насолоджувалися часом, коли цілувалися парами в парку на сусідніх лавках. Убивали час, днями загораючи на напівдиких пляжах. Підлаштовувалися під нього на заборонених концертах рок-груп, які тільки-но зароджувалися. Тягнули час, перш ніж треба було розбігатися по домівках. По-своєму ми були щасливі.

Нам навіть подобалося називатися парами: Араміси, д’Артаньяни, Портоси…

У той серпневий день ми вирішили піти в кіно. Фільм «Пусть говорят» був із тих, про який надто багато говорили: імпортний (тоді це було рідкістю – «щось із чимось»). У фільмі в головних ролях була не лише любов (мається на увазі любов «тривіальна» – хлопця до дівчини й навпаки), але і знаменитий тоді іспанський співак Рафаель зі своїми одурманливими піснями. З ранку виконавши домашні обов’язки, ми зустрілися після обіду. Квитки можна було купити в черзі не пізніше, ніж за годину до початку сеансу. Але у нас залишалося години дві і нам захотілося пройтися до кінотеатру пішки. Шлях неблизький, але в часові рамки ми вкладалися. Було задушливо, як буває перед грозою. Здавалося, повітря настільки важке, що довго не витримаєш цей тягар. Люди дихали, як риби на березі. Але у нас була мета, і ми були разом.

Всю дорогу любов і гумор не залишали нас. Араміси йшли чинно – під ручку. Д’Артаньяни – обійнявшись до посиніння. Портос посадив свою Дюймовочку на коркоші і носився між нами, примовляючи: «Ну, що ви як неживі? Зворотної дороги немає!»

Араміси відбувалися жартами про нельотну погоду, д’Артаньяни цілувалися. Я міркував про високі матерії, розмахуючи руками – як вирішальним аргументом. А Надія йшла поруч – мовчки, як перед довгим розлученням.

Моя пам’ять з’їхала на деталі й подробиці не заради сюжетного прийому: відвернути вас від смаженої індички на столі, щоб потім все виявилося несподівано, а тому – смачніше. І не хочу я збиватися на дрібний крок. А головне, – це садистське задоволення – ритися у найпотаємніших куточках душі й пам’яті, де увесь вміст улігся багато десятиліть тому, і ворушити його, витягувати звідти – собі в покарання.

Просто я запам’ятав той день у сукупності. І говорити про щось окреме, вихоплюючи його з контексту, мені не представляється можливим. Це все одно що спілкуватися з вами, не використовуючи усі букви й звуки алфавіту. Не вживаючи, приміром, а, е, до, л, р. Спробуйте, а у мене цього не виходить. Кінотеатр, куди ми йшли, знаходився в одному з міських парків, який був популярний у молоді завдяки нестандартному дизайну і великому вибору розваг. Ще на підході до нього на нас впали перші важкі краплі дощу. Блиснула блискавка, і забурчав грім. Ми, взявшись за руки, бігом здолали відстань, що залишилася до кінотеатру. І встигли вчасно. Небеса розверзлися настільки, що суцільна стіна дощу і пара, яка піднімалася з остигаючого асфальту, створювали враження не про нескінченність світу, а навпаки, що світ цей, від краю до краю, – метрів двадцять, не більше. І що мешканців у цьому світі тільки нас восьмеро.

Ми сховалися від зливи під величезним платаном, настільки величезним, що біля його стовбура дрібний дощик лише мжичив. Незабаром буйство води припинилося, але дощ тривав. І тривав вже в нашому звичайному розумінні – з бульбашками на калюжах. Пора було йти за квитками. Але нікому не хотілося приймати природний серпневий душ. Зрозуміло, про дівчат у цій ситуації не йшлося. Спочатку ми тиснули один одному на совість, благородство та самопожертвування. Благородство благородством, тільки мокнути мені не хотілося, як і всім. Тоді ми вирішили кинути жереб. На сірниках. Під гуркіт грому короткий сірник витягнув ваш покірний слуга. Пам’ятаю, перш ніж піти під дощ – до каси, я сказав:

– Не бійтеся, я зроблю це заради вас.

– І заради себе, – перебив д’Артаньян.

– Але, якщо я захворію, вам доведеться заради мене попрацювати на аптеку.

– Це горе ми не переживемо, – зауважив Араміс.

– Але якщо я захворію і помру…

– Не говори дурниць, – нарешті перервала своє мовчання Надія. – Якщо хочеш, я піду за квитками з тобою.

– Навіщо ці подвиги? – запротестували всі.

– Сам впораюся, – відрізав я. – Чекайте.

– Тоді швидше повертайся, – прошепотіла вона мені на вухо. – Не то без тебе помру я.

Мені, окриленому, нічого не залишалося, як стрімголов кинутися до квиткової каси. Черга до цієї каси стояла просто неба. І рухалася повільно. І я мокнув, насолоджуючись власним благородством. Часу вистачало і на те, щоб пожаліти себе, і на те, щоб образитися на друзів. Настав момент, коли мені вже не хотілося нічого, крім сухого, чистого одягу і вологого гарячого поцілунку Надії. Я відволікся і забувся.

Повернули мене до дійсності різкий, до болю у вухах, удар грому, загальне сум’яття та крики людей, що бігли в ту сторону, звідки п’ятнадцять хвилин тому прибіг я. Жахливий крижаний холод, але не від дощу і мокрого одягу, що прилипнув до тіла, а внутрішній, такий, що виходить із самої твоєї суті, твого начала, охопив мене. Проте в рокові хвилини, життя це мені вже неодноразово підтверджувало, жах і замішання не паралізують мою волю, а примушують діяти. Я стрімголов кинувся до нашого платана, з несамовитою енергією розштовхуючи усіх на своєму шляху. Під деревом, що напівобвугліло, лежало сім почорнілих неживих тіл.

Так я купив собі квиток на фієсту, що розділяє у цьому світі «є» і «немає». Так мені все тоді уявлялося. У цьому світі.

Лікарі констатували смерть друзів від удару блискавки, яка влучила в те нещасливе дерево, під яким потрібно було мені їх залишити. Блискавок відтоді я боюся більше, ніж людей.

Хто вів моєю рукою, коли я тягнув роковий сірник? Хлопців і дівчаток поховали поруч одне з одним. А могили обгородили загальною огорожею. Разом з ними поховали і частину мене, причому більшу частину – сім восьмих. Але та, що залишилася, одна восьма, почала думати. Мені свердлили мозок їхні останні слова. Про те, що зворотної дороги у нас не було. Про те, що я пішов від них до каси «і заради себе». Про те, що жодних моїх проблем вони більше не переживуть. Головне, я не міг відповісти, чому не взяв із собою за квитками Надію. Адже вона просилася. І попереджала: «Без тебе помру я».

Мені «пощастило» наштовхнутися на мудру фразу середньовічного перського філософа Джамі, здається, в «Книзі мудрості Іскандара», яка свідчила: «Смерть легша, ніж розлука. Смерть – це всього лише мить, в розлуці ми страждаємо все життя». І вона звучала в моїй голові, нескінченно повторюючись, як затерта платівка. Мені здавалося, що ще трохи, і я надірвуся, прийде кінець моєму непосильному юнацькому досвіду. Але все тільки починалося.

Я засів за розумні книги про блискавки і дізнався багато нового про це явище природи, що стало для мене страшним. Але, мабуть, головним відкриттям слід вважати не закони фізики, а стародавнє повір’я про те, що люди, в яких вдарила блискавка, вважалися відміченими богом, і якщо після цього вони гинули, то потрапляли прямо на небеса. І хоч був я тоді затятим атеїстом, це повір’я все ж трохи мене заспокоювало.

Взагалі-то, з блискавками у людства завжди були особливі стосунки. Від найбільш ідіотських і безглуздих до найунікальніших. Посудіть самі – ось тільки два приклади. Щоб підтримати свої занадто вже повновагі груди, двадцятитрирічній Бербел Цумнер з Австрії довелося носити бюстгальтер, укріплений металевим дротом. Очевидно, саме цей дріт і притягнув блискавку, яка вразила Бербел, коли та йшла в грозу через парк у Відні. Чи ось ще одна історія, теж унікальна, теж пов’язана з ударом блискавки, але унікальна навпаки. Вона потрапила до Книги рекордів Гіннеса. В Роя Саллівана, паркового доглядача із США, з 1942 по 1977 роки блискавка влучала сім разів! Тяжкість ураження була різною – від втрати великого пальця на нозі до обпалення волосся на голові, опіків грудей і живота. Примітно, однак, що в усіх семи випадках Салліван вижив. Він пішов з життя добровільно, наклавши на себе руки у вересні 1983 року внаслідок нерозділеного кохання. Після його похоронів над кладовищем вибухнула гроза. Блискавка вдарила в могилу Саллівана і розколола навпіл надгробок. Очевидці жартували, що це був «контрольний постріл».

Учені довели, що, після «вдалого» попадання блискавки, людина може набути дивовижних здібностей. Наприклад, широко відомий факт, як пакистанський селянин Нафтула Мухаммед, після удару блискавки, почав розмовляти чистісінькою японською мовою. Його навіть запідозрили в тому, що він – японський шпигун. Проте пізніше з’ясувалося, що селянин абсолютно безграмотний, ніколи не був у Японії та японської мови не вивчав. Учені вбачають у появі таких здібностей декілька причин. За однією з них, електричний розряд може впливати на «сплячі» центри мозку, збуджує їхній потенціал, відкриваючи людині нові можливості. За іншою теорією, надздібності вже закладені у деяких людей з народження, і блискавки «вибирають» саме тих людей, які мають якийсь дар. Однак, і самі блискавки, і потенціал людського мозку дуже мало вивчені фахівцями. Тому вчені радять, ні в якому разі не експериментувати з блискавками та не намагатися потрапити під їх удар спеціально, з метою надбання якихось надзвичайних здібностей.

Після того трагічного випадку моєї юності я почав панічно боятися грози, грому і блискавок. Але, як не дивно, вони стали для мене джерелом натхнення, яке крижаним холодом огортає душу. І у своїй скромній творчості до образу блискавки мені довелося повертатися ще не один раз.

Мірча Еліаде, румунський антрополог, філософ, професор університету Чикаго, член-кореспондент Австрійської та Британської академій наук, після тривалих досліджень, дійшов висновку: «Той, хто залишається живим після дослідів з блискавкою, повністю міняється; по суті, він починає нове життя, стає новою людиною». Я досі часом запитую себе: а чи торкнулося це особисто мене?

«Блискавки спалахують і гаснуть, так само трапляється й з людьми», – написав американський письменник-фантаст, лауреат дуже багатьох літературних премій, батько «Гри престолів» Джордж Мартін.

Олександр   ЮШИН.