Плин часу не зупинити… А з людської пам’яті стирається й те, що не так давно відбувалося, стирається – адже така її властивість. Зупинити час, зберегти подію назавжди дає можливість газетний рядок. Наша розповідь про Сергія Васіяна і про тих, з ким він був особисто знайомий як командир ТРЗ села Кіцкани, з ким спілкувався в окопах, з ким ділився патронами і з ким їв солдатську кашу з одного казанка.
Сергій народився 1960 року в Ізмаїлі, в сім’ї військовослужбовця. Незабаром сім’я переїхала в селі Кіцкани. Після закінчення Кіцканської середньої школи він вступив у Львівський педінститут на відділення фізичного виховання. Юнак прагнув пізнати всі тонкощі популярної в усьому світі гри – футболу, був центральним захисником спортивного клубу армії м. Хмельницька. Здобував у складі команди перемоги на турнірах різного рівня й удостоювався похвали тренерів.
Успішно закінчивши інститут, Сергій гідно відслужив у лавах Радянської Армії та повернувся в Кіцкани. Молодий фахівець, залюблений у свою справу, працював тренером у спортивній школі олімпійського резерву, методистом з фізичної культури та спорту колгоспу, тренував футбольну команду «Червоний садовод», яку організував з такими ентузіастами, як і сам. Хлопці багато тренувалися й успішно виступали на районних і республіканських змаганнях, за межами республіки. Сергій виступав і за районну футбольну команду «Колос». Усі плани перекреслили трагічні події початку дев’яностих.
Націоналістичний прорумунський угар, що ядучою хвилею розповзався з Кишинева, викликав повне неприйняття придністровців, а перші збройні вилазки народофронтівців у 1990 році відразу ж зустріли протидію жителів нашого краю, які створювали територіально-рятувальні загони (ТРЗ) і беззбройними протистояли озброєним до зубів націоналістам. Одним із перших ТРЗ був кіцканський, а командував цим підрозділом Сергій Васіян.
Спочатку кіцканський ТРЗ налічував 37 осіб. Четверо з них були з родини Васіян – сам Сергій, його батько Іван Олексійович, брат Олексій і дядько Григорій Олексійович. Багато бійців, як і їхній командир лейтенант С. Васіян, пройшли Афганістан, Абхазію, Чорнобиль, мали поранення. За мужність і героїзм не раз удостоювалися бойових нагород. Були хлопці, які нещодавно відслужили строкову службу і ще не забули навички військової справи. «Вагомим було й підкріплення, що прибувало з Тирасполя, Бендер і навіть із Росії», – згадує Сергій Іванович.
Кіцканський плацдарм, де було розташоване угруповання противника чисельністю близько 8 тисяч осіб, був найбільш небезпечною точкою. Метою опонівців був не тільки удар по Бендерах, але й форсування Дністра з подальшою атакою на Тирасполь. Старший лейтенант Сергій Васіян успішно командував загоном, чітко виконуючи поставлене перед ним бойове завдання. Починаючи з березня, захисники жили в окопах, які самі ж викопали й облаштували. За 4 місяці всякого побачили – тижнями, а то і більше перебували в польових умовах, часто голодні, іноді засинаючи прямо на бойових позиціях.
Жвавий, невгамовний, з бойовим характером, але товариський Сергій Васіян привернув до себе увагу, знайшов прихильників, заслужив повагу бійців. Не можна сказати, що він користувався симпатією керівництва колгоспу. Його принциповість, уміння говорити в очі все, що думає і відчуває, тверда наполегливість, не всім подобалися. «Зі своїми безстрашними бійцями на мотоциклах він виїжджав на розвідку в райони, де базувалися опонівці. Результати розвідки передавалися в Республіканський штаб», – розповів нам Юрій Затика, на той час командир народного ополчення району.
Як і під час строкової служби в «гарячих точках», Сергій завжди казав підлеглим: «Тільки ніколи не відступайте і ніколи не втрачайте свій шанс». Цей його вишкіл афганського періоду все-таки відіграв свою роль. «У той нелегкий час усіх нас ріднили окопи та госпітальні ліжка, казанок каші та кружка гарячого чаю», – зауважує Сергій Іванович.
Згадує і про те, як в Афганістані, під Кабулом, він був у складі загону «Вимпел» – еліти радянського спецназу. Цей загін вирішував найскладніші завдання на високому професійному рівні, був відомий як один із найбільш ефективних і досвідчених силових підрозділів у світі. Сталося так, що Васіян натрапив на «жабу», одну з найпідступніших мін, винайдених американцями. Осколки важко поранили голову і живіт.
П’ять діб перебував Сергій між життям і смертю, а коли прийшов до тями, товариш по службі – земляк Олександр Гриу, який чергував біля нього, запитав: «Ну, що там бачив?» «Ангела», – відповів Сергій. «Так, і ми всі теж бачили білу хмаринку біля твого плеча», – підтвердив Олександр. За мужність і відвагу, проявлені в роки служби в Афганістані, воїн-інтернаціоналіст С. Васіян був нагороджений медаллю «За відвагу».
Часто, згадуючи минуле, Сергій Іванович розмірковує про те, як зміг він усе пережити. «Часто мріяв вирватися з бойових позицій хоча б на півгодинки додому: обійняти та поцілувати рідних, притиснути до грудей улюблених дочок. Іноді думаю, що все це було не зі мною», – зауважує С. Васіян. Він звик завжди бути у гущі подій і в наш нелегкий час будувати мости розуміння та довіри. Будучи головою Кіцканської організації захисників Придністров’я, Сергій Іванович сприймає людей такими, якими вони є, вміє вислухати й почути, співчувати, втішити й надихнути, допомогти, підтримати морально, а якщо можливо – то і матеріально.
Війна 1992 року у Придністров’ї була, за світовими мірками, маленькою та недовгою, але героїчною і кровопролитною. За цей час тільки на Кіцканському напрямку загинули товариші Сергія Івановича – Олексій Фролов, Володимир Ситниченко, Юрій Семенов, Сергій Цуркан, Юрій Жуков, Тимур Кеора.
26 років республіка живе мирним життям, але кровоточать незагойні рани втрат, болить у серцях захисників той збройний конфлікт. Ветерани неминуче старіють, не дають спокою колишні рани. Але (як і колись раніше) Сергій Іванович організовує різні спортивні змагання, в яких беруть участь і ветерани, і молодь, і середнє покоління.
Не зупинити плин часу. Усе змінюється в цьому світі. Незабаром молодшому синові С. Васіяна, теж Сергієві, виповниться 7 років. І він, як син полку, присутній на всіх масових заходах захисників Придністров’я. Були два Сергія на недавньому мітингу-ході в День Росії. Були і на мітингу-реквіємі, присвяченому Дню пам’яті та скорботи. І так буде завжди…
Валентина ЛИПОВАН.