31 липня свій сімдесятирічний ювілей відзначив Анатолій Петрович Ливицький. Цю скромну діяльну людину знають не тільки в селі Чобручі, в нашому районі, але й у всій республіці та в найближчому зарубіжжі.
Вчений-агроном, організатор виробництва А. Ливицький усе своє життя присвятив розвитку аграрної галузі краю.
УСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ДИТИНСТВА
По-різному складаються долі людей. Сім’я Петра Федоровича та Ольги Пилипівни Ливицьких – працьовита, дружна, любляча, вміла самовіддано попрацювати й від душі відпочити, жила як усі інші сім’ї в українських селах. З ранку до вечора працювали вони на колгоспному полі, а потім ще й особисте господарство піднімали: п’ять гектарів землі, на якій був виноградник, абрикосовий сад, баштан. Працьовитість давала плоди: в домі був достаток. Корівчину-годувальницю пестили господарі, ситно годували, від хвороб оберігали, от і були в сім’ї в достатку молоко, сметана, масло, бринза. Частина молочних продуктів ішла на продаж, інша – родичам та сусідам. Щедро ділилося подружжя Ливицьких плодами своєї праці з тими, хто вже не міг у полі працювати та за коровою доглядати. Не убожіла рука того, хто дає. У важкий повоєнний 1948 рік народився довгоочікуваний єдиний син – Анатолій. На радість батькам він був здоровим, фізично розвинутим, зі своїм нерозлучним другом Пашею Суровковим займався спортом, грав у футбол. Ріс слухняною дитиною, успішно навчався.
Дуже запам’яталися епізоди з дитинства, пов’язані з пристрасно улюбленою грою – футболом. Бувало, чекають Толю хлопчики з м’ячем біля його двору. Він просить дозволу у матері, а та у відповідь: «А ти картоплю прополов? Ні, синку, ти не підеш сьогодні грати у футбол, діло спочатку зроби!» Що творилося в душі хлопчика можна лише припустити, але він з того дня знав, що перш, ніж відпрошуватися пограти зі своїми ровесниками, необхідно виконати роботу, яку дали батьки.
Недарма кажуть: «Усе починається з дитинства». Мабуть, тому голова колгоспу імені Леніна с. Чобручі Анатолій Петрович думав насамперед про діло, як його краще зробити, а не про звіти органам вищого підпорядкування. Хоча через зайву самостійність можна було потрапити на «килим» у райкомі партії й навіть піти під суд. На щастя, земля-матінка не підводила, а організатором колгоспного виробництва А. Ливицький був відмінним, тому плани виконувалися і перевиконувалися.
Вважає, що йому дуже пощастило
Після закінчення школи Анатолій продовжив освіту на агрономічному факультеті Одеського сільськогосподарського інституту. Зустріч з Ольгою, випускницею Тираспольського педагогічного інституту, багато чого змінила в його житті, в тому числі й місце проживання. Так молода пара опинилася в благодатних Чобручах. Наш ювіляр вважає, що йому дуже пощастило в житті: правильно вибрав професію, більшу частину життя присвятив агрономії. «Не кожному дано таке щастя – вирощувати хліб», – вважає Анатолій Петрович. Прийняли його в Чобручах радо: нічого, що молодий, підтримаємо і навчимо. Досвідчені наставники взяли над молодим спеціалістом шефство і завжди опинялися поруч, тільки-но в Анатолія виникали питання чи з’являлися труднощі.
День за днем набирався досвіду і знань
У колгоспі імені Леніна вирощували відмінні врожаї пшениці, кукурудзи, ячменю, соняшнику. Слободзейський район був овочевим Донбасом і флагманом МРСР у садівництві та овочівництві. На чобручських землях вирощували кращі врожаї перцю, кабачків, огірків, томатів. А. Ливицький, на той час уже головний агроном, добре розумів усю відповідальність за підсумки роботи колективу. У колгоспі жоден головний агроном не затримувався більше декількох сезонів: або на нього звалювали весь вантаж відповідальності за невдачі у виробництві, або фахівець не бачив перспектив і, отримуючи маленьку заробітну плату, сам покидав роботу, знаходячи більш вигідне місце. Не знали чобручани, що молодий, дуже скромний фахівець, володіє необхідними професійними знаннями й завзяттям, властивим людям, націленим на справу, високий результат і вміє організувати працю інших. Для цього необхідний характер. Такий характер і мав Анатолій. Як досвідчений спеціаліст, багато брав на себе і не боявся, «як би чого не вийшло», тому що з дитячих років прикипів до землі, любив і розумів її, досі живе нею, знає, коли та яка допомога їй потрібна.
Ось що згадує про ті часи сам ювіляр: «Якщо говорити про діяльність агронома в господарстві, то заради об’єктивності треба сказати: агроном посідав і посідає особливе місце в системі сільськогосподарського виробництва. Але, як відомо, не місце красить людину, а навпаки».
З особливою ретельністю голова колгоспу ставився до підбору та розстановки кадрів: агрономів, бригадирів, обліковців, ланкових. Адже і тоді, і тепер – кадри вирішують все. Як показав час, 70–80-і роки минулого століття – період великих трудових подвигів району. 25 грудня 1976 року А. Ливицький був нагороджений орденом «Знак Пошани».
Анатолій Петрович до дрібниць знає тонкощі агрономії, на наукових знаннях і практиці ґрунтується переконаність у правильності прийнятих рішень. Це допомагає брати верх над опонентами. Він постійно нагадує головну істину: «Земля – це мати, вона нас годує, одягає, напуває».
Голова колгоспу А. Ливицький завжди приділяв багато уваги розвитку інфраструктури села: будівництву спортзалу, упорядкуванню парку, стадіону, ремонту доріг. Виділяв кошти на розвиток культури, спорту. Завдяки його зусиллям, футбольна команда вийшла у фінал першості РМ і посіла 1-е місце. Відомий один цікавий випадок виховання спортсменів, які піддалися «зірковій хворобі». Одного разу, на превеликий жаль уболівальників-колгоспників, футбольна команда програла два матчі поспіль. На другий день голова колгоспу наказав відвезти недбайливих гравців не на футбольне поле, а на прополювання кукурудзи. Там вони на чолі з тренером відпрацьовували не майстерність удару по воротах супротивника, а боротьбу з бур’янами. Зрозуміли футболісти, яка справжня ціна праці колгоспника, й усвідомили міру відповідальності за можливість представляти один із провідних колгоспів республіки на футбольних змаганнях. Добре грали після такого «тренування». Умів А. Ливицький гідно заохочувати колгоспників і навіть школярів: екскурсії в Москву, Ленінград та інші міста СРСР досі пам’ятають багато чобручан.
Про те, що А. Ливицький пройшов як людина випробування на діловитість і порядність, розповідає В. Баранов – колега по роботі в Управлінні агропромислового комплексу й односелець: «Коли Анатолія Петровича після багатьох років роботи агрономом обрали в 70-х роках головою нашого колгоспу ім. В. І. Леніна, господарство, дійсно, стало мільйонером, одним із найбагатших не тільки в районі, але і в МРСР. Відчувалося, що в колгоспі та селі з’явився справжній господар. На той час була зведена головна адміністративна будівля села, і територія навколо неї завжди була надзвичайно чиста та охайна. Це стосується і Будинку культури й парку імені Д. Родіна. Небайдужий із дитячих років до спорту – закоханий у футбол – він міг захопити й інших своєю впевненістю в необхідності дати можливість дітям, особливо підліткам, займатися спортом. За рішенням правління колгоспу в селі відкрили спортивну школу № 4.
Ось так з’ясувалося, що на вигляд скромна людина вміє запалити людей новою ідеєю, повірити в неї й повести їх за собою до її втілення в життя.
Вітри змін торкнулися і його долі
Був у житті Анатолія Петровича період роботи у міжгосподарському об’єднанні «Молдсельхозжилье». Але селяни цінували його ділові якості. Вони знову обрали його головою колгоспу, а потім і депутатом районної Ради. А депутати вищого представницького органу району, знаючи його організаторські здібності, обрали головою райради. Узяв на свої плечі віз повсякденних проблем жителів і народних обранців району. І на цій роботі Анатолій Петрович був насамперед дуже уважною і чуйною людиною. За роки роботи з народними обранцями він успішно реалізовував передвиборчу програму. Робота велася послідовно, спільно з держадміністрацією району та з урахуванням пропозицій мешканців і керівників організацій і підприємств.
А. Ливицький працював і будував плани, виправдовуючи довіру та захищаючи інтереси односельців і слободзейців. Керувати депутатським корпусом району – справа непроста, проте Анатолію Петровичу з його цілеспрямованістю це вдавалося, він завжди прагнув покращувати стан справ, його завжди відрізняло вміння по-доброму спілкуватися з людьми, ніколи не показуючи своєї переваги. Все зроблене ним свідчить про його діяльну натуру. За це його і досі поважають у селі, до нього йдуть з будь-якими питаннями й знають, що він прийме правильне і розумне рішення.
З 2007-го по 2010 рік А. Ливицький працював заступником директора ТОВ «Кальвиль» (директор С. Леонтьєв). Допомагав упроваджувати високоврожайні сорти зернових, привезених С. Леонтьєвим із Росії, України, контролював забезпечення високоякісним насінням сільськогосподарських культур, підтримував зв’язок з НДІ Тирасполя, Молдови, України, брав участь у проведенні семінарів, що відбувалися в районі, республіці з питань рослинництва, садівництва, техніки безпеки на базі ТОВ «Кальвиль». У ТОВ вперше за 50 років на придністровській землі посіяли льон. Провели велику роботу щодо вирощування саджанців фруктових дерев для потреб району і республіки. Під його контролем перебували селекційні ділянки поля і освоювалося виробництво нових сортів пшениці, ячменю, жита та льону. Господарство щорічно збирало високі врожаї незалежно від погоди.
І нині вдосконалює свої знання
Анатолій Петрович багато читає, бере участь у семінарах, може дати слушну пораду з будь-якого питання як фахівцям, так і аграріям, громадськості району та пенсіонерам-односельцям. Він бере участь у громадському житті району: очолює комісії Громадської ради району, є головою первинної організації Ради ветеранів праці села Чобручі. Активний, товариський, доброзичливий А. Ливицький користується авторитетом і великою повагою односельців і молоді села. Усі знають Анатолія Петровича, бажають йому і його родині здоров’я, витримки, миру і добра, довгих років життя.
Дні летять за днями
Гордість і надія Анатолія Петровича та Ольги Миколаївни Ливицьких – їхня дочка Олена Анатоліївна, яка, закінчивши медичний факультет ПДУ імені Т. Г. Шевченка, вийшла заміж і подарувала батькам двох прекрасних онуків – головного, за їхніми словами, надбання. Старший Максим – студент другого курсу інженерно-технічного факультету університету, а молодший – Михайло – гімназист, він, як і дідусь, любить спорт, захоплюється тенісом.
Анатолій Петрович належить до числа людей, які не прагнуть високих посад та окладів. Він робив усе, що було в його компетенції, і так, як веліла совість. Якщо потрібно було, завжди відстоював свою точку зору, одночасно шанобливо ставлячись до думки інших людей. Були перемоги, були поразки, накопичувався безцінний власний досвід, який нині він передає іншим. Будь-які вершини підкоряються наполегливою працею.
Позначені яскраві й живі контури минулого, але Анатолій Петрович, який не мислить життя без агрономії, без суспільної діяльності, сповнений планів на майбутнє. У свій ювілейний день народження приймає душевні привітання від родичів, колег та односельців.
«Якщо б почати життя спочатку, деякі речі поміняв би, але без змін залишив би свою сферу діяльності – агрономію – ніколи не вичерпається моя любов до землі», – завершив нашу розмову ювіляр.
Валентина ЛИПОВАН.