Упроваджено його в далекому 1956 році за розпорядженням М. Хрущова. Будівельна сфера на той час швидко розвивалася: будувалися нові фабрики, заводи, підприємства та житлові масиви. Тоді ж з’явилися знамениті «хрущовки», і мільйони громадян, нарешті, змогли переїхати з комуналок у свої квартири. Нехай і тісні, не дуже комфортні, але свої.
Величезна увага приділялася підготовці фахівців для будівельної галузі. Один із вишів було зведено в Полтаві (нині Полтавський національний технічний університет імені Ю. Кондратюка), студенткою якого після закінчення школи в 1957 році з першої спроби стала моя мати Кольвенко (Плево) Галина Олександрівна. Усе життя вона присвятила найбільш мирній професії – будівельника. У ті роки технічні виші користувалися величезною популярністю: на одне місце претендували і по 20, і по 30 чоловік. Спеціальність будівельника мала значний попит, її поважали, віддавали перевагу, оскільки була вона перспективною.
Мати часто згадувала: «У ті часи, хто навчався в будівельному інституті були щасливі й задоволені. Дуже трепетно ставилися до навчання. Цінували та любили викладачів. З задоволенням їздили на літню практику – працювали у складі студентських будівельних загонів. Одну таку практику я проходила муляром-штукатуром у м. Асбест Свердловської області, іншу – в Запоріжжі – помічником майстра на реконструкції мартенівської печі. А головне, де б ми не були, скрізь панували дружні стосунки навіть між зовсім незнайомими людьми».
Полтавський інженерно-будівельний інститут закінчив і мій батько. Він працював заступником директора з капітального будівництва знаменитого на весь світ Миргородського заводу мінеральних вод.
Велика частина об’єктів, побудованих моєю матір’ю, була в рідному Миргороді: сучасна лікарня, найбільша школа в місті, затишні сучасні садки, перший у місті дев’ятиповерховий будинок і ще десятки інших не менш значущих об’єктів були побудовані безпосередньо і моєю мамою. За її підпис в акті прийому до експлуатації не соромно і тепер.
Немає вже тих будівельних організацій, в яких працювали мої батько та мати. Майже не залишилося тих, з ким вони працювали довгі роки. Зате залишилися створені їхніми руками численні об’єкти, які й досі залишаються не тільки гордістю й окрасою сіл і міст, а ще й пам’ятником їхній праці.
Залишити пам’ять по собі можна по різному: в літературі, живопису чи в історії. Але найдовше люди згадують про тих, хто залишив талант і працю в красі каменя, скла та бетону, де в грандіозному танці витончених хмарочосів, мініатюрних, але міцних мостів, де людина робить виклик самій природі. Йдеться, звичайно, про фахівців самої мирної професії людства – будівельників.
Віталій КОЛЬВЕНКО.