У Парканах на вулиці Миру живе Дмитро Іванович Римський. Коли він і його сусіди будували свої оселі на цій вулиці, то навіть думки не припускали, що доведеться бути не тільки дружніми сусідами, але й пізнати істинний зміст слова «мир» у пам’ятному 1992 році.
Народився Д. Римський у Парканах 1954 року, там закінчив школу. Захоплювався спортом, особливо подобався йому волейбол. Він у складі збірної Молдови брав участь навіть у загальносоюзних змаганнях. Служив у ракетних військах стратегічного призначення, демобілізувався у званні «старшини». Повернувшись до Паркан, закінчив курси водіїв у автошколі.
У далекому 1975 році пов’язав свою долю зі славною дівчиною, з мелодійним ім’ям Любов. Наступний рік ознаменувався народженням дочки Ангеліни, а через три роки з’явився син Олександр. У нього було все: кохана і любляча дружина, підростали дочка і син, гарна робота, повага односельців. Що ще потрібно для простого людського щастя?
Але настав 1992 рік … Націонал-фашисти Молдови пішли війною на молоду Придністровську державу.
Уже ввечері 19 червня в селі було чути постріли: спочатку поодинокі, а потім – автоматні черги. Люди вирішили, що десь розпочалися вчення. З усіх боків підтягувалися військові формування, коли дізналися, що це опонівці Молдови, зрозуміли, що це не вчення, а справжня війна. По мосту рухався нескінченний потік біженців із Бендер. Виїжджали люди й з Паркан, але в більшості своїй залишалися на місці: дозрівав з великим трудом вирощений урожай, та й сім’ям з немічними батьками похилого віку або з малими дітьми їхати в невідомість зважитися було непросто. А багато людей виїжджати навіть і не думали. Д. Римський згадує про той час: «Для мене, як тоді, так і тепер, є чітке розуміння Батьківщини – це місце, де мій дім, моя родина, де я живу. Не ми, а наших дітей прийшли вбивати. Моїй дочці було тоді 16 років, а синові 13. Ми ні на кого не нападали, в наш дім прийшли зі зброєю».
Загін ополченців у Парканах був створений ще в березні, коли розпочалися бойові дії в Дубоссарах. А в червні мирні жителі почали організовувати загони на своїх вулицях. Настрій був загальним, умовляти та переконувати нікого не доводилось. Люди все розуміли. Гнів, біль, горе – все перемішалося і кликало на захист. Але це не просто було зробити без зброї. Поки що кожен ополченець озброювався, чим міг. Жіночі громадські організації випрошували у військових частинах російської армії зброю. Через три дні одержали довгоочікувані автомати. Дмитро Іванович згадує, що до ополченців з вулиці Миру приєдналися чоловіки-відпускники, які приїхали в рідне село до батьків відпочити. Та, потрапивши на війну, не злякалися, не рвонули назад до постійних місць проживання, а, не роздумуючи, стали в один ряд із земляками захищати батьківський дім.
Командиром роти ополченців з вулиці Миру був Михайло Плохой, кадровий військовий. Його професійні знання не раз допомагали у вирішальні моменти – не одне життя зберіг він. Його бійці окопалися за всіма правилами, їжу привозили з військової частини, а іноді, якщо не було можливості, бійці йшли за 700 метрів до польової кухні з бачками за їжею. Зв’язок тримали через польові телефони.
Рота під командуванням М. Плохого за час бойових дій не зазнала втрат, жоден з бійців не був поранений. І це незважаючи на те, що перебували ополченці з вулиці Миру на дуже небезпечній ділянці – напроти Варницького плацдарму. Завдання їм було поставлене не з легких: «Нікого з ворогів не пропустити через свої позиції до кінця війни». Свій кордон вони відстояли.
«Опонівці обстрілювали нас чітко за графіком: з 21-ї години 30 хвилин до 23-ї години. З 23-ї години до 4-ї ранку – «затишшя». Вдень «вогневий графік» був непередбачуваним. За час війни людей шокував запах розпеченого повітря, насиченого порохом і кров’ю. Ми відчували запах смерті. Це було найстрашніше. Важко давалося прощання з односельцями, товаришами й друзями, які гинули від рук молдовських силовиків, – згадує Д. Римський. – Коли ми дізналися, що підписано Угоду про основні засади врегулювання збройного конфлікту, вже надійшли накази про припинення вогню. Пізніше прибули російські миротворці. Нікому не хотілося воювати, ніхто не хотів помирати, кожен мріяв повернутися у свою сім’ю цілим і неушкодженим. Хочу побажати молоді, щоб вони знали історію нашої республіки. Молодим жити після нас, їм продовжувати розпочате нами».
Донька подарувала подружжю Римських онуків. Вони гідно продовжують справу діда: Олександр заочно закінчує Тираспольський юридичний інститут, працює в службі безпеки Президента, а Костянтин служить у батальйоні «Дністер», також навчається в ТЮІ. Вже багато років вони захоплюються греко-римською боротьбою. Дід каже: «Справжні мужики. Мають нагороди. Спортивні хлопці». Дмитро Іванович пишається своїми онуками, але і вони добре пам’ятають про те, якого вони роду-племені. У 2009 році, ще учнем Парканської ЗОШ № 2, Олександр брав участь у республіканському конкурсі «Історія родини – історія країни». У нарисі «Сімейний екіпаж» він розповів про свого прадіда Івана Кириловича Римського – ветерана Великої Вітчизняної війни, нагородженого орденом Вітчизняної війни I ступеня та медаллю «За відвагу». З розповідей прабабусі Ганни Пантеліївни Римської Олександр і його молодший брат Костянтин дізналися ще й про те, що героями були також їхні прапрадід Кирило Дмитрович Римський і старший його син Сергій. Різними фронтовими дорогами йшли на початку війни червоноармійці Римські, але, на щастя, їхні шляхи зійшлися в один. Так з’явився справжній сімейний зенітний екіпаж – батько і два його сини. Досвідченим воїном був Кирило Дмитрович: у громадянську війну воював у кінній дивізії Григорія Котовського. Зенітники Римські відганяли фашистських стерв’ятників від переправ, залізничних станцій, били по піхоті прямою наводкою. Разом звільняли Молдавію, форсували Дунай, брали Будапешт і Відень. «Коли я думаю про своїх предків, то уявляю, які важкі випробування лягли на їхні плечі, як важко і страшно було на війні, але вони з гідністю і честю подолали всі труднощі. Що ж допомогло їм вижити, вистояти, повернутися живими, з нагородами за свій воїнський подвиг? Я впевнений, їх підтримувало усвідомлення, що вони – члени однієї родини, і вдома на них чекають, вірять у них, люблять. Саме вона, любов до Батьківщини, матері, дружини надавала їм сили, вселяла оптимізм і віру в Перемогу», – написав у своєму нарисі Олександр.
Ці ж почуття, без сумніву, допомагали захисникам ПМР, в тому числі ополченцю з вулиці Миру Д. Римському. Медаль «Захиснику Придністров’я» нагадує йому про героїчні дні 1992 року. Олександр написав також про те, що «…за багаторічну трудову діяльність дідусь Дмитро нагороджений медаллю «За трудову доблесть». Як відомо, «медаль за бій, медаль за труд з одного металу ллють». У 2017 році Д. Римський був нагороджений орденом «Трудова слава». Дмитро Іванович нині на заслуженому відпочинку, і, на перший погляд, у нього багато вільного часу, а насправді його забирає громадська робота, зустрічі з учнями в школах – повинні ж юні жителі вулиці Миру, всіх вулиць села Паркани знати про те, якою ціною дісталося мирне небо над рідною придністровською землею.
Валентина ЛИПОВАН.