Не рукоплескав їй ні Париж, ні Лондон, ні Берлін, не грала вона ролі в постановах п’єс європейських драматургів (до 1905 року для українського театру була заборона на переклади творів зарубіжної драматургії). Втім, в інтерпретації Марії Заньковецької літературні герої М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого просякнуті мотивацією героїв Шекспіра і Шиллера, Ґете, Золя й Островського.
Щаслива доля актриси
Актриса, дійсно, мала щасливу долю на тернистій ниві українського театру. Красу рідної мови та магію слова відкрив для неї учитель Чернігівської гімназії, поет, друг Тараса Шевченка Микола Вербицький. Професійну освіту співачки вона здобула в м. Гельсінгфорсі (навчаючись у філії Петербурзької консерваторії) у професора Яна Гржималі. Марія мала чудовий від природи голос, яким усі захоплювалися, але вже в першій рік праці на сцені вона захворіла, і після цього тембр її голосу погіршився. Порятунком була сцена. Уроки акторської майстерності вона брала у «батька українського театру» – актора, режисера, драматурга Марка Кропивницького.
Джерела
Народилася Марія Заньковецька 4 серпня 1854 року на Чернігівщині й була п’ятою дитиною в сім’ї збіднілих поміщиків Адасовських. Батько, Костянтин Костянтинович, обіймав посаду судді ніжинського повітового суду. Мати, Марія Василівна, походила з давнього російського роду Нефедьєвих. Вона любила згадувати про день народження Марії: «Був день мого ангела, до нас гості понаїздили. Я відчула, що мені погано. Пішла, лягла – тут і Манечка народилася. А ввечері я вже, наче нічого і не було, до гостей вийшла. Народилася крихітка на Марію, і назвали її Марією».
У світ знань – з задоволенням
З десяти років Марія почала навчання в Чернігівському приватному пансіоні, навчальна програма якого на той час відзначалася досить серйозним рівнем викладання. Дівчинка з легкістю і задоволенням поринула у світ знань, але понад усе любила імпровізувати зі своїми подругами на уроках танців, на заняттях пантомімою.
Про цей проміжок свого життя Марія Костянтинівна пізніше згадувала: «Ще бувши пансіонеркою, я брала участь в учнівських виставах і звернула на себе увагу всіх учителів, які радили мені прохати своїх батьків віддати до театральної школи, але, за тодішніми тенденціями й поглядами дворян на акторів, про це не могло бути й мови. Любов до сцени захопила мене зовсім, і тільки й було мрій, що потрапити на справжню сцену».
Нові творчі експерименти
Прагнення емоційно відкривати нові грані своєї натури спонукало дівчинку на творчі експерименти, художні імпровізації, найрізноманітніші вигадки. Марія Старицька у своїх спогадах писала: «Батько Марії Костянтинівни був суддею й у своїх справах часто приїздила до нього літня поміщиця, яка затіяла нескінченний позов зі своїми дітьми. Це був справді гоголівський тип, щось подібне до Коробочки. «Ро-зо-ря-ють, ро-зо-ря-ють», – повторювала вона безупинно, перериваючи свою мову схлипуваннями, оханням і слізьми. Весела й дотепна Марія Костянтинівна задумала підманути свого батька. Вона зладнала собі допотопний костюм, що нагадував костюм Коробочки, насурмила брови, напудрила волосся, нап’яла на голову капелюшок, завісила обличчя вуаллю і з’явилася перед батьком. Дівчина тоді так скопіювала стару, що навіть батько спочатку не пізнав її й, зворушений зойками, зауважив: «Так, я бачу, що діти завдають вам багато неприємностей, ви навіть схудли за цей час». І тільки коли Маня весело розреготалася, усі зрозуміли, що то за «поміщиця». Це прагнення до постійного виявлення свого «я», пошук справжніх дебютів самостверд-
ження не полишали Марію ніколи.
Пророчий дарунок
Учитель словесності Микола Вербицький на своїх уроках часто застосовував ігрові та театралізовані елементи. Наприклад, він доручав Марії читати монолог Антігони з трагедії Софокла. Він же подарував їй «Кобзар» Тараса Шевченка, отриманий свого часу від самого поета. То був пророчий дарунок – актриса продовжила розпочату Кобзарем тему зображення життя української жінки. М. Заньковецьку в майбутньому наречуть духовною дочкою великого Шевченка.
Дівчина робить перші кроки на аматорській сцені в Ніжині, дебютує в «Наталці Полтавці» І. Котляревського, виступає в російських водевілях. Пізніше вона згадувала, що ще в дитячі роки їй особливо запам’яталося, як плакала сільська наймичка: «…Я поклялася, що піду на сцену і розповім про ті сльози». Робила вона це дуже талановито, і глядач на виставах з участю М. Заньковецької переживав своє духовне очищення, тому що перед ним була людина високого інтелекту і культури, виняткової пам’яті, спостережливості й працездатності. До того ж, це була жінка незвичайної краси й чарівності. Ось як її описував В. Василько у своїй книзі: «Жінка середнього зросту, гарної статури, вся її постать трохи нахилена вперед, рухлива, пластично виразна, особливо руки. Не стільки красива, скільки чарівна, одухотворене бліде обличчя з високим чолом, рівний ніс із трохи розширеними ніздрями. Виразний чіткий малюнок вуст з опущеними вниз куточками. Рівні, високо підняті брови. Над усім обличчям панують великі, молоді, дуже красиві темно-карі очі».
Особисте життя
Марія росла жвавою й веселою дівчиною. За щиру вдачу та добре серце панську дочку любили в селі. Вона теж відповідала своїм землякам взаємністю. Здається, не було жодної господи в Заньках, куди б вона не заходила з якоюсь допомогою чи просто від бажання поспілкуватися, ближче дізнатися про болі й радощі життя хліборобів. Так на безмежному багатстві народної творчості, виплеснутому в піснях, переказах, легендах, повір’ях у її свідомість входили образи майбутніх її героїнь.
Коли дівчині виповнилося шістнадцять років, постало питання про подальше серйозне навчання. Марія прагнула вступити до консерваторії, аби професійно вчитися співу. Але батьки й слухати не хотіли про майбутню кар’єру дочки як співачки. Звісно, вони не могли не помічати артистичних здібностей своєї доньки, не могли не бачити, що їй уже замало церковного співу та аматорських вистав.
На одній із вистав ніжинського дворянського клубу був присутній молодий капітан артилерії Олексій Хлистов. Закохавшись у Марію, він запропонував їй руку і серце. Так у сімнадцять років вона стала дружиною артилерійського офіцера й опинилася в Бессарабії.
У фортеці Бендери
Одного разу в гостях, сидячи за фортепіано, вона тихенько наспівувала:
«Коло млина, коло броду,
Два голуби пили воду…»
Раптом почула, що до її співу приєднався другий голос – чоловічий, дужий, сильний:
«Вони пили, вуркотіли,
Тай знялися, полетіли».
Озирнувшись, Марія побачила високого офіцера з георгіївським хрестом на грудях. Він назвався: «Тобілевич. Я з Херсонщини. З Єлисаветграда». Так у Бендерах відбулося знайомство двох видатних діячів театру – Марії Заньковецької та Миколи Садовського. Іскра почуття, що зажевріла в Бендерах, розгорілася полум’ям великого кохання.
Можна навіть стверджувати, що саме пісня з’єднала їхні серця. З того часу в Бендерах влаштовувалися концерти, на яких усіх чарував спів херсонця та чернігівки.
Заручини зі сценою
У 1882 році Марію запросили до української трупи. Так у Єлисаветграді, де жив тоді Микола Садовський, відбувся дебют Марії Заньковецької в «Наталці Полтавці». Марко Кропивницький був до сліз зворушений її грою. Він зняв свій перстень і мовив: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми!» Так і носила Марія все життя ту обручку зі сценою.
Батько прокляв її
В одному з листів Микола Садовський писав їй: «Ти моє все! І радість, і щастя, і доля, – все, що є в чоловіка найкращого, найдорожчого!» Здавалося, мрії збуваються: вона – кохана й закохана, вона – актриса. Після семи років життя з Миколою Марія отримала офіційну «волю» від Хлистова, проте, щоб обвінчатися вдруге, мала відбути сім років у монастирі. Марія взяла всю провину за розлучення на себе, а за законами того часу це означало, що вона не могла вийти заміж повторно. Через це вона страждала, не ставши «законною» дружиною єдиного чоловіка у своєму житті, якого щиро кохала, – Миколи Садовського.
Батько прокляв її, оскільки в шлюбі з Хлистовим бачив її забезпечене життя, а про мрію стати актрисою та почуття до Миколи Садовського не хотів і чути. Велике кохання дало їй багато щасливих і гірких хвилин, оскільки її особисте життя стає все болючішим: постійні зради Миколи, сварки й навіть спроби вкоротити собі віку. Якось, дізнавшись про чергову зраду коханого, за одну ніч актриса посивіла.
Ушанування пам’яті
Марія Заньковецька увійшла в історію театру як видатна українська трагедійна актриса, яка у створюваних сценічних образах уособлювала символ української жінки. І. Карпенко-Карий вважав: «Про неї слово талант – дуже слабеньке слово – це геній сцени». Її творчість мала велике значення для формування українського національного театру, розвитку драматургії, створення школи сценічної майстерності для наступних поколінь українських митців. У колі шанувальників великої актриси були найвідоміші діячі російської культури. Відомо, що Лев Толстой зберігав, як реліквію, хустинку, подаровану йому актрисою після спектаклю «Наймичка». Петро Чайковський на сцені Одеського театру підніс їй лавровий вінок із написом «Безсмертній від смертного». Іван Бунін плакав на її спектаклях.
В Україні її пам’ятають і шанують: є її меморіальні музеї в Києві та Заньках, є пам’ятники, є театр її імені, вийшло чимало досліджень, присвячених їй. 1932 року Марії Заньковецькій, першій з українських акторів, надано почесне звання Народної артистки України.
Її ім’ям названо Український драматичний театр у Львові, вулиці в Ніжині та Києві. 1960 року створено меморіальний музей-квартиру М. Заньковецької в Києві, а в 1964-му – в селі Заньки. У Києві в Міському саду стоїть пам’ятник «королеві» української сцени. Є він також у селі Заньки та в Ніжині.
Письменник Іван Рябокляч написав у 1971 році п’єсу «Марія Заньковецька». Вистава була показана на сцені театру в режисурі Олексія Ріпка і йшла там протягом 22 років. Вона про історію успіху однієї актриси, яка боролася за своє місце на сцені, а потім стала легендою; про історію кохання, яке було забороненим, а від того ще більш справжнім.
Легендарна актриса прожила сповнене страждань і випробувань життя. Сорок років віддала артистка сцені й силою свого таланту пробудила інтерес до українського слова, українського національного театру.
Однак у створюваних нею сценічних образах, яку б трагедію вона не грала, завжди відчувалося оптимістичне начало, адже М. Заньковецька побудувала свою особисту і творчу долю на любові – до театру, до своїх героїнь, до Миколи Садовського, до України. Шануймо ж її пам’ять!
Зі сторінками життя талановитої жінки-українки знайомили
Валентина ОСАДЧУК, Любов ФЕТІСОВА.