Володимир Іванович Рябинський – державний діяч Придністровської Молдавської Республіки, козацький генерал, Військовий отаман Чорноморського козацького війська. Він зробив значний внесок у відродження і розвиток козацтва на берегах Дністра.
Дитинство, освіта, мрії…
Народився Володимир 7 квітня 1940 року в станиці Новоминській Краснодарського краю. Ці землі на узбережжі теплого Азовського моря здавна називають Чорноморією, оскільки саме тут 1792 року висадилися чорноморські козаки, що згодом стали називатися кубанськими.
Батька свого хлопець ніколи не бачив: той до його народження відбув на фінську війну та й не повернувся… Дідусь, Йосип Кіндратович, розкозачений козак, не за власним бажанням деякий час перебував у далекому Сибіру, а малого козачка виховували мати й бабуся. Попри життєві негаразди, дід істотно вплинув на виховання онука, на формування його характеру. Він не вивчав педагогіки та психології, але твердо слідував науці предків, виховуючи в нащадку козацького роду працьовитість, справедливість і гідність. Його зусилля не були марними: Володимир закінчив 10 класів середньої школи на «відмінно». За успіхи у навчанні, сумлінну поведінку та активну участь у громадському житті школи, юнака нагородили золотою медаллю.
Освіту Володимир Рябинський продовжив у Ростовському-на-Дону інституті інженерів залізничного транспорту за спеціальністю «Тепловози та тепловозне господарство». Працелюбному та дисциплінованому студенту Рябинському навчання давалося без особливої напруги. Деякі екзамени він здавав достроково і виборював право брати участь у роботі студентських загонів. Так побував він і на цілинних землях. Там у студентському колективі познайомився Володимир з майбутньою дружиною Вірою, студенткою технікуму радянської торгівлі. Другого вересня, 59 років тому, вони зареєстрували свій шлюб і щасливо живуть у мирі та злагоді на радість нащадкам.
Цікаво плелася життєва стежка нашого героя…
1962 року молодий інженер-механік приїхав за розподілом у Бендерське локомотивне депо. Ростовський-на-Дону інститут інженерів залізничного транспорту не готував кадри для цього регіону країни, але на Молдавській залізниці впроваджувалася тепловозна тяга, і фахівці були конче потрібні. Десять випускників – інженерів-механіків були направлені в Радянську Молдавію. Серед них був і Володимир Рябинський з молодою дружиною. У Бендерах у них народився син Сергій (у будинку, який у 1992-му постраждав від обстрілів ОПОНівців Молдови). Кар’єра перспективного інженера швидко зростала, він обіймав все більш відповідальні посади: очолював бригаду з ремонту тепловозів, був призначений інженером-дизелістом, а незабаром став майстром електромашинного відділення. Його висували на керівні комсомольські посади, але безпека країни – завдання першорядної важливості й забезпечувати її можуть лише підготовлені, віддані справі люди.
У Комітеті державної безпеки знайшли правильні слова і змогли переконати в цьому молодшого лейтенанта запасу. Після спеціального навчання (протягом року) на вищих курсах КДБ у Мінську, лейтенант Рябинський повернувся в Бендери оперативним уповноваженим місцевого відділу. Слід зазначити, що під час служби йому вдалося викрити, знешкодити й затримати колишнього фашистського карателя, який проживав у Молдавії під чужим прізвищем.
Володимир Іванович служив оперуповноваженим, старшим оперуповноваженим у Тирасполі та Кишиневі, заступником начальника відділення в Унгенах, начальником відділення в Рибниці та Глодянах. Як пригадує син В. Рябинського Сергій, «…служба батька вимагала через кожні 3-4 роки міняти місце проживання, матері – роботу, а мені – школу: у перший клас я пішов у Кишиневі, а здобув атестат про середню освіту в СШ № 6 міста Рибниці».
Разом їм було цікаво
У Володимира Івановича була робота, про яку він ніколи нічого не розповідав. Але сімейна атмосфера була доброзичливою, довірливою: щоп’ятниці батько, мати та Сергій разом прибирали квартиру, а в суботу та неділю вирушали на природу. Гуляли вулицями міста, ходили в кіно, вивчали мальовничі окраїни Кишинева, Унген, Рибниці чи Глодян, в залежності від того, де проживала сім’я. Ловили рибу на озері біля Унген, а з Рибниці легко було потрапити до мальовничої Кам’янки чи 600-річного Рашкова з польським костьолом, на береги Великого Молокіша, порослі густими лісами. Отже, разом їм було цікаво, спокійно, надійно…
Володимир Іванович частенько бував у школі не тільки як батько Сергія, а як член шкільного батьківського комітету. Така постійність чи закономірність пояснювалася не тільки його авторитетом, службовими можливостями, а й, очевидно, генами: справжні козаки завжди приділяли особливу увагу освіті та морально-духовному вихованню молоді.
Усе більше не завжди зрозумілих подій…
Чекіст Рябинський служив вірою й правдою, не шкодуючи своїх сил і здоров’я, але навколо почало відбуватися все більше дивних і не завжди зрозумілих подій…
У Кишиневі легалізувалися націоналісти, які організовували акції з вимогами надати молдавській мові особливого статусу й латинської графіки. Вони чинили провокації проти російськомовного населення й боролися з пам’ятниками… У такій суспільно-політичній ситуації парламент Республіки Молдова ухвалив закон про статус молдавської мови як державної.
Зовсім інші настрої були на Лівобережжі Дністра. Багатонаціональне населення не могло погодитися з дискримінаційним законом, з підступними діями терористів, які несподівано нападали на людей та промислові й господарські об’єкти міст і сіл…
Причетність до відродження козацтва
Життя суспільства багатогранне: в Росії з 1989 року розпочався процес відродження козацьких станиць. Докотився він і до ПМР. До нас приїжджали козаки з Дону й Кубані, допомагали відроджувати традиції козаків. Восени 1991 року підполковник КДБ Рябинський став пенсіонером, але події, що відбувалися навколо, особливо підступне вбивство людей, грубі, знахабнілі прояви ненависті до російськомовного населення на його споконвічній землі глибоко зворушили душу людини, що чверть століття охороняла мир і добробут держави. Володимир Іванович зустрівся зі своїм земляком, заступником отамана Кубанської козацької Ради, підполковником Олександром Бобковим, а 17 грудня 1991 року разом із сином Сергієм узяв участь у Сході нащадків козаків, який проголосив відродження Чорноморського козацтва на землі Придністров’я.
Відтоді Володимир Іванович нерозлучний з козацтвом: він був у числі перших, хто увійшли в окуповані націонал-фашистами Молдови Бендери й тримали оборону міськвиконкому. Під час інтенсивного обстрілу карабінерів Молдови, В. Рябинський організував розвідку й активно допомагав отаманові, який перебував у цей час в іншому будинку. Після розблокування міськвиконкому козаками отаманської сотні, військовий старшина Рябинський організував вивезення тіл загиблих товаришів-козаків з Бендер.
По закінченні бойових дій, Володимир Іванович з групою підтримки виконував завдання, поставлені командуванням Республіканського Управління оборони й Чорноморського козацького війська. Наприкінці 1992 року йому запропонували очолити розвідку щойно сформованого Прикордонного загону МДБ ПМР. Потомствений козак брав активну участь у розробці структури Військового Правління ЧКВ. Після ухвалення Верховною Радою ПМР Постанови, яка затвердила «Положення про Чорноморське козацьке військо», 19 лютого 1994 року Володимира Рябинського, козацького полковника, «діда», як його з любов’ю й донині називають козаки, на Великому Військовому Крузі обрали Військовим отаманом. На цій посаді через кожні три роки його кандидатуру затверджував президент держави. Генерал-майор Рябинський очолював ЧКВ 18 років.
Козацький полковник Вадим Баришников (свого часу начальник Духовно-морального відділу ЧКВ) пригадує: «Володимир Іванович очолив ЧКВ вже у мирний період становлення ПМР. З його приходом було впроваджено герб та гімн організації. Найголовнішим досягненням можна вважати ухвалення Закону «Про козацтво в ПМР». Слід наголосити, що схвалений Верховною Радою документ у грудні 2000 року, став першим законодавчим актом на пострадянському просторі, який закріпив юридично сам факт існування козацтва, як частини громадянського суспільства. Закон визначає статус козацтва і регулює його правовідносини, форми самоврядування, землекористування і систему козацької служби та життєдіяльність козацьких станиць.
Завдяки турботі отамана, організація зростала: з’явився ще один округ і декілька станиць. Було засновано власний друкований орган – газету «Казачьи вести», яка нині має й електронний формат. На думку Вадима Євгеновича, новий імпульс відчула й духовно-культурна сфера: фестиваль козацької пісні змінив фестиваль козацької культури, включивши до програми літературні вечори та виставки виробів прикладного мистецтва, вишивки.
Широку популярність і визнання здобули постійні учасники й лауреати фестивалів ансамблі «Козацькі серця», «Станиця» та «Червона стрічка», удостоєні звання «народних», гідне місце займає вокальна група «Натхнення», що виконує козацькі й авторські пісні без супроводу.
Високу оцінку історико-культурних традицій і козацької пісенної творчості дала начальник Держслужби з питань культури та історичної спадщини ПМР М. Кирмиз: «Щороку на фестивалі виступають найсильніші та найкращі колективи, які зберігають і передають молодому поколінню пісенну і танцювальну спадщину козацької культури, яка живе в нашій багатонаціональній республіці».
Здобули популярність військово-спортивні збори для козачат. У станицях прижилися колективні виходи на природу. У дні свят, пам’ятних дат і без усякого приводу організовуються екскурсії до Кіцканського монастиря, на Кіцканський плацдарм, до музеїв та інших цікавих місць.
Він усім єством уболіває за долю держави
Військове правління ЧКВ під керівництвом отамана дбає про виконання першої заповіді козаків – захист держави: Прикордонний козацький полк несе службу у складі КДБ ПМР з перших років заснування держави й донині.
Організація підтримує зв’язки з козаками України, Білорусі та Росії. Делегації козаків цих держав беруть участь у святкуванні кожної річниці ПМР. Придністровці у відповідь виїжджали на заходи в Краснодар, Омськ, Ставрополь і Москву.
Але жити минулим неможливо. Керівництво і старійшини ЧКВ 9 серпня спілкувалися з Главою держави Вадимом Красносельським, за словами якого козацтво нині залишається необхідною структурою в системі оборони республіки.
Військовий отаман І. Небейголова пройшов сувору школу В. Рябинського і став його гідним спадкоємцем. Він впевнено зазначає: «Діалог з керівництвом держави необхідний, щоб бути в курсі подій у Придністров’ї та навколо нього, а в разі потреби своєчасно відреагувати й оперативно стати на захист придністровських рубежів. Мобілізаційні ресурси мають бути на контролі». В умовах політичної нестабільності важливо правильно оцінювати сили, на які держава може розраховувати. За словами В. Рябинського, Президент закликав козаків кріпити єдність, не забувати сім’ї полеглих товаришів, про розвиток традиційної культури, духовності та моралі, виховувати молодь, організовуючи історико-краєзнавчі та військово-історичні клуби.
Наймолодший представник козацької династії Сергій (онук Володимира Івановича) теж шанує своє козацьке походження, знає історію роду з діда-прадіда, пишається дідусем Володимиром та цінує його вклад у створення, захист і становлення республіки. Сергій відвідує клуб історичного фехтування, що наближає його до майбутньої професії – він продовжує лінію свого батька-історика. Для нього бути козаком означає робити все на совість, відповідати за свої вчинки, бути чесною і порядною людиною. Дідусь радіє успіхам онука. Він цілком поділяє думку В. Красносельського про те, що «…не можна залишатися в минулому, але його треба пам’ятати, щоб минуле не повторилося в майбутньому». Тому козацький генерал разом з козаками, що захищали республіку, виступає на заходах у школах. В. Баришников з гордістю зазначає: «Це мій учитель. Справжній чекіст: чесний, доступний, спокійний, розсудливий. Він навчив мене тверезо і вдумливо сприймати життя, поважати людей».
Володимир Іванович має повне право на заслужений відпочинок, але щодня він на службі. Тому що розуміє: звання «козацький генерал» і «Військовий отаман» – зобов’язують. А ще людське сумління й обов’язок перед державою та організацією, біля витоків яких стояв. Він усім єством уболіває за їхню долю. «Час стрімко змінює наше життя, цінності й традиції. Отже, треба розумно сприймати нове, бачити в ньому позитивне й адаптувати до віковічних традицій, трансформувати усталені форми роботи, змінювати рамки й формати – бути уважними до запитів і потреб козаків і, особливо, молоді»,– мудро зауважує отаман.
Нехай береже Вас Господь, шановний Володимире Івановичу! Отаманові любо!
Валентина ОСАДЧУК.