28 серпня нашому колезі, головному редактору муніципальної газети «Слободзейские вести» Олегу Гавриловичу Настасенку виповнилося 65 років. Ця газетна шпальта – для нього і про нього.
Як гартувався характер
1956 рік, село Крокмази, берег Дністра. У річці, що несе свої води в Дністровський лиман і в цьому місці помітно уповільнює свій біг, віддзеркалювалися дві фігури – чоловіка і хлопчика невеликого зросту. Джульбарс (мисливська собака породи пойнтер, яка супроводжувала господарів) то з’являвся, то знову ховався в прибережних кущах у пошуках дичини. Ветеран війни Гаврило Євстафійович Настасенко – директор місцевої школи, любив пройтися вздовж річки.
Одного разу на прогулянці вони забарилися, і, повертаючись назад, його трирічний син Олежка завередував: «Я втомився, далі не піду. Візьми мене на руки». «Ти вже великий, іти треба через не можу», – непохитно відповів батько і закрокував далі. Малюк присів і заскиглив. Батько пішов собі й уже зник за поворотом. До Олега підбіг Джульбарс і лизнув йому щоку. Це все, чим собака міг допомогти. Малюк зрозумів, що дорогу йому доведеться подужати самому й вирушив далі. Джульбарс трусив поруч, поки вони з Олегом не наздогнали ветерана (той, хитруючи, трохи сповільнив хід). Такими були перші уроки батька, який навчав самостійно долати будь-які труднощі.
Батько і син дуже любили Дністер. Річка тоді була не тільки місцем відпочинку, але і джерелом питної води. Влітку, коли пересихали сільські колодязі, вони удвох ходили по воду. Вода в Дністрі в ті часи була настільки чистою, що її відстоювали й навіть не кип’ятили. Спогади з далекого дитинства виникають у пам’яті 65-річного Олега Настасенка лише окремими, рідкісними картинками, які закарбувалися, мабуть, у результаті якихось стресових ситуацій.
Сім’я директора школи села Крокмази жила в прибудові, розташованій поруч із кабінетом фізики. Початок спорудження нової будівлі школи запам’ятався тим, що під час копання фундаменту була виявлена авіабомба, яка не розірвалася від часів Великої Вітчизняної війни. Гаврило Євстафійович, який бачив на війні всяке, обережно підняв її й відніс у глибокий яр. Викликав підривників. Сім’я залишилася в прибудові. Звук вибуху, деренчання скла, відчуття небезпеки збереглися в пам’яті Олега на все життя.
І ще. Запам’ятався дерев’яний напівзруйнований міст через Дністер. З нього часто стрибав у воду батько. І це викликало захоплення у хлопчака. Але його бабуся, Мотря Василівна Лащикова, вчителька ще церковнопарафіяльної школи, жінка строгих правил, що вийшла на пенсію і виховувала онука, кожен раз, коли Олег розповідав про це, повторювала: «Щоб ти так не ризикував, будь розумником».
Я живу і значить – я творю
Сім’ю Настасенко, педагогів-керівників, доля поколобродила по всій Молдавії. У 1960 році Гаврила Євстафовича обрали секретарем Теленештського райвиконкому, а його дружину, Людмилу Григорівну, призначили директором найбільшої в районі Теленештської середньої школи. Тут Олег успішно закінчив 10 класів і вступив на філфак Бельцького педінституту. Але завершив він навчання вже на філфаці Тираспольського педінституту, куди перевівся у зв’язку з переїздом батьків у Слободзею. Перші, не зовсім вдалі, проби пера в стінгазеті філфаку, що викликали шок у викладацького складу факультету, не відбили у нього прагнення до творчості.
Коли були пройдені робота в комсомолі, школі й служба в армії, написані кілька невеликих матеріалів до Слободзейської районної газети «Сельская новь», молодому комуністу надійшла пропозиція перейти працювати в Слободзейський райком Комуністичної партії. На співбесіді перший секретар РК КПМ легендарний В’ячеслав Олександрович Проценко сказав, що добре знає сім’ю Настасенка, і висловив упевненість, що і молодший Настасенко працюватиме гідно і не посоромить своє прізвище. Олег Гаврилович згадує: «Моїм безпосереднім керівником була завідувач відділом РК КП Молдавії Неллі Старинова – вдячний їй за жорсткі настанови та за особистий приклад у тому, як треба виконувати доручену справу. У Нелі Сергіївни, за бажання, фільтруючи те, негативне, що є в кожній людині, багато чого можна було навчитися. Її уроки не пропали даром. Моя робота над матеріалами до єдиного політдня, над виступами й доповідями відшліфувала стиль, а районний рівень праці розширював кругозір, давав розуміння життя, знання району і його людей.
Грудень 1983 року круто змінив лінію життя. Мене, 30-річного працівника відділу пропаганди й агітації Слободзейського райкому компартії призначають редактором районної газети «Сельская новь». Було це 35 років тому, а здається, що зовсім недавно. Яскраві ще спогади про те, як, переживаючи за кожне надруковане слово російською та молдавською мовами (газета виходила і в молдавському варіанті), в тираспольській друкарні «Типар» вже далеко за північ я вкотре переглядав відбитки газетних шпальт, перш ніж підписати контрольний примірник.
Відповідальність за кожне надруковане слово спонукала мене знову і знову перечитувати газетні рядки. Адже колектив журналістів зустрів мене, посланця райкому, далеко не з щиро розкритими обіймами, були й приховані недоброзичливці, від яких можна було чекати пастки. У редакції працювали на той час уже досвідчені журналісти, кожен з яких міг керувати редакційним колективом: Фелікс Ройзман, Яків Столяр і Надія Стаценко. Я стверджувався працею, відповідальністю, бажанням зробити газету кращою. Мені, філологу, доводилося освоювати журналістське ремесло через самоосвіту та напрацювання практичних знань і навичок.
Життя – штука складна
Так сталося, що попередньому редактору газети Петру Багатому після навчання у Вищій партійній школі керівництво району змушене було надати його останнє місце роботи, а мені було запропоновано керувати іншою організацією. Проте районна газета залишилася мені близькою і рідною, і я уважно спостерігав за її розвитком. Перипетії минулого варті окремої розповіді. Однак саме вони повернули мене в лоно журналістики вже з накопиченим досвідом у різних сферах діяльності й людських взаємин».
«Ось уже понад двадцять два роки минуло з того часу, коли я провів першу робочу нараду з журналістами районної газети, яка вже має іншу назву – «Слободзейские вести», – продовжує свої спогади Олег Гаврилович. – Так, летять роки, «як сон, як ранковий туман». Коли замислююся над тим, що зроблено за час роботи в редакції «районки», то доходжу висновку – написана і втілена в газетні сторінки історія району. І не тільки через події, що відбувалися, але (неабиякою мірою) і через долі людей – ветеранів Великої Вітчизняної війни, воїнів-інтернаціоналістів, захисників Придністров’я, хліборобів, учителів, лікарів, артистів, спортсменів.
Бертольд Брехт казав: «Небо з зірками тільки першої величини – не небо». Загальна картина життя, як і неба, складається, в першу чергу, не із значних величин – людей типу Василя Проценка, а з тих, чий непомітний внесок у спільну справу, зроблений штрих додають картині завершений характер, з ким стикаєшся часто, деколи щодня, вчишся на їхньому прикладі, чиєю мудрістю насичуєшся, у кого переймаєш життєвий досвід, хто надихає тебе на шляхетні вчинки, спонукає до творчості. Ці люди поруч, і наша газета знайомить з ними, допомагає їх побачити.
Скромна, тиха, світла, талановита поетеса і художниця Галина Васютинська, член Спілки письменників Придністров’я, працюючи в нашому колективі, багато чого мене навчила лише одним своїм перебуванням у редакції. У неї великий дар мудрості: здатність бачити прекрасне у звичайному».
Так, навчаючись в інших розумінню життя, будує свою долю Олег Настасенко. Ось уже майже чверть століття він керує колективом редакції газети «Слободзейские вести», створив спільно з Міністерством сільського господарства і природних ресурсів журнал «АгроЭкопартнер» – єдине в республіці періодичне видання сільськогосподарської спрямованості. Він же його і редагує. Крім того, Олег Гаврилович – автор і редактор багатьох книг і буклетів.
Щастя – досить складне поняття
На завершення бесіди я запитав у нашого героя, чи вважає він себе щасливою людиною і чи все із задуманого ним збулося. «Щастя – досить складне поняття, – відповів він. – Я говорив би про щастя як про окремо взяті дні. Вони в житті бувають по-справжньому особливими й радісними, а трапляються напружені, трагічні, сповнені боротьби й хвилювань, такі, що вимагають максимальної віддачі розуму, серця і фізичних сил. Не уявляю собі людину, яка кожен наступний день не зустрічала б з новими планами й завданнями, щоб у душі не народжувалися мрії, як нові зірки на безкрайньому небі. Прагнення до здійснення задуманого змушує працювати над собою, вдосконалюватися, упереджує згасання особистості. Професія журналіста чимало сприяє життєвій активності. Ось так і живемо з надією на завтрашній щасливий день».
Підіб’ємо підсумки
Олег Настасенко – головний редактор міської та районної газети «Слободзейские вести». Водночас він активно співпрацює з республіканською газетою «Гомін». Йому присвоєні державне звання «Заслужений працівник ПМР», «Почесний працівник ЗМІ ПМР». Він – кавалер орденів «Трудова Слава» та «За заслуги» ІІ ступеня. Нагороджений Олег Гаврилович медалями «За відзнаку в праці», «За трудову доблесть», а також хрестом «За вірність Чорноморському козацтву».
Журналіст є автором серії соціально-значущих нарисів, опублікованих у рубриці «2017 – Рік підприємця в Придністров’ї» в газетах «Слободзейские вести», «Гомін», журналі «АгроЭкопартнер». На власні й залучені кошти він написав і видав книгу про історію газети «Слободзейские вести» – єдине видання такого жанру в нашій республіці.
Спільно з Міністерством сільського господарства і природних ресурсів ПМР О. Настасенко заснував і редагує перший у республіці сільськогосподарський і природоохоронний журнал «АгроЭкопартнер». Він головує в районній первинній організації Спілки журналістів Придністров’я, є активним членом президії Спілки журналістів, організатором і головою журі районного літературного конкурсу газети «Слободзейские вести» та районного літературного об’єднання «Зов души».
Олег Гаврилович – автор численних книг, нарисів і статей, пов’язаних з історією Слободзейського району ПМР і Слободзейського козацького округу. У 2016 році у співавторстві з депутатом Верховної Ради Сергієм Чебаном написав книжку про історію села Глине та селища Красне «По серпантинові часу».
Хай стелиться Вам доля рушниками, шановний Олеже Гавриловичу!
Олександр СОВМЄСТНОВ.